У свої сорок три роки Лілія вже багато чого пізнала в цьому житті. І радість, і любов, і неприємності, і щастя, а найголовніше здійснення своєї мрії!
Єдина донька у батьків, купалася у ласці та любові, батько вчитель математики, а мати викладала у музичній школі.
Але у доньки музичних здібностей не виявилося, тому вона рік відучилася і заявила батькам:
– Все, я більше не хочу займатися музикою, мені не подобається!
Мати і сама бачила, що заняття музикою даються Лілії складно і не наполягала, поговоривши з чоловіком:
– Не треба доньку змушувати займатися музикою, немає в неї інтересу, та й таланту, не подобається їй, не хоче.
Батько заперечувати не став.
Лілія зраділа, що батьки прислухалися до її бажання.
Коли вона навчалася у старших класах, то явно відчула, що їй хочеться приносити людям радість, щоб довкола все було прекрасним і красивим, але не могла зрозуміти, що саме їй треба робити і чим зайнятися.
До закінчення школи визначилася, чи хоче бути ландшафтним дизайнером.
Батько особливо не підтримав дочку, хоча бачив, що Лілія – творча особистість, а матері хотілося, щоб дочка стала лікаркою.
Життя розпорядилося по–своєму. Сталося нещастя, не стало батько. Це було величезним потрясінням для Лілії, а мати зовсім заслабла після поминок.
Головою сім’ї завжди був батько, всі питання та проблеми вирішував він.
Лілія з матір’ю жили, як за кам’яною стіною, батько завжди дбав і оберігав їх.
І тепер вони розгубилися, бо втратили щось дуже важливе, значуще та найдорожче.
Довелося Лілії після школи вступити у медичний коледж. Мати часто була слаба, тому донька не хотіла залишити її одну, і про те, щоб виїхати в інше місто, не було й мови.
Здобувши спеціальність фельдшера, вона влаштувалася в поліклініку. Мрія стати ландшафтним дизайнером відсунулася кудись далеко.
У них за містом була дача, де Лілія втілювала свої фантазії. Облагоджувала територію, садила цікаві рослини. Навіть ставочок виклала з каміння.
У двадцять два роки Лілія вийшла заміж за Павла, закохалася вона шалено, і, крім нього, нікого не бачила навкруги!
Мати знала його сім’ю, батько в нього був ще той любитель посваритися.
Вона натякала про неприємні якості майбутнього зятя, але дочка не слухала:
– Мамо, ми любимо один одного, все в нас добре! Павло найкращий із усіх!
І справді спочатку було все добре, Павло мало не на руках носив Лілію.
Але не минуло й року, як він почав дуже з нею сваритися… Розлучилися вони швидко, а дітей у них не було…
…Після невдалого заміжжя Ліля довго не наважувалася заводити стосунки.
Але життя є життя і їй сподобався Максим, який наполегливо бігав за нею.
Познайомилися вони з ним на дні народження колеги, так і закрутився роман.
Лілія – видна молода жінка, з чорними виразними очима і таким же волоссям, густим і блискучим.
Її яскрава зовнішність привертала увагу багатьох чоловіків, але вона була скромною.
Не хотілося їй ходити по вечірках, як її подруга Ліза. Та їздила на виставки, ходила у кіно, на масові заходи у місті, часто бувала у ресторанах і кафе у пошуках багатого чоловіка.
Але якось не щастило їй, і вона намагалася залучити Лілію, знаючи, що чоловіки на неї звертають увагу, а там може і їй пощастить.
– Лілія, ну що ти сидиш вдома, сьогодні виставка одного художника, поїхали, там можна познайомитися з кимось.
– Ну що я там робитиму, я не великий поціновувач мистецтва, і після роботи хочеться відпочити. Та й Максим мене зустріне, вже домовились із ним.
– А ти думаєш я великий поціновувач мистецтва? Та я взагалі нічого не розумію у мистецтві, і не за цим я їду на виставку!
