Ліда ще раз перерахувала гроші, до останньої копійки. Бракувало рівно десяти тисяч. Здавалося б, не такі вже й величезні гроші, але взяти їх було ніде…
Вона й так понапозичала у всіх, у кого тільки можна було. А кредит їй не дають – хто ж дасть кредит випускниці школи?
Вона не любила це місто, в якому пройшло її дитинство.
І хоч вона й знала його, як свої п’ять пальців, бо мама вічно тягала її з собою, і могла із заплющеними очима доїхати від готелю до лікарні, але все одно нервово вдивлялася в кожен автобус, у кожен підземний перехід.
Ліда сподівалася на якесь диво, що ось зараз вона зустріне добру людину, яка допоможе їй врятувати маму…
Але дива не траплялось, і вона розуміла, що вихід у неї тільки один – іти до батька!
Батьки розлучилися, коли їй було чотири роки. Тоді вона була ще надто мала, не розуміла, що до чого, але згодом картина вималювалася досить зрозуміла.
Батько зустрів іншу жінку, у них народилася дочка, і він віддав перевагу тій жінці й тій дочці, а не їхній мамі.
Ліда бачила цю парочку, яку вона терпіти не могла, тільки один раз. Тоді їй було вже вісім, і батько вирішив познайомити її з сестрою.
Він і раніше робив такі спроби, але мати не відпускала Ліду з ним.
А тут у школі зникло світло і всіх відпустили додому. До мами Ліда не змогли додзвонитися, тож приїхав батько і забрав її до себе додому.
Коли Ліда побачила його нову дружину, вона була збентежена. Її мама така красива, завжди з зачіскою і манікюром, щодня в новій сукні, а ця…
Грузна, з таким пухким обличчям, з веснянками, у квітчастому халаті… Ну ні в яке порівняння з мамою! Що він у ній знайшов?
Не сподобалася їй і сестра… Та по-хазяйськи застрибнула до тата на руки й уткнулася в його бороду.
Коли тато пояснив своїй новій дочці Марійці, що це Ліда, її старша сестра, то чотирирічна Марійка побігла у свою кімнату і притягла звідти розпатлану ляльку.
-Це тобі, – сказала вона. – Подарунок.
Ліда гидливо подивилася на ляльку і впустила її на підлогу, ніби ненароком наступивши чоботом.
Звичайно ж, це дівчисько розплакалося, і тато почав свартися на Ліду.
Більше вона ніколи не бачила ні сестру, ні самого тата. Через два тижні мама відправила її в далеке місто до бабусі, а через місяць, продавши квартиру і залагодивши всі справи, приїхала й сама…
…За останні дев’ять років багато всього було, і Ліда ніколи не хотіла повертатися назад до міста, де тато знайшов собі нову родину і кинув їх з мамою.
Останні роки, щоправда, були непростими – не стало бабусі.
Її син, брат мами, відсудив у них пів квартири і їм довелося переїхати в брудну халупку на околиці міста.
А потім дуже заслабла мама. І ось вони з мамою, напозичавши грошей у всіх можливих знайомих, приїхали назад у рідне місто.
Обстеження зробили безкоштовно, а от із процедурами сказали або чекати черги, а це невідомо скільки, може, й рік, або можна зробити прямо зараз, але за гроші.
Їх попередили, що якщо зволікати, то мама може не видужати… Від однієї цієї думки очі Ліди переповнювалися сльозами.
Мама, її люба мама… Ні, цього не можна допустити.
Ліда вирішила, що зможе переступити через свою гордість.
Вона не знала, чи там же ж живе її батько, але сподівалася, що там.
Вона сіла на автобус і доїхала до потрібної зупинки, пройшла два квартали до потрібного будинку, намагаючись згадати номер квартири – тридцять п’ять? Чи тридцять вісім?
Чомусь ці два числа засіли у неї в голові, але вона ніяк не могла згадати, яке з них правильне. Зате вона пам’ятала розташування квартири, а там уже якось розбереться.
Квартира виявилася тридцять восьма.
Ліда підійшла до дверей квартири батька й натиснула кнопку дзвінка.
Двері їй відчинила досить доросла вже дівчинка з пофарбованим у чорне волоссям.
Ліда запереживала, що тато переїхав і більше тут не живе.
-Андрій Петрович вдома? – без особливої надії запитала вона.
Дівчинка кивнула і крикнула кудись усередину квартири.
