До Нового року залишалося кілька днів, святкова метушня набирала обертів.
Лідія Павлівна сиділа на кухні біля вікна, підперши голову рукою.
Хтось із сусідів під’їхав із прив’язаної на дах машини справжньою пухнастою ялинкою.
Лідія Павлівна уявила, як гарно й красиво виглядатиме ця ялинка посеред кімнати.
Як радуватиме всіх. Як діти на ранок знайдуть під нею подарунки. Ото буде захоплення.
Лідія Павлівна перевела погляд на велику крижану гірку посеред двору.
Мешканці самі змайстрували її для дітей з найближчих будинків.
Ось і зараз довкола гірки стояв дзвінкий сміх, діти з шумом і криками з’їжджали вниз і знову поспішали на вершину.
Двоє хлопців стояли неподалік і чистили мандарини, акуратно складаючи шкірку в кишеню.
Лідія Павлівна, наче наяву відчула цей особливий аромат і сумно відвернулася. Обвела поглядом тиху спорожнілу квартиру і важко зітхнула.
То був перший Новий рік після того, як не стало її чоловіка Миколи.
Того дня вони збиралися зранку поїхати по гриби.
Микола спустився вниз, до машини, а вона забарилася.
А коли спустилася теж, Микола вже лежав поряд з машиною…
Все сталося миттєво…
Вже потім Лідії Михайлівні пояснили, що вона б нічим не змогла допомогти, навіть якби спустилася з ним разом.
Лідія Михайлівна розуміла, але все–таки їй було гірко від того, що її не було поруч.
Адже все життя вони були разом, пліч–о–пліч. Дітей доля їм не подарувала і всю свою ніжність, кохання й турботу вони віддавали один одному і чужим дітям.
Лідія Павлівна працювала вчителькою у школі, а її чоловік тренером дитячої команди з футболу.
Але це все давно залишилося в минулому.
Нині Лідії Павлівні було сімдесят два і останні роки вони з чоловіком жили тихо і відокремлено.
Зустрічалися іноді з нечисленними друзями, але напередодні святкових днів ніхто з них не згадав про Лідію Павлівну, не запросив відзначити Новий рік, сама вона напрошуватись не хотіла.
Та й настрій був зовсім не святковий. Тому не було у Лідії Павлівни ні ошатної ялинки, ні навіть мандарин.
Погляд зупинився на фотографії Миколи, що стояла на столику біля дивана.
– Ось так Микольцю… – поскаржилася Лідія Павлівна.
Далі продовжувати не було сенсу, вона знала, що чоловік і так розуміє її самотність та тугу.
– Ну а, може, й справді, хоч мандарин купити? Так, так, ти маєш рацію, життя воно триває…
Лідія Павлівна посміхнулася портрету чоловіка і, повагавшись ще хвилину, дістала з шафи одну за одною дві коробки.
У першій, лежала акуратно складена невелика ялинка, у другій, різнокольорові ялинкові іграшки та гірлянда.
Через годину ялинка, що миготить вогниками, зайняла своє місце в кутку кімнати.
– Так краще, – схвалила свою роботу Лідія Павлівна і глянула за вікно.
Стемніло, тому по мандарини вона вирішила податися наступного дня…
…Лідія Павлівна встала рано, вдягнулася й пішла у магазин.
– Лідіє Павлівно, це ви? – почувся раптом позаду жіночий голос, коли старенька вже вийшла з пакетом із магазину.
Лідія Павлівна розгублено обернулася.
– Пам’ятаєте мене? Я Таня Микитюк! А я думаю, ви не ви, скільки років не бачились!
Лідія Павлівна впізнала одну зі своїх останніх випускниць.
– Тетянко, все така ж балакуча! – Лідія Павлівна похитала головою, ласкаво усміхнувшись. – Як ся маєш?
– Добре, добре. Одружена давно, троє діточок, ось молодшенький, Тарасик. У садок ніяк потрапити не можемо, ось зі мною, як хвостик.
Хвостик у цей час стояв поруч, тримаючи маму за руку, і кліпав великими блакитними очима.