Але Лілія виявилася не з тих. Відмовлялася від запрошень подруги. Вони гуляли з Максимом, каталися на велосипедах у парку, їздили на спортивну базу. Він спортсмен і долучав Лілію до спорту, і їй, до речі, подобалося.
За рік знайомства вони одружилися. На весіллі подруга не зводила очей з її Максима і все захоплювалася:
– Ох, Лілія, де ти його знайшла, такий спортивний чоловік, сильний. Мені теж такі подобаються, у нього часом немає такого самого друга? Може, я навіть і на його зарплату не подивилася б, така краса і міць поруч!
Але Лілія не надавала значення її словам – посміялися та й все.
Почалися сімейні будні. Проживши близько року з чоловіком, Лілія зрозуміла, що чекає дитину.
Радості не було меж! Мати теж раділа, нарешті онук чи онучка народиться!
Народився син Микитка.
В Максима була одна риса – самолюбування. Він постійно дивився на себе в дзеркало, грав своїми біцепсами, йому подобалося його відображення.
Лілія спочатку не звертала уваги, але потім її це стало дратувати.
Коли Микиті було шість років, мати Лілії опинилася в лікарні. Як могла виходжувати її Лілія, але все–таки пішла вона тихо вночі в палаті, коли дочки поряд не було…
І знову Лілія дуже переживала – пішла її остання рідна частинка, рідна мати…
І тепер тільки Микита та Максим дві її рідні душі!
…Минав час, Микита навчався у школі, Лілія працювала все там же, Максим теж працював та займався спортом.
Якось Лілія з Микитою поїхали на два дні на дачу. Але пішов дощ, було холодно й сиро і вони вирішили ввечері повернутися додому.
Коли вони підійшли до будинку, Микита побачив своїх друзів, які ганяли м’яча у дворі:
– Мамо, я трохи з хлопцями пограю і прийду! – гукнув хлопчик і побіг до друзів.
Лілія кивнула сину і пішла додому. Вона піднялася на поверх, відчинила двері своїм ключем, як раптом почула зі спальні… Жіночий сміх!
Ліля так і застигла у коридорі. Біля порогу стояли чужі жіночі туфлі.
Ліля рішуче відкрила двері у спальню й застигла від несподіванки. Вона побачила свою подругу Лізу і свого чоловіка!
Почекавши на кухні, поки Ліза прослизнула повз і зачинилися двері, вона увійшла в кімнату.
Максим винувато дивився на дружину:
– Збирай свої речі і йди. Добре, що Микитка залишився у дворі з хлопцями, а якби він побачив усе це? Ще й до нашої спальні притягнув її! Давай збирайся, я чекаю. Нічого не кажи, не хочу нічого чути!
Через деякий час Максим пішов зі своєю спортивною сумкою. Вона бачила у вікно зі спальні, як він стрибнув у машину і рвонув з місця. Вона гидливо зняла постільне, поклала в машинку, засипала порошок і увімкнула її.
Сліз не було. Злість та образа від подвійної зради. Вона боялася, що ця картина в спальні буде з нею і далі. Думки крутилися навколо цього:
– Коли я прогледіла, що Максим і моя подруга раптом вирішили мені таке зробити, а може це в них не вперше? Я наївна вірю чоловікові, не дарма він так милується своїм відображенням у дзеркалі, мабуть намагається подобатися жінкам, а я… Ох, ну й наївна! Так, вирішено, ці двоє для мене більше не існують!
Побажавши на добраніч сину, Лілія заснула, і побачила сон.
Вона в аеропорту кудись збиралася летіти, і раптом зрозуміла, що спізнюється, спробувала вийти, але побачила, що її літак уже злетів, а вона стоїть і дивиться в слід.
Дивиться і вже бачить тільки точку у небі. Але в цей час на небі вона побачила знайомий образ у білому.
Господи, невже це ти? Але, придивившись, побачила образ батька, розпливчастий, але знайомий.
Вона не чула його голосу, але зрозуміла, що він хотів їй сказати:
– Доню, ти забула про свою мрію! Згадай і розпочни життя спочатку. У тебе все вийде!
