– Ну і як вам історія? – лукаво подивилася хазяйка на друзів. – Нічого собі, так?
– Та вже ж, – сказала її найкраща подруга. – Нізащо з такими спілкуватися не стала б.
– Ой, годі тобі! – раптом ображено заявила новенька в компанії – дівчина одного з запрошених гостей – Олега. – Погані родичі, хороші… Все це нісенітниці. Рідня – частина сім’ї!
– Їм не шкода нічого, навіть у борг величезну суму дати не страшно – на діло! Повернуть, я знаю, – урочисто заявила вона.
– І самій мені не раз допомагали. Тож брехня все це. Олежику, ходімо звідси, – примхливо сказала дівчина.
Той розвів руками і вирушив за своєю жінкою.
– Хм… Не розумію, з чого це вона так? – здивувалася господиня. По-різному буває. Я теж не придумала.
– А ось коли отримає відповідь – то одразу думку змінить, – кивнула найкраща подруга. – Давайте краще пиріг пробувати!
…Олежика подруги зустріли через місяць. Він знову був із тією самою дівчиною.
Чоловік зрадів знайомим, сам підвів свою подружку до них зі словами:
– Ліля ж моя втрапила в неприємну ситуацію. Саме таку, щоб на ваших посиденьках розповідати!
Його кохана не дуже хотіла, але довелося підійти. Несподівано для всіх Ліля схилила голову, тихо попросивши… Вибачення!
– За що? – ахнули дівчата.
– Та пам’ятаєте, я тоді вам, Лізо, сказала, що ви брешете? – мало не плакала Лілія.
– Ну, це давно було і неправда, – посміхнулася Ліза. – Та й не змушувала я нікого вірити…
– Ні, поки сама не побувала на вашому місці, не вірила, – знову ледь не плакала подружка Олега.
– А знаєте що, – запропонував Олежик. – Давайте краще у нас зберемося?! Лілі все одно виговоритися треба. Давно вже сама не своя ходить. Якраз і обговоримо все…
…Гості зібралися у призначений час. Ліля, як господиня, за традицією, що склалася, почала розповідати першою. Історія виявилася дуже цікавою.
…Від бабусі внучка отримала у спадок невелику ділянку. Головна цінність – старий, але міцний будинок. Та й від міста недалеко – пішки можна дійти.
Спадкоємиця зробила хай і невеликий, але ремонт, пару сараїв збудувала про всяк випадок. Мало що? Раптом доведеться продавати. Ціна автоматично вищою буде.
Це потім на сімейній раді було вирішено здавати житло в оренду. Якраз і охочі з’явилися. Далекі родичі. Жили вони в іншому місті, а про житло попросили сина. Він вчитися їхав. І тут така удача!
З рідної людини гроші брати було незручно. Але рідня обурилася – не можна так! І вирішили плату встановити символічну, щоб студенту не важко було. Все йшло на вдосконалення будинку. Усе обговорили, погодилися.
Ліля по гроші не їздила, Василько сам звіти їй надсилав. Сплачені рахунки акуратно у коридорі складав. Та й будинок йому сподобався одразу.
Марнотратства хлопець не любив, не працював, вчитися тільки почав. Родичі навіть іноді самі підкидали йому трохи грошенят. Та ще й запрошували у гості.
– Лілю, Василька заохотити треба – ремонтом сам зайнявся. Рукастий він, заощадиш на майстрах. Поговори з ним.
Ліля й справді остовпіла, коли приїхала до хати – постарався хлопець на славу.
І підлога, і стелі новенькі, дах переробив. Фасад облицював.
А орендар сміється:
– Ти всередину зайди і глянь що там…
Ліля зайшла й очі вирячила від побаченого.
– Це скільки ж ти грошей вбухав сюди?! – ахнула вона.
Тут родич напружився.
– Я про це поговорити хочу, – сказав він. – Отже мені тут роботу пропонують. З перспективою. Мабуть, залишусь. На оренду витрачатися не хочу. Батьки й підказали, що краще тут жити. Тим більше все мені подобається. Може, продовжиш договір?
– Та про що мова! – сказала Ліля. – Ми все одно сюди не їздимо, а тут таке… Без розмов!
А Василько сам пропонує і суму оренди підняти, мовляв, працює тепер, незручно йому задарма. Знову Ліля у захваті. Про всяк випадок з батьками хлопця зідзвонилася, дуже дякувала за сина такого тямущого.
