– Лідо, ну не плач, ну не ти перша, не ти остання. Ну пішов чоловік до іншої, але ж життя на цьому не закінчилося, у тебе дочка, її треба піднімати,— говорила мама своїй дочці.
– Мамо, я все розумію, але добре б просто пішов до іншої, до чужої, а то до найкращої подруги. Я їй все про нас розповідала, всім ділилася, а вона тим часом з ним була, – плакала Ліда.
– Ну, що ти можеш зробити з цим? Нічого. Хватить плакати, – заспокоювала мама свою дочку.
– А знаєш, мамо, для мене було б краще, якби його не стало. Хоч пам’ять світла про нього лишилася. А так перекреслено та викинуто з життя найкращі роки життя. П’ять років, ти уявляєш, п’ять років у брехні та зраді, – плакала Ліда.
Матері не було чого відповісти на ці слова дочки.
Вона тихенько гладила її по голові, як маленьку, як у дитинстві.
Ірина Павлівна розуміла одне, її доньці зараз дуже погано і вона потребує її допомоги, підтримки.
– Давай-но, вийдемо на вулицю прогуляємося, – запропонувала вона своїй дочці.
– Ой, та ти що, я бачити зараз нікого не можу, – запереживала дочка.
– Давай, давай, піднімайся, нічого тут сидіти, сльози лити.
Ірина Павлівна взяла дочку під руку, і вони пішли парком. Стояло тепле літо. У парку грали діти, на лавках відпочивали жителі. Ліда з сумом дивилася навколо, але нічого не бачила, крім свого пережиття, яке було усередині неї.
«Це йому з рук не зійде, я поки не знаю як, але обов’язково йому «віддячу» , – думала Ліда.
Минали дні, а за ними тижні, а потім місяці, але пержиття не вщухали у душі Ліди.
– Я скільки разів тобі говорила, не спілкуйся з батьком, – говорила Ліда вкотре своїй дочці Оксані.
– Мамо, але він мені сам подзвонив, а я не втрималася і взяла слухавку.
– Він зрадник, розумієш, зрадник. Він зрадив мене, моє кохання, зрадив тебе. Заради іншої жінки він залишив нас з тобою.
– Ну, я – в чому винна, – гукнула Оксана. – У чому я винна перед тобою, чому ти мене постійно свариш?
Ліда справді всі свої переживання відображала на дочці. Раніше такого не було.
«Все одно я йому віддячу», – повторювала просебе Ліда.
Ліда встала, і, хитаючись, підійшла до дзеркала. Те, що вона побачила у дзеркалі, її здивувало.
“Невже це я?” – сама у собе запитала Ліда. Їй довелося визнати, що її очі не обманюють. Із дзеркала на неї дивилася зовсім інша жінка.Від тієї Ліди, яку вона знала раніше, не лишилося й сліду.
Ліда рішуче відійшла від дзеркала. Тепер вона знала, що їй треба робити. Насамперед вона прийняла душ і відчула себе краще.
Щоранку Ліда ставала перед дзеркалом і говорила: «Я впораюсь. Я сильна. З минулим покінчено. У мене почалося нове життя».
Ліда записалася на курси підвищення кваліфікації за своєю професією. Колись вона закінчила інститут дизайнерського мистецтва. Але це було давно. Кваліфікацію потрібно підвищити. Паралельно вона шукала роботу. І, нарешті, їй пощастило. Її прийняли на роботу до одного з агентств, вона успішно пройшла співбесіду.
Ліда була цілеспрямованою жінкою і йшла вперед, не оглядаючись назад. Через кілька років вона стала успішним дизайнером і відкрила свою фірму, спочатку невелику, але попит народжував пропозицію. Поступово замовлень ставало дедалі більше. Її фірма процвітала, а Ліда отримувала добрі гроші. Поступово вона зовсім викреслила зі свого життя той відрізок життя, який пов’язував її з чоловіком.
Відносини з дочкою також налагодилися. Дівчинка все рідше спілкувалася з батьком, а потім зовсім перестала. Ліда зробила так, щоб Оксані було цікаво проводити час удома з матір’ю. Ліда зробила все для того, щоб дочка відчувала, що мама їй подруга, але при цьому не переходила за межі стосунків матері та дочки.
Оксана, бачачи роботу матері над собою та над їхнім життям, і поважала свою матір.
