Ліля на думку матері засиділася в дівках. Жінка раз у раз спонукала дочку знайти кавалера, і бути більш поступливою і м’якою.
– Ти зі своїм характером точно одна залишишся, – говорила мати. – Хоч би прислухалася, не суперечила ані мені, ані хлопцям, будь ти розумнішою. Твої однокласниці вже дітей бавлять, а хто й двох, а ти все одна.
– Годі мені дорікати, мамо. Я й сама не рада, що так виходить. Справа не в характері, просто я не подобаюсь нікому. Ось і все. Є гарні дівчата. Є симпатичні. А я, значить, ні ті, ні інші… – прямо відповіла Ліля, знизавши плечима.
– Ну, що ти так про себе, доню, – серце матері стрепенулося. – Не вродись красивою, а вродись щасливою, так кажуть, і не дарма. Стривай. озирнися. Може, твій наречений десь поруч ходить, а ти цього не розумієш. Чекаєш принца, а може, зі своїх хлопців, наших, сільських, хтось ще холостякує…
– Та я всіх знаю, – відповіла Ліля. – Залишився. Звісно. Один Сашко. Ти його чудово знаєш. Повненький такий. І в житті повільний.
– Як це? – здивувалася мати. – Начебто хороший хлопець.
– Та ніякий. Слова від нього не дочекаєшся. Мовчить все. І що не зробить, то виходить ніяк. От мій наречений і залишився… – засміялася Ліля.
– А ти даремно смієшся. З таких непогані чоловіки виходять. Людина сором’язлива, і це вже добре. А як до нього з теплом і душею, так він і буде щасливий і все-таки в сім’ї чоловік. Дітей народите. Чим погано? А на красеня тільки жінки інші задивляються. Одні нерви і ревнощі. Такого тобі також не треба.
– Та красень мені і не світить. Навіщо ти про це? – Ліля з досадою махнула рукою. – Тепер хоч би когось… Справді, треба вже народжувати. А то після пізно буде…
Ліля була високою, худорлявою, через що й не мала успіху у чоловіків. Однак саме Сашка, про якого розповіла матері Ліля, при зустрічі безглуздо посміхався дівчині, не зводячи з неї очей, і було зрозуміло, що вона йому подобається.
– Привіт, Сашко! – завжди віталася першою Ліля, бо Сашко, дивлячись на неї, втрачав дар мови.
– Привіт, ти сьогодні така… Не одразу і впізнав, – тільки і міг сказати він свою вічну фразу.
– Гаразд, ходімо, проведеш мене з сумками, а то набрала он, важко нести, – зітхнувши кивнула Ліля.
Сашко зрадів і підхопив сумки. Вони йшли від магазину не поспішаючи. Говорила Ліля, згадуючи школу, розпитуючи Сашка про його роботу, про батьків.
– Ти привіт матері передавай і бабі Ліді. Пам’ятаю, як вони тебе з першого класу зустрічали, а мене пригощали пампушками… Хороші у вас у родині жінки. Та й батько порядний чоловік, – усміхаючись, казала Ліля.
– Так і я порядний. Он і зараз матері всю зарплату віддаю. А вона тільки й мріє мене одружити… – Сашко почервонів.
Вони сіли на лавку біля будинку.
– Так і одружився б. Що, мало дівчат хороших? Давно б дітей народили… – сказала Ліля, поправляючи волосся і хитро дивлячись на хлопця.
Сашко засопів, засовався на лавці, а потім сказав:
– Так мені й не всі подобаються.
– Он воно як! – засміялася Ліля. – Не подобаються йому!
– Тобто не так. Я хотів сказати, що мені не всі підходять.
Ліля знову засміялася. Сашко, червоний, знову уточнив:
– Точніше, я не всім підходжу. Ось так…
– Оце точно! – перестала сміятися Ліля. – Одразу б так і сказав.
Хлопець винувато мовчав. Лілі стало шкода його.
– Ти не хвилюйся. Все буде в тебе добре. От і мені так само мати каже. І я вірю… – вона зітхнула.
Сашко одразу заспокоївся і подивився на неї з ніжністю:
– Ти ось мені підходиш, тільки я переживаю, що ти не станеш зі мною зустрічатися.
– Так? – Ліля зробила здивоване обличчя, а чому ти так вирішив?
– А що, стала б? – підбадьорився Сашко.
– А чому б і ні? – усміхнулася Ліля. – Не такий вже ти й поганий.
– Ти не подумай, Лілю, я ж із найсерйознішими намірами… – прямо заявив Сашка, чим здивував Лілю і вона, похитавши головою, відповіла:
– А ти не поспішай. Погуляємо, а там побачимо…
Через два місяці в селі зіграли весілля. Пара була цікава. Висока худенька наречена і повненький сором’язливий хлопець, навіть трохи нижче зростом за свою обраницю.
Через три місяці Ліля зрозуміла, що вагітна, про що радісно й розповіла чоловікові й матері. Жили вони з Сашком спокійно, тихо. Можна було подумати, що молоді у шлюбі кілька десятиліть, а в них же ж тільки був перший рік спільного життя.
– Це добре, що ви такі, – раділа мати Лілі. – Чи це ж не щастя? Будуйте своє гніздечко, от і дитина скоро буде. А це величезна радість.
Ліля народила доньку Марину. Маленька була вся в матір, Сашка дуже любив доньку, і був весь час поряд з нею, коли повертався з роботи додому.
Ліля з посмішкою спостерігала, як великий мужик – її чоловік, повзає по підлозі, граючись з донькою, виконуючи всі вимоги в її грі.
– Аж надто ти їй потураєш, – сміялася вона. – А що далі буде?
Народження дитини зміцнило почуття Лілі й Сашка. Дружина стала тепліше ставитися до свого чоловіка, а Сашко, відчуваючи це, робив все для сім’ї, що міг.
Працював, на вихідних часто брав додаткові підробітки, а ще встигав допомогти вдома дружині і погратися з дочкою.
Ліля дуже любила чистоту. За що її дуже поважала свекруха.
– Треба ж! І миє, і миє… – розповідала мати Сашка всім сусідам. – Вже що я охайна, але в Лілі – так взагалі!
– Так, добре, ось тільки не дозволяє вона дочці цуценя завести через свою охайність. А донька хоче, просить. Їй уже чотири рочки, і вона все чекає, коли мама дозволить собачку в хату, – казав Сашко матері.
Якось Маринка занедужала. Ліля лежала з нею в лікарні майже три тижні. Сашко постійно відвідував дружину, передавав домашнє харчування, фрукти, купував нові іграшки.
– Син шаленіє просто. Заспокой ти його якось, – просила Лілю свекруха. – Бо він місця собі не знаходить, так хвилюється за дочку.
Ліля вмовляла Сашка не переживати так сильно. Діти всі бувають занедужають. Але Сашко навіть схуд за цей місяць.
Лілю з донькою виписали додому. Жінка зайшла в хату і руками сплеснула від побаченого.
Вона побачила ідеальну чистоту, порядок і повний холодильник свіжих продуктів!
Вона обійняла Сашка і прошепотіла йому на вухо:
– Дякую, ти такий молодець. Ідеальний чоловік і батько…
– Ти давай відпочивай. Я з нею побуду. Взяв на роботі три дні вихідних, щоб з вами поряд побути, а то скучив… – Сашко поцілував Лілю і взяв на руки дочку.
Марина була ще слабою, і теж схудла. Сашко поклав її у ліжко й приніс улюблені книжки доньки.
Він читав їй, і незабаром дівчинка заснула – був вечір.
На вулиці міцнів мороз, дим від пічок у хатах підіймалися стовпами вгору до ясного неба, і було так тихо, що чути було тільки цокання годинника на кухні і шепіт Лілі і Сашка.
На ранок Маринка прокинулася від сонячних променів. Поруч стояв батько, і, посміхаючись, простягав їй щось у руці.
– Дивися, це пташка-синичка, сказав Сашко, показуючи дочці малечу пташку.
– Звідки ти її взяв? – ззаду підійшла Ліля.
– Біля курника знійшов, змерзла трохи, – Сашка гладив синицю, не випускаючи з руки.
Маринка теж погладила пташку одним пальцем як батько. Її очі із захопленням дивилися на синицю.
– Що ми з нею робитимемо? Вона житиме у нас? – запитала донька.
– Ні, вона не зможе жити у нас. Їй потрібне небо. До своїх полетить. Ми їй випустимо. Ти її випустиш сама, – батько погладив дочку і переклав птаха у маленьку ручку дівчинки.
Вони підійшли до віконця і відкрили кватирку. Марина піднесла птаха до рами й розкрила долоню. Синичка одразу випурхнула на вулицю. Ліля швидко зачинила вікно.
– І що тепер ми робитимемо? – запитала Марина.
– Сьогодні треба обов’язково наповнити годівниці. А то я зовсім забув про це, доки ви були слабі. І нові почепимо на горобині біля нашого вікна, – сказав Сашко. – З кімнати нам видно буде, як птахи обідають.
– Чудово! – заплескала в долоні дівчинка. – А коли ви мені цуценя купите, тату?
– Стривай. Обов’язково купимо…
Після обіду, коли Марину поклали спати, Ліля запитала чоловіка:
– Ну, і навіщо ти їй обіцяєш цуцика? Не можна кидати слова на вітер… Це ж дитина, і вона всьому вірить.
Сашко взяв дружину за руки і твердо сказав:
– Я принесу їй собачку. Якщо я обіцяв, то маю все виконати.
Ліля вже набрала повітря, і хотіла щось заперечити, але Сашко поцілував її, не давши нічого сказати.
А сам додав:
– Я – чоловік. Сказав – і зробив. І нічого, що вдома буде не так чисто. Зате щастя побільшає. Розумієш, що це важливо?
– Розумію… – посміхнулася Ліля. – Гаразд, що вже з вами робити…
Через два дні Сашко приніс доньці невелике цуценя. Дівчинка була в захваті. Довгі вуха з хвилястою шерстю і цятки на носі собачки. Маринка не відходила від нього, гладила, а цуценя лизало їй ручки.
Ліля й сама не могла намилуватися грою дочки із собачкою. Марина слухалася батьків беззаперечно. Добре їла за обідом, виходила з цуциком у двір погуляти. І в хаті раз у раз чувся щасливий сміх дівчинки.
Увечері, лягаючи спати, Ліля обійняла чоловіка і прошепотіла йому:
– Сашко… Ти в мене найдобріший. І я тебе кохаю.
Сашко помовчав, обійняв дружину, і поцілував:
– І я тебе завжди кохав, і ти це знала…
Марина спала.
Світло місяця освітлювало на кухні половички й дрова для грубки, принесені звечора.
І на підстилці біля дверей спав цуцик, такий довгоочікуваний маленький друг – велика складова щастя дитини…