– Микола, чоловік, працює багато, четверо нас у нього на шиї, а я ось, не можу на роботу вийти, бо вже легше було б. Ви самі як? Як здоров’я? Я на зустрічах випускників не буваю, давно нікого не бачила. З трьома самі розумієте, час складно знайти. А ви, напевно, все про всіх знаєте?
– Я потихеньку. Здоров’я підводить, тож і я на зустрічах не була давно, – розвела руками Лідія Павлівна.
– Зі здоров’ям жарти погані, бережіть себе. Що ж ви тоді одна такий важкий пакет несете?
– Більше нема кому. Чоловіка не стало цього року. Та й не важкий пакет, трохи мандаринок взяла, Новий рік все ж таки. На гостей не чекаю, так, себе побалувати, – пояснила Лідія Павлівна.
– Мамо, мамо! – гукнув Тарасик.
– Ой, ви вже вибачте, настав час іти, – схаменулась Тетяна.
– Біжи, біжи, Тетянко, – знову похитала головою Лідія Павлівна. – Веселих свят.
– І вам! – уже на ходу відповіла Тетяна.
Лідія Павлівна зітхнула і пішла не поспішаючи у бік будинку.
– Все вірно, у молодих так і має бути справи, турботи, поспіх. Не до старих людей їм, – думала по дорозі додому Лідія Павлівна.
…До восьмої години вечора 31 грудня на святковому столі Лідії Павлівни стояла вазочка з мандаринами, тарілка з олів’є, графин з вишневим компотом і фотографія Миколи.
– Зі святом тебе, коханий… – сумно кивнула портретові чоловіка Лідія Павлівна.
Жінка вже зібралася вечеряти, як раптом пролунав дзвінок у двері.
– Хто б це міг бути?! – здивувалась Лідія Павлівна і пішла в коридор.
Старенька відкрила двері й застигла від несподіванки.
За дверима стояла Тетяна і ще чоловік десять її однокласників! Лідія Павлівна так і сплеснула руками.
– Лідіє Павлівно, з Новим роком! – сказала Тетяна. – Ви вибачте мені, що я тоді пішла так швидко. Я ж того ж вечора думала, думала, як же так, Новий рік, а ви одна зовсім. От і всіх зібрала, кого встигла знайти.
– Ви проходите, проходьте, – запросила Лідія Павлівна. – Я зараз чайник поставлю. Пригостити, щоправда, особливо нема чим. Які ви всі стали!
– А у нас все з собою, – один із колишніх учнів підняв вище величезний пакет.
Лідія Павлівна впізнала Сергія.
– І навіть торт, – це вже говорила Світлана. – У мене своя кондитерська, – похвалилася вона.
– Чудово! – пораділа за неї Лідія Павлівна. – Давайте, давайте, розповідайте, а я чашки поки що дістану, – метушилася господиня.
– Та ви сидіть, ми самі все організуємо, – розпорядилася Тетяна.
Дві години пролетіли непомітно. Усі обмінювалися новинами про своє життя, згадували кумедні історії зі шкільного життя.
Лідія Павлівна всіх уважно слухала і вологими від сліз очима ковзала по обличчях колишніх учнів…
– Пора й мені, вдома без мене, напевно, безлад, – Тетяна прощалася останньою.
– Біжи, біжи, Тетянко, – розуміюче кивнула Лідія Павлівна. – Спасибі тобі!
– Ну що ви, це вам дякую за все від усіх нас. Тепер уже відвідувати вас будемо.
– Тетянко, я ж можу з Тарасиком займатися. А ти б на роботу вийшла. І платити мені не треба. І мені веселіше і вам допомога, – запропонувала Лідія Павлівна.
– Лідіє Павлівно, та ви просто янгол! – зраділа Тетяна. – Це ми потім обговоримо, а зараз – з Новим роком! Все, я біжу…
– З новим щастям, – шепнула Лідія Павлівна, зачинивши за Тетяною двері. – З новим щастям, Микольцю, з новим щастям, – сказала Лідія Павлівна, вже звертаючись до портрета чоловіка.
Тепер вона й справді почувала себе щасливою…