Якось Оксана сказала Ліді: «Мамо, а знаєш, я пишаюся тобою. Спочатку я думала, що ти ніколи не піднімешся, так і будеш все життя плакати і втирати сльози, а тепер я бачу, яка ти стала сильною, як багато ти робиш для мене, і для нашої родини».
– Ми ж сім’я, мамо?
– Звісно, дочко, ми сім’я.
Спочатку дуже важко було Ліді, а потім вона втягнулася в новий, раніше не знайомий їй, стиль життя. Вона поміняла квартиру, зробила у новій квартирі шикарний ремонт, купила машину, з дочкою вони щороку їздили на відпочинок до моря.
Ліда ніколи не плакала, ніколи не здавалася. Але була в Ліди одна маленька таємниця від дочки. Вона зберігала телефон із старою сім-картою, на той випадок, якщо колишній чоловік зателефонує. Все-таки десь далеко, на задвірках своєї свідомості, Ліда була впевнена, чи майже впевнена, що чоловік зателефонує.
Але поки що старий телефвін мовчав.
– Оксано, я хочу з тобою серйозно поговорити, – почала обережно Ліда.
– Я слухаю тебе.
– Ти розумієш, у моєму житті з’явилася людина, яку я дуже люблю….
– А він тебе?
– І він мене любить.
– А ти в цьому певна?
– Так, я впевнена. Я хочу тебе познайомити з ним. Як ти дивишся на те, що він прийде до нас у гості?
– Я не проти, мамо, головне, щоб він тебе не образив, як тато.
– Дякую, Оксано, я знала, що ти мене зрозумієш.
Так у їхній квартирі з’явився Олег. Олег був партнером Ліди з бізнесу. Їм було цікаво вдвох. Вони мали багато спільного.
-Мама виходить заміж, – говорила Оксана Ірині Павлівні.
– А чому я нічого не знаю?
– Я не знаю, а хіба вона тобі не говорила? – Здивувалася Оксана.
Ірина Павлівна була здивована.
– Лідо, чому ти мені не сказала, що в твоєму особистому житті відбуваються зміни, – ображено говорила мати.
– Мамо, ми ще нічого не вирішили, це Оксана квапить події.
– Але ж ви вже подали заяву, а я ще не бачила твого обранця.
– Мамо, я вас обов’язково познайомлю.
За два місяці Ліда вийшла заміж за Олега. А ще за півроку народився Андрійко.
Ірина Павлівна була у захваті від онука. Ліда майже одразу ж вийшла на роботу. Бабуся взяла на себе відповідальну місію – виховання онука.
Олег у всьому допомагав Ліді. Вони об’єднали компанії. І тепер вони мали виконувати багато роботи. Тільки разом, тільки вдвох вони й продовжували свою справу. Тепер Ліда керувала великою фірмою. Олег був її заступником.
Минуло дванадцять років. У неділю вся родина була у зборі. Ліда метушилася біля плити. Андрійко з батьком вирішували завдання з математики. Хлопчик мав проблеми з точними науками. Оксана з чоловіком щойно прийшли до матері з батьком у гості. Оксана вже давно називала Олега татом. Це було її рішення. Ірина Павлівна дивилася у телевізорі новини.
– Ідіть за стіл. Все готове, – сказала Ліда.
– Йдемо, – хором відповіла вся дружня родина.
Раптом всіх здивував незрозумілий дзвінок з кухонної шафи.
– Що це? – здивувався Олег.
Ліда почервоніла. Вона підійшла до шафи, відчинила ящик і дістала звідти той самий, старий телефон.
– Це мені дзвонять, – тихо сказала Ліда і вийшла з кімнати. – Алло, – сказала Ліда рівним тоном.
– Лідо, привіт, це я Петро. Впізнала?
– Так.
– Лідо, я тоді був не правий. Ти вже пробач мені. Люда виявилася такою негідницею. Можна я прийду сьогодні до вас з Оксаною. Мені треба з тобою поговорити
– Петро, вибач, у мене своя сім’я. А ти будеш тут зайвим.
І Ліда вимкнула телефон. Потім витягла звідти сімку і викинула її у відкрите вікно.
«Ось і все, – подумала Ліда. Виставу закінчено. Треба ж, яка я була нерозумна. Нерозумна, бо всі дванадцять років я чекала від нього дзвінка, щоб сказати ось ці кілька слів».