Образ батька розчинився, а вона прокинулася від будильника. Забула вчора ввечері вимкнути його. Довго лежала, сьогодні неділя, тож нікуди поспішати не треба.
– Що це було? Я бачила батька, і він мені нагадав про мою мрію. Про яку мрію? Мені вже тридцять вісім, про що він намагався мені сказати?
І раптом виразно спливло в пам’яті – колись вона мала мрію стати ландшафтною дизайнеркою!
– Так ось про що хотів сказати мені батько, він знав про цю мою мрію. Треба кардинально змінити життя. Чомусь не щастить мені з чоловіками. Потрібно про них забути і жити для себе та мого сина.
З цього дня вона вирішила навчитися на дизайнера. Знайшла курси. Ця ідея її захопила так, що вона швидко відійшла після зради чоловіка і подруги.
Це нове навчання заповнило ту пустку, яка залишилася після того, як вона виставила чоловіка.
Лілія була впевнена, що тепер повністю змінить своє життя, тільки не треба відмовлятися від своєї мрії, треба йти до неї цілеспрямовано.
Микита підтримував матір, він уже все розуміє, не ставить зайвих питань, тільки запитав:
– Мамо, ми тепер удвох із тобою житимемо, без тата? Він тебе образив, так?
– Так, синку, образив, і я його ніколи не пробачу. Але це не означає, що ти його не побачиш. Я не проти, якщо він тобі подзвонить, зустрічайся з ним, попри все, він твій батько. Це між нами вже не буде нічого спільного, а ти його син, тож знай, я не проти ваших зустрічей.
Лілія пройшла навчання. Дізналася, з чого почати озеленення ділянки, як вибрати рослини, газон, доріжки.
Навіть уже змогла створити свій перший проект плодового саду та присадибної ділянки.
Вона відчула інтерес до життя, зовсім інший інтерес. Вона вирішила працювати і весь час розвиватися в цьому напрямку.
І ось минуло вже близько п’яти років, як вона здійснила свою мрію. Є в неї свої замовники, і вже заробляє хороші гроші, вона щаслива і живе в гармонії сама з собою.
Їй все вдається, і успіх на її боці.
Якось зустріла її Ліза в супермаркеті, і як ні в чому не бувало, підскочила:
– О, Лілія, привіт. Виглядаєш супер, тобі мабуть на користь пішло розлучення з чоловіком?! А я ось усе одна, і твій чоловік виявився ненадійним.
А ти на мене не ображайся, ми не вперше з ним зустрічалися, у нього були жінки на стороні. Ти просто наївна, довіряла цьому нарцису, а він і мене покинув. Так що ти навіть можеш мені спасибі сказати, що я відкрила тобі очі, так би мовити, допомогла тобі.
– Так, Лізо, дякую і тобі і моєму колишньому. Ти навіть не уявляєш, що ви зробили для мене! Тепер я займаюся своєю улюбленою справою. Тож я навіть вдячна вам. Але бачити тебе не хочу, як і колишнього!
– Так, подруго, я бачу, що живеш добре, машина крута, ще тільки чоловіка не вистачає до повного комплекту. Але думаю це не за горами, он ти як розцвіла, а може вже є?
– Прощавай, Лізо, ти так і не зрозуміла головного у житті. Мені тебе шкода.
Лілія кивнула і гордо попрямувала геть від колишньої подруги з думками в голові:
– Треба ж, а я навіть і не злюся на неї, просто шкода її, що життя своє вона проводить у пошуках чоловіків. А навколо стільки всього цікавого, прекрасного, життя вирує, а довкола краса…
Лілія навчилася створювати красу, і тепер бачить навколо тільки її, а на решту не розпорошує свою увагу. Були в неї невдалі романи та нелюба робота, але тепер усе стало на свої місця.
Буде вона ще щаслива, які її роки, всього сорок з невеличким хвостиком! Найпрекрасніший вік!