– Будьте моєю дружиною, Галино Сергіївно, – він стоїть на одному коліні, тримаючи в руках червону оксамитову коробочку з обручкою.
Вона млосно зітхає, потім закриває обличчя руками, пускаючи сльозу розчулення та щастя.
А потім дме вітер, розвіваючи її атласну спідницю.
Вони цілуються на очах у здивованих перехожих і їдуть кудись у білому кабріолеті…
…– Галю! – голос матері відволік дівчину від солодких мрій. – Знову ти вилежуєшся, неробо! А хазяйство ненагодоване!
– Та йду я, йду! – обізвалась Галя, взувши калоші.
Вона поспішила туди, де все хазяйство чекало ранкової годівлі.
– І чого одразу нероба? – скаржилась Галя поросяткам. – Мріяти не шкідливо взагалі-то.
А як не мріяти? Галя ніяк не могла вийти заміж, а їй уже ж аж двадцять три роки.
Усіх гарних подружок парубки розібрали заміж ще після школи.
А Галя була далеко не красуня.
Мати намагалася прилаштувати доньку всім, хто ледве давав натяк на весілля.
– Дивись, яка невістка буде – міцна, працьовита, діток народить! – розхвалювала та доньку.
Та ніхто щось особливо не зацікавлювався.
А мати мала свій інтерес. Велике господарство потребувало чоловічих рук. Продаж м’ясця та птиці був сімейною справою, де двох пар жіночих рук дуже не вистачало. Проте навіть перспектива ситості та відносного достатку не залучали наречених.
А тим часом доньку материне занепокоєння не хвилювало. Галя працювати не дуже любила, зате вечорами не пропускала жодної серії жіночих серіалів, і перечитала всі бульварні романи.
Там, у цьому яскравому світі мелодрам, дівчата були крихкими принцесами, яких добивалися і любили сильні, розумні, вродливі чоловіки. Там їх обсипали квітами та золотом, там їх носили на руках, а не відправляли чистити в поросят.
Мрії про принца та кохання, як у кіно стали теплою віддушиною Галі. Віддушиною, яка ну ніяк не в’язалася зі щоденною рутиною. Але це було так приємно – хоча б подумки побувати у світі розкоші, залицянь, квітів і лоску…
Тільки ось наяву принців не було. Галя знала, що хороших мужиків швидко розбирають. І залишаються недолугі і гульвіси.
Так і доводилося їй жити – в голові принци, наяву поросятка і калоші…
…– Ось посилка твоя, – Лариса вручила Галі невелику скриньку на пошті.
– Ага, – сказала, отямившись дівчина.
– Знову замріялася, мабуть? – запитала Лариса.
– А що залишається? – скрушно підтвердила Галя.
– Ну подруго, годі мріяти, давай, – Лариса кивнула на Грицька – місцевого гульвісу, який незграбно тупцював біля сусіднього вікна.
– Та ну тебе! – відмахнулась Галя.
Лариса голосно розреготалася, а потім поманила співрозмовницю пальцем до себе.
– Зараз модно в інтернеті знайомитись. Он Олена з сусідньої вулиці так у місто поїхала і заміж вийшла минулого року, – зашепотіла вона.
– Так я не знаю, де там що шукати, – розгубилася Галя.
Лариса пояснила тій, що таке сайти для знайомств, як туди зайти і кому писати.
Незабаром Галя випурхнула з пошти, ледь не забувши про посилку. А Лариса задоволено провела її поглядом і буркнула собі під ніс:
– Чекаємо на комедію…
…З того дня Галя не вилазила з телефону. День і ніч листувалася в чатах і почувала себе найщасливішою на світі.
А те, що мати намагалася її напоумити і нагадати про роботу – це нісенітниця.
Галі робили компліменти, називали красунею, обіцяли відвезти на море і навіть подарувати машину.
– А вправно це ти, Лариско, придумала, – посміювалися сільські жінки.
– Я ж обіцяла веселощі – от і отримуйте, – самовдоволено казала Лариса, яка сама вискочила заміж у вісімнадцять років
– Нарешті мене люблять, нарешті, – тим часом сяяла Галя.
Якось у гості по сіль зайшла племінниця сусідки Леся. Вона була молодша за Галю на два роки і вважалася їй не те щоб подругою, але кимось близьким. Леся відрізнялася твердим характером та принциповістю. Вона теж ще була незаміжня, але аргументувала це перед родичами, що насідали, навчанням в інституті, навіть у літні канікули.
Побачивши сяючу Галю, сусідка спитала:
– Ти що це подруго, нареченого знайшла, чи що?
– Може, й знайшла, – старанно тицяючи щось у телефоні, відповіла Галя.
Через десять хвилин з’ясувалося, що у дівчини з’явився дуже настирливий залицяльник, який жив у місті неподалік.
Він наполегливо кликав її на побачення, обіцяв покатати на каруселях у парку і почастувати морозивом.
– Ой нісенітниця якась! – скривилася Леся. – Вживу з людьми треба розмовляти, а не оце все. Не вірю я в кохання за листуванням…
– Мій Василько не такий! – заступалася за невловимого кавалера Галя. – Він мене любить! Сам написав.
– Ти давай акуратніше, – застерегла її Леся. – Дуже не захоплюйся.
– Ага, – кивнула Галя, навіть не піднімаючи носа від екрана.
Леся похитала головою і вийшла. Вона вирішила пригледіти за недалекою подружкою.
…З того часу, як Галя спілкувалася з кавалерами, пройшов майже тиждень.
І разом із цим тижнем нанівець пішло все, окрім особистого життя Галі.
Вранці мати не могла її добудитися, а вдень докликатися. Не було кому працювати на городі, збирати яйця, годувати птахів та поросяток.
Обсипалися перезрілі яблука біля хвіртки. Не було кому прибрати будинок і збігати по справах. Навіть коти нявкали біля дверей кухні.
У результаті мати не витримала і насварилася на Галю просто посеред дня:
– Та скільки можна?! Я що залізна?
І тут раптом у доброї і тихої Галі зʼявився голос:
– Мамо, ти ж хочеш, щоб я вийшла заміж?! Ось і не заважай!
Мати оторопіла у дверях з віником і совком. Та так, що не знайшла відповідних аргументів у відповідь…
…Наступного ранку сусідки спостерігали небачену картину. Галя при повному параді поспішала на автобус.
Звичайно, в думках у самої себе Галя була чарівна і була романтично налаштована.
Тільки от всі навкруги здивовано хитали головами і навіть посміювалися, дивлячись як Галя в старомодній спідниці, піджаку маминої молодості та сандалях із бабусиної скрині ледь не біжить до зупинки.
Екстравагантне вбрання Галя доповнила старим шкільним бантом та брошкою.
Лариса мало не поперхнулася, коли побачила цей модний показ серед білого дня.
Щойно дивачка зникла за поворотом, як по вулиці рознісся заливистий сміх.
Бачила сяючу сусідку і Леся.
Повернулася Галя надвечір, сяюча і сповнена вражень, якими одразу поділилася з подружкою біля хвіртки.
– Ой, Лесю, ми гуляли весь день, морозиво їли, на каруселях каталися, всі гроші витратили, тільки на проїзд назад і вистачило! – гомоніла вона.
Леся насторожила вуха.
– Як це ледь вистачило? А хто ж платив за все?
– Я платила, – зніяковіла Галя. – У Василька, уявляєш, гаманець в автобусі витягли. Ну не скасовувати ж через це побачення?
– По-моєму Василько твій – пройдисвіт, – Леся виразно підняла брову.
– Ось ти, Лесю, безсердечна, – несподівано заступилася за залицяльника Галя. – Людина закохалася, поспішала і потрапила у випадкову неприємність. А ти одразу пройдисвіт. Доброю треба бