Лілія Вікторівна погано спала цієї ночі. Пізно ввечері онук подзвонив, розбудив, попросив її:
– Лілю, кинь мені на карту тисячу гривень будь ласка!
Вона хотіла перепитати у чому справа, але Андрій вже відключився. Стала дзвонити дочці, зятю, потім Андрію передзвонила. Але вони як змовилися, у всіх одне й те саме – абонент недоступний. Перевела онукові гроші, лягла, але хіба тепер заснеш?
Онук Андрій народився, коли Лілі було тридцять сім. Ну яка вона бабуся, смішно ж. У Оксанки, доньки її, кохання тоді велике сталося. Тільки коледж закінчила, відразу Андрійко народився. Хлопець Оксани Стас на п’ять років старший за неї. Сказав, що гроші у нього в обігу зараз, як партію комп’ютерів продадуть – одразу весілля зіграють.
Андрійка на себе записав, все начебто правильно. А за два місяці, як Оксані вісімнадцять виповнилося, пішов, наче його й не було. Іноді Стас надсилав через пошту на сина якісь копійки. Видно переживав, що аліменти попросять. А потім заспокоївся, а чого йому переживати, у нього зарплата сіра, кохання немає, що з нього взяти!
Лілія Вікторівна і сама доньку Оксану одна ростила. Кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає. Восьмирічку закінчила, спочатку мамі з молодшими допомагала. Потім сама вийшла заміж, доньку Оксану народила. Чоловік у місто поїхав на заробітки, збирався як влаштується одразу Лілю з Оксаною забрати. Але якась спритна міська його обкрутила. Був чоловік у Лілі та не стало. Ох і образилася вона тоді на всіх та на життя своє бідне, важке. Оксану мамі залишила на якийсь час, мама з батьком не проти були, своїх вже підняли, справа звична. І в місто махнула. На роботу влаштувалася, за все хапалися, ніякої роботи не нехтувала. Вчитися далі почала, непросто було, недосипала, але витягла. Батькам у ноги кланялася, що з Оксаною допомогли. Досвіду набралася, гарну роботу знайшла, квартиру зняла. Хотіла до себе Оксану забрати та мати відмовила. Нехай у бабусі з дідом поживе під наглядом. Завжди Лілія Вікторівна до фінансової роботи прагнула, набридло весь час без грошей бути. Незабаром вона у тендерну комісію увійшла з будівництва. Стали до неї на уклін керівники з конвертами заходити. Лілія квартиру купила, батькам почала добре допомагати. Начебто життя почало налагоджуватися. Тільки раптом мати з батьком один за одним пішли. Наплакалася, забрала до себе нарешті Оксану. А дочка її Лілею кличе, звикла бабусю мамою кликати.
Так і пішло, а коли Андрійко народився – ну яка вона бабця, 37 всього. Ліля вона, та й усі справи. Тепер і онук її Лілею кличе. Сам вже за неї на голову вищий. Тоді Лілі Вікторівні здавалося – крута вона. Джинси в обтяжку, каблуки, нігті, модна стрижка. Рахунки у банку. Вдома у сейфі теж на всіх вистачить. Так і профукала всіх, за багатством гналася. Здавалося – ось воно щастя. А тепер гроші є, а більше і немає нічого. Слава Богу хоч Оксана все-таки за хорошого хлопця вийшла заміж, Дмитро, зять її, хлопець надійний. Але живуть вони самі по собі. Оксана так і не звикла її мамою називати. Так і звуть її з Андрієм обидва просто Ліля. Донедавна Лілії Вікторівні це дуже подобалося. Вона сама собі дуже модною здавалася. Вона всі питання вирішує, вона при грошах, ні від кого не залежить. Все життя поклала на те, щоб бути незалежною.
А тут час настав, Лілію Вікторівну на пенсію піти попросили. Озирнулася вона, де її дочка, де онук? Сама винна, що звикли дочка та онук, що вона з ними нормально поговорити не встигала. Відразу казала – скільки треба, щоби все нормально було? Ось і привчила, якщо щось стається – виручить, дасть грошенят, Ліля!
Ну, ніби чужі.
Під ранок задрімала Лілія Вікторівна. Прокинулася – немов розбудив її хтось. Згадала – на роботу йти вже не треба. І дивна думка раптом спала їй на думку – а от запропонували б їй загадати бажання, що б вона загадала? Начебто все в неї є, всього досягла. А все не по-людськи якось.
А хочу я найпростіших речей. Щоб Оксана мене мамою називала, а Андрій – бабусею. І щоб вони не за грошима тільки мені дзвонили. А просто так. Але як це зробити, це ж ні за які гроші не купиш.
Подзвонила Андрію, цього разу додзвонилася, відповів одразу:
– Доброго ранку, Лілю!
– Андрію, та не Ліля я для тебе, а бабуся. Бабуся, зрозумів? Тільки так мене тепер називай, добре?
– Гаразд, – здивувався Андрій.
Потім дочці подзвонила, та теж одразу:
– Ой, Лілю, доброго ранку, ми з Дмитром вчора на концерті були, телефони відключили, а потім дивлюся – твій пропущений. Хотіла передзвонити, а ти…
– Ось що, Оксано, дочко, давай домовимося, не треба так мене називати. Я твоя мама. Ти у бабусі з дідом жила не тому, що я гуляла десь. А тому, що я працювала, хотіла для всіх нас на життя хороше заробити. А тепер виходить я начебто ніхто. Просто Ліля якась без сім’ї самотня! , – Від своїх слів Лілія Вікторівна мало не заплакала, так їй себе шкода стало.
Увечері у двері Лілії Вікторівни наполегливий дзвінок пролунав. Підійшла, відкрила – треба ж, коли таке було! Оксана з чоловіком Дмитром стоять. А за ними Андрій із дівчиною незнайомою.
– Бабуся, а ми тортик купили, зайшли до тебе в гості, я хочу тебе з Танею познайомити, це моя дівчина.
– Ну, проходьте, добре, що прийшли, поговорити треба.
– Мамо, добрий вечір, – Оксана підійшла, – Мамо, ну не ображайся, ти у нас завжди крута така, молода! Ми думали, тобі самій так подобається, щоб, як за кордоном, на ім’я тебе називали. І з усякими нісенітницями до тебе не лізли. Ти ж завжди зайнята, тобі ніколи. Ну не ображайся, мамо.
– Та я й не ображаюся, сама винна, вік живи, вік навчайся. Ось що, діти мої та онуки, йдемо пити чай із тортом.
Коли в Лілії Вікторівни народилася правнучка, вона всім знайомим гордо розповідала, що стала прабабусею. Тепер Лілія Вікторівна не відкуповується від близьких дорогими подарунками. Тепер для неї спілкування з ними та їх увага – це найдорожче, що вона має.
Але, звичайно, якщо щось знадобиться, у Лілії Вікторівни грошики для доньки, онука та правнучки завжди знайдуться.