Про те, як Микола дізнався про зраду дружини, вона так і не дізналася. Та й яка різниця? Лілю такі деталі не цікавили. Важливо було інше. Зберегти шлюб.
… Вони познайомилися на зупинці громадського транспорту. Першокурсниця Ліля, та молодий хлопець Микола із зовнішністю голлівудської зірки.
Він був настільки гарний собою, що Ліля буквально втратила спокій після того, як його побачила. Рослий кароокий брюнет з відкритою посмішкою, правильними рисами обличчя. Вона ж не вважала себе красунею, і взагалі була скромною дівчинкою, яка тільки-но закінчила школу, мріяла про серйозні стосунки і писала романтичні вірші про кохання.
Микола був чимось невловимо схожий на її батька: постать, форма обличчя, манера говорити. І, мабуть, точно потрапив у образ ідеального чоловіка, та ще й у той момент, коли «дівчина дозріла». Декілька випадкових зустрічей вистачило для того, щоб симпатичний незнайомець заволодів її уявою. Вона думала про Миколу невідступно і поставила за мету познайомитися з ним.
Коли Ліля почала приїжджати додому кожних вихідних – вчилася вона в іншому місті – мама здогадалася, що донька закохалася. Швиденько з’ясувала в кого і не зраділа: він був старший за дочку на п’ять років, з репутацією затятого ловеласа. Мама, ясна річ, почала співати у вуха доньки пісню, що він їй не пара. Безуспішно. Закохану студентку нічого не хвилювало.
І коли теплим травневим днем їй пощастило зайти з Миколою в один трамвайний вагон, вона одразу опинилася поруч із ним і простягла йому талончик:
– Закомпостуйте, будь ласка, молодий чоловік.
Той здивувався прохання:
– Е-е-е… у чому проблема?
– Це я так привертаю до себе увагу, – чесно сказала дівчина.
Микола посміхнувся, закомпостував талончик, галантно вклонився. Запросив жестом сісти на подвійне сидіння, вона заперечливо похитала головою:
– Мені через одну виходити.
– Шкода. У вас красиві очі…
Микола почав із нею загравати, говорити чергові компліменти. Зазвичай, заради цікавості чи просто з ввічливості – вона відчула його нещирість. Щось відповідала, усміхалася. А під’їжджаючи до своєї зупинки, сказала:
– Мене звуть Ліля, мій номер…, я чекатиму дзвінка сьогодні ввечері.
І вискочила з трамвая, не вірячи в те, що зробила.. За годину повернулася додому і сіла навпроти телефону.
…Звісно, Микола зателефонував. Так із ним ще ніхто не знайомився. За півроку вони одружилися. Ще за рік народили сина. Ліля не стала брати академ: жила на два міста, з малюком допомагала бабуся. Микола багато працював, і кожен спільний тиждень був на вагу золота. Так, у перманентній розлуці вони жили кілька років.
Ліля, яку всі застерігали розпусним характером нареченого, морально була готова до всього. І навіть дивувалась, коли усвідомила, наскільки відданим сім’ї виявився її обранець. Буквально носив її на руках, все в хату, любив сина та мріяв про доньку. Ліля, однак, другої дитини не хотіла. По-перше, син дався їй надто важко – ростила паралельно з навчанням, по-друге, вона зайнялася репетиторством, і дуже успішно. Учні легко вступали до вишу, сарафанне радіо бігло попереду і в результаті прийшла ідея відкрити мовний центр.
Була й третя причина. Вона дуже любила себе. Якось сказала своїй мамі на побажання народити їй онучку:
– Навіщо? Зараз він усю увагу приділяє мені, а якщо буде донька, то все буде їй. Воно мені потрібне?
На той час, коли син поїхав навчатися, їхнє сімейне життя збідніло на емоції. Микола якраз змінив сферу діяльності, був занурений у справи, а в Лілі з’явився шанувальник. Батько однієї з її учениць, забезпечений та вільний.
Вона довго грала з ним, потім здалася. При цьому одразу сказала, що шлюб для неї важливий і чоловікові не варто розраховувати на щось серйозне. Шанувальника такий стан справ влаштовував на сто відсотків. І все йшло добре, поки чоловік не дізнався про цей зв’язок.
… Того вечора Ліля повернулася з роботи трохи пізніше, ніж звичайно. Після побачення. Микола вже чекав на неї вдома. Речі його були зібрані, обличчя – безпристрасне як у самурая:
– Ми повністю один одному довіряли. Так я думав. А ти, виявляється, мене обманюєш. Прощай. Машину візьму собі. На розлучення подам сам.
Він підвівся, поклав на стіл ключі від квартири і вийшов.
Весь вечір Ліля провела, гортаючи фотоальбоми. Згадуючи їхнє знайомство, швидке весілля, народження сина… Там було багато кохання та багато щасливих років. Так, почуття трохи охолонули. Вона винна, що не намагалася розворушити чоловіка, пішла на поводу наполегливого шанувальника. Але розлучення? Ні, цього вона точно не хотіла.
Перше, що хотілося зробити – просити про прощення. А потім вона згадала один фільм і вирішила спробувати поступити небанально.
Ліля не стала з’ясовувати, звідки Микола дізнався про зраду, не стала плакати, каятися і кликати його назад. Вона написала йому листа. Короткий, у діловому стилі. Вибач, не знаю, що на мене найшло. Любила та люблю тільки тебе. Але якщо ти твердо все вирішив і шляху назад нема – скажи. Я переїду тоді до залицяльника. Мовляв, тільки нові стосунки допоможуть мені пережити це горе.
Микола спочатку гордо написав: «Щасливої дороги!» Однак потім навів довідки про суперника. З’ясував, що чоловік дійсно багатий і красивий, молодший за нього. Подумав. І повернувся додому.
Ліля того ж вечора прямо при ньому зателефонувала залицяльнику і оголосила, що все скінчено. Переїхати до нього вона не зможе, заміж не йтиме, бо чоловіка дуже любить. Той, напевно, здивувався дуже – адже він нікого до себе не кликав і про заміж ніколи не говорив. Але Микола цього, звісно, не дізнався.
Так і залишився в повній впевненості, що Ліля знадобилася якомусь молодому бізнесменові за дружину, але не пішла. І розпочався у них другий медовий місяць. Який і приніс їм довгоочікувану доньку.
З того часу минуло майже десять років, Ліля з Миколою живуть разом і виглядають щасливо.