-Тату, до тебе прийшли!
Ліда стрепенулася. То це і є Марійка, її сестра?
Батько теж дуже змінився – постарів і ніби зменшився у зрості. Ліда переживала, що він її не впізнає і доведеться вимовляти це незручне слово «дочка», але він, уважно оглянувши її з голови до ніг, сказав:
-Ого, як ти виросла… І як на матір схожа! Проходь…
Марійка подивилася на сестру з явною цікавістю, але Ліда намагалася її не помічати.
-Мені з вами поговорити треба, – одразу почала Ліда. – Я не надовго.
Запинаючись і червоніючи, вона розповіла про маму і про процедури, і про те, що в неї не вистачає грошей.
-Я все поверну, – пообіцяла вона. – Мені просто нема де зараз взяти.
Батько дивився на неї мовчки.
-Марійко, йди у свою кімнату, – нарешті сказав він.
Дівчинка вийшла. Ліда напружилася, готова до будь-якого повороту, але все ще сподіваючись, що він їй не відмовить.
-Грошей не дам, – сказав він. – Я їх не друкую, а маю троє дітей… Четверо, звичайно, я й тобі аліменти досі плачу і ще два місяці буду.
А далі ви якось самі. Знаєш, я теж не залізний! Я все життя працюю не покладаючи рук, і тут, у цьому домі, це хоча б цінують.
А від твоєї матері я тільки й чув – дай, дай, дай… І ти, я дивлюсь, така ж виросла. А працювати ви не пробували?
Ліда оторопіла. Ну, яка ж вона… Навіщо вона взагалі сюди прийшла!
Не бачачи нічого від сліз, що застигли очі, вона побігла геть із цієї квартири, а у вухах луною все ще віддавав голос батька.
-Ліда, Ліда! – чула вона і хитала головою, намагаючись відігнати його.
Потім вона зупинилася. Та він же ж жодного разу не назвав її на ім’я!
Вона обернулася – слідом бігла дівчинка з чорним волоссям.
Наздогнавши її, вона зупинилася, шумно вдихаючи та видихаючи.
-У мене немає грошей, – похмуро сказала вона. – Але є телефон. Ось тут коробка і чек, він новий зовсім, вони мені його на день народження подарували…
Ліда довго не могла зрозуміти, що це означає. Марійка простягала їй пакет, нетерпляче киваючи.
-Мама з близнюками скоро з лікарні повернуться, – продовжувала Марійка. – Бери швидше. Я все одно не хочу ним користуватися, у мене старий є, це вони мене так хотіли піддобрити, щоб я вчилася добре.
А я не хочу вчитися, я вже твердо вирішила, що буду співачкою. Та й їм все одно насправді, тато, як народилися брати, тільки з ними й бігає, а ми жінки так для меблів…
Він взагалі жадібний, це перший дорогий подарунок за все моє життя. Бери, вам зараз потрібніше…
У пам’яті Ліди спливла чітка картинка – замурзане личко ляльки на брудному килимку, і її задоволення, коли вона стала чоботом.
Вона не знала, що робити. Взяти цей телефон? Але це ж Марійки річ, причому дорога і…
Вона думала, що тато обдає свою нову дочку увагою та подарунками, а воно он як, виходить…
Марійка засунула пакет їй у руки й сказала:
-Я піду, бо насварять потім. Ти надовго тут? Якщо хочеш, давай зустрінемося. Я тобі свої пісні покажу – я сама складаю і одну навіть на студії записала, хочеш?
Де ти зупинилися? Я подзвоню тобі, можна? Продиктуй свій телефон. Не бійся, я запам’ятаю, у мене чудова пам’ять…
Ліда продиктувала їй номер.
-Перекупникам не здавай, багато втратиш. У магазин не можна, він по карті його купував, але можна через дошку оголошень продати. Там швидко візьмуть. У мене подруга нещодавно так ноутбук свій продала.
Ліда кивала, все ще не розуміючи, що відбувається, і коли Марійка вже розвернулась, щоб піти, вона крикнула:
-Марійко! Марійко… Я тобі… Дякую!
Марійка обернулася. На її обличчі зʼявилася збентежена посмішка.
-Та нема за що… Ми ж сестри…
І вона побігла геть, а Ліда ще довго стояла і дивилася їй услід.
Потім вона пішла на зупинку, приміряючи це нове, незнайоме для неї слово – «сестра»…