Люба лежала в лікарні. Їй зробили процедури – дівчина мала апендицит. А потім щось пішло не так – були ускладнення. Тому Любу поки що не виписували.
Ну а куди їй поспішати? Вона на лікарняному, ясна річ, що робота зачекає.
А от в орендованій квартирі, де вона жила, її сусідка Ольга буде тільки рада, що поки що одна, і її коханий Петро може безперешкодно відвідувати її хоч до ранку.
Сама Люба шанувальника не мала. Красою, як яскрава білявка Ольга, вона не виблискувала, була тихою і скромною, навіть занадто для своїх двадцяти шести років.
Тому і життя якось не складалося.
Ольга он вискочить заміж, а їй знову когось доведеться шукати для спільної оренди, бо дорого дуже. На свою квартиру назбирати взагалі здавалося чимось фантастичним…
…Про це про все й міркувала Люба, дивлячись на синє небо за вікном і поглядаючи на свою літню сусідку по палаті Марину Іванівну. Та все більше Люба спала, але коли прокидалася, то вони вели розповідали один одному про себе.
Люба розповіла, як залишилася сама. Батьків не стало, а старший брат усе їхнє майно прогуляв і зараз відбуває термін.
– Одна я зовсім, тітко Марино, – скорботно скаржилася Люба.
– А чоловіка нема? – запитувала та, уважно розглядаючи співрозмовницю. – І не було?
– Нема, й не було. Кажу ж, одна я. Подружка єдина, і та незабаром заміж вийде. А ви маєте сім’ю?
– А як же ж! – з гордістю відповіла Марина Іванівна. – Рідні теж немає, а от хлопчики мої завжди поруч. Як щось станеться, то й полагодять, і пофарбують, і побілять.
І сусідка розповіла історію, від якої Люба дуже здивувалася.
Як виявилося, жила Марина Іванівна у будинку на міській околиці. Будинок був свій, старий, ще від батьків лишився. Чоловіка не стало давно, дітей їм Бог не дав. Але з доброти своєї і тому, що дуже вже діток хотіла, любила вона подбати про місцевих дітлахів.
– Напечу млинців, бувало, або пиріжків з картоплею. Усіх покличу. Біжать стрімголов. Навколо столу сядуть п’ятеро-шестеро і наминають мої частування. Батьки їх цілими днями на роботі. А вони самі, самі собі.
– А ваш чоловік як? Погоджувався з такою гостинністю?
– Та як тобі сказати? Бурчав, звісно. Але хлопці й води натягають повну діжку на подвір’ї, і дрова складуть. Ось він і мирився, що тяжку роботу робити не треба.
– А зараз де ж ці хлопці? Повиростали, мабуть? Приходять у гості допомагають?
– Допомагають, а як же ж! – сказала Марина Іванівна. – Із дітьми приходять. А в кого старшенькі, то самі прибігають. А мені радість яка. Ті самі млинці завжди напоготові. У мене в лікарні були, провідували…
Люба згадала, що так, приходили до неї кілька разів відвідувачі. Але тоді їй не до того було, не розгледіла вона їх.
– Мені ж трохи лишилося, доню, – раптом поскаржилася жінка. – А є в мене двоє безпритульних хлопʼят, Віктор і Василько. Ну як безпритульних? Один із матір’ю живе, інший із батьком. Ті без перепочинку на роботі. А хлопці самі по собі.
– І ви їх годуєте? – здивувалася Люба.
– Та не тільки годую. Вони й уроки в мене роблять, а помічники які! А так погана компанія затягла б їх. Отож і серце не на місці за них.
Через два дні після цієї розмови літній жінці повідомили, що до неї прийшли відвідувачі. У палату прямо заскочили двоє дітлахів років по десять, Віктор і Василько, а потім і їхні батьки – міцний чоловік і жінка зі змученим від недосипання обличчям.
Люба вже вставала, тож тихо вийшла з палати, щоб дати їм поспілкуватися. Коли вона повернулася після їхнього відходу, Марина Іванівна вже спала, а на тумбочці лежали фрукти, пачка печива і стояла пляшка кефіру.
Вона дивилася на сплячу жінку і ніяк не могла зрозуміти, звідки в неї бралися всі ці роки сили, підгодовувати чужих дітей. Чи змогла б вона сама так? І тут згадала ще про якогось Дмитрика-шибеника. У того обоє батьків вже гульбанили. Літня жінка забирала його до себе.
А батько приходив по Дмитра і сварився на Марину Іванівну, що вона своїми поблажками їм виховання сина псує. І щоб не сміла ніяк йому більше допомагати.
– А що я можу вдіяти? Він ні-ні, та й прибіжить до мене, поїсть, по господарству допоможе. Того разу причепив поличку, зірвалася вона зі стіни. Підлогу підмів, у мене спина не гнулась зовсім. Я його в той день і погодувати не спромоглася. А він сказав, що не по їжу ходить, а щоб допомогти.
Марина Іванівна помовчала і промовила:
– Хлопці набагато чуйніші, аніж деякі дорослі. Вони не жадібні, не черстві. Просто самотні, самі собі цілими днями…
…Люба вже готувалася до виписки, а її сусідка зовсім вставати перестала. І все переживала, як там дітлахи без неї. Незабаром знову відвідувач до неї прийшов: молодий чоловік, симпатичний, підтягнутий, із шкіряним дипломатом в руках. Люба хотіла піти, але Марина Іванівна раптом зупинила її.
– Ось, Любо, це Олежик мій, на очах, рахуй у мене, виріс. Познайомтеся…
Люба привіталася, назвала своє ім’я й вийшла. Так, симпатичний був той Олежик. А вона біла, худа після процедур. І так не красуня, а зараз взагалі, ноги тонкі, волосся не прибране.
Довго він просидів у Марини. Люба повернулася і вляглася з книжкою на ліжко, а боковим зором бачила, що чоловік ні-ні, та й гляне на неї. Тоді вона червоніла. Йдучи, Олег обійняв Марину Іванівну, потім підійшов до ліжка Люби і зупинився.
– Приємно було познайомитись, – сказав він. – Одужуйте, а я ще зайду.
І вийшов. Люба і слова у відповідь не встигла сказати. Прийшов через день. Любі на тумбочку сік поставив. А з Мариною Іванівною йому й поговорити не вдалося. Спала вона після процедур. Так він і пішов, змахнувши сльозу. Просив привіт і гостинця передати.
Прокинулася жінка надвечір, від вечері відмовилася. Люба сиділа поруч із нею, тримала за руку.
– Слухай мене уважно, дочко, – сказала вона тихим голосом. – Олежик не просто так сюди до мене приходив. Це стосується тебе, Любо!
Люба дивилася на жінку й не розуміла, що вона таке говорить.
– Він нотаріусом працює. Ось у його перший прихід я дарчу на тебе й оформила. Паспорт твій у тумбочці взяла, ти вже вибач. Живи в моєму домі, не бозна, який палац, але й не орендована квартира, а своє житло. Про одне тільки прошу: дітлахів не залишай.
Люба не вірила своїм вухам. Вона наче скам’яніла.
– Ну, чого мовчиш, Любо? Їх тільки троє й лишилося: Віктор, Василько й Дмитрик. Наглядати треба, щоб не затягнула погана компанія, як твого недолугого брата. Сама ж розповідала. Обіцяєш?
Люба не витримала, заплакала.
– Не лишу я їх, Марино Іванівно. Пригляну, якщо що. Тільки ви ще поживіть.
Але та вже спала і тиха посмішка осяяла її змучене обличчя.
З лікарні Любу забирав Олег. Її виписали через два дні після того, як вона назавжди попрощалася з цією доброю, прекрасною жінкою, проплакавши весь день після її відходу. Чоловік чекав її біля входу засмучений, з похмурим виглядом. Їй теж було невесело, незважаючи на довгоочікувану виписку.
Разом із усіма хорошими знайомими Марини Іванівни вони її поховали. Потім мала бути процедура оформлення переходу права власності. Олег допомагав. І незабаром Люба переїхала в той будинок, який дивом дістався їй у дар.
Тільки не приходив до неї ніхто з дітлахів. Щоправда, час від часу навідувався Олег. І вона попросила його познайомити з хлопцями. Він їх привів усіх разом одного вечора. І з того часу вони стали частими гостями. Тільки як виконати свою обіцянку, якщо Люба цілий день на роботі?
Але вечори вони все ж таки часто проводили разом. Особливо дощові осінні, коли на вулиці сиро та непривітно. Вона приносила їм млинці із їдальні, то з сиром, то з м’ясом. Їли вони з апетитом, дивилися телевізор, грали в Монополію, а потім бігли додому, радісні й збуджені. Жили всі поряд.
Іноді заходив Олег, він допоміг Любі з оформленням розстрочки на виплату податків за будинок. Вони виявилися невеликими. І її подяка за допомогу непомітно переросла у теплі та ніжні почуття.
Але він на них поки що не відповів. Залишався другом та помічником. Зате батько Дмитра з’явився до неї і, як не дивно, не насварився на неї, як на Марину Іванівну колись. Навпаки, став дякувати за те, що за сином наглядає.
– Ви тільки не дуже його балуйте вже. А то сяде на шию, – сказав він строго, але не зло.
…Ось таке нове життя в неї тепер. І дім свій, і оточення інше.
Колишня сусідка Ольга вийшла заміж за Петра, вони приїжджали в гості.
Разом із ними і друг Петра приїздив, але Люба ніяк не відреагувала на цей візит незнайомого чоловіка.
Серце було зайняте іншим. Поки що без відповіді, але надія на щастя не згасала.
А ще вона пам’ятала Марину Іванівну, і кожен куточок її теплого будинку нагадував про неї.
Як же ж Любі хотілося хоч трохи бути схожою на неї. Тому вона зберігала світлу пам’ять про цю гарну і таку просту жінку!
Адже вона залишила їй не тільки свій дім, а й у спадок свою доброту, якою їй тепер теж хотілося поділитися з тими, хто її потребував…