І ось іде час, Василь навчання закінчив, працює. Одружитися встиг, дитину народив. А з дому їхати не збирається.
Тим часом власниця почала отримувати пропозиції з приводу продажу. Поки що жодна її не зацікавила. Але раптом з’явився покупець, який назвав таку ціну, що та не встояла.
І Ліля знову вирушила до Василя. Сказати про майбутнє виселення.
А той у відповідь:
– А з якої це радості я зі свого будинку їхати повинен?!
Власниця так і сіла:
– Як же ж так?
А той знову здивував. Він вкладався грошима? Так, ще й як. Платив господині, сам займається ремонтами. Теж домовилися. Ніхто не змушував. Він і облік вкладень веде. Ось, у блокнотик все заносить, до копієчки. І виходить з усього, що ринкова вартість вже перевищена. Так що будинок… Василя!
– Але як же так?! Я не продавала його тобі. І мови навіть не було.
– Не знаю нічого. І взагалі, йшла б ти звідси, бо дитина ось-ось прокинеться, не вкладеш потім… І дружина переживатиме. А їй не можна – малюка годує.
І Лілю просто виставили за ворота її ж власності!
Нескоро вона отямилася. Набрала номер батька Василя. Після розмови із родичем остаточно жінка втратила спокій.
Лілія дізналася, що він там навіть якісь права має на землю, де цей будинок стоїть!
Син у Василя знову ж таки, зареєстрований у тому самому будинку. Та й взагалі, про що йдеться? Вони платять, хоч і не повинні. А договір не оформлено офіційно.
Додому Ліля повернулася сама не своя. Вона й сама знала, що малечу виписати в нікуди не можна. Та й суд їй ні до чого. Це ж родичі! Не чужі люди! Але ж земля її, і дім теж її! Як віддати?
Олежик, дізнавшись про проблеми коханої, запропонував зайти з іншого боку. Зв’язався із дружиною Василю.
Та стала на бік Лілі. Батьків своїх сповістила. Ті стали зятю дзвонити, що даремно той сварку затіяв. Не можна так з тим, хто тобі допоміг. Ну й одночасно Олег зайнявся збиранням документів – суд так суд. Він же ж юрист? Значить, допоможе Лілі.
А невдовзі стало відомо, що батьки дружини Василя сказали їй, що він їм всім репутацію псує та ще й їхню доньку підставляє. На розлучення подала сама дружина. Заявила, що з такою людиною не житиме. Мало що він ще викине? А Василь розлютився…
І тут Ліля почула від рідні, яка ж вона… Погана!
На неї образилися і далекі родичі – батьки Василя, і сам він, і навіть батьки Лілії! І слова говорили саме ті, що колись їхня донька в гостях.
– Це, – обурилася Ліля. – Найприкріше. Рідня, а як же ж!
І ось після такого вирішила вона довести справу до кінця. У суді Василь головним доказами пред’являв рахунки за комуналку і цей блокнотик із записами. Більше нічого! Договір? Вибачте, це ж рідня…
І в результаті суд виграла Лілія. Василька виписали. Залишився він і без житла, і сім’ї. Лілю батьки бачити не хотіли. Навіть додому не пускали.
Вона шлюб зіпсувала хорошій людиня. На вулицю виставила родича! А він їй стільки хорошого зробив! Не могла таке влаштувати рідна людина. Чужа ти нам!
Але, як не дивно, дружина Василя та її батьки жодних претензій до Лілі не мали. Навіть у гості запрошували й відпочити кликали разом.
І ось тепер Ліля живе в Олежика. Стосунки у них чудові, готуються до весілля. Та тільки дуже засмучує наречену поведінка рідних. Відмовилися від запрошень навіть її батьки. А Олежик махає рукою:
– Уваги не звертай, дійде до них!
– А з будинком тим що? – поцікавилася Ліза.
– Так продали вже, – розплився в задоволеній посмішці Олег.
– І знаєте що, – тихо сказала Ліля. – Я тепер зрозуміла, що буває по-різному. Навіть рідна людина може тебе розхвалювати, а потім таке про тебе говорить що ого-го… І через що сама не зрозумієш. Ось у мене так і вийшло. Не треба було мені тоді влаштовувати цю виставу. Ось бумеранг і прилетів…
– Та годі тобі, – засміялися гості. – Кожен помилятися може. Головне, з нареченим ти вгадала. Олежик тільки на перший погляд такий незграбний. А своїх образити не дасть. На весіллі якраз свої й будуть. Ми ж один одному не чужі? Рідня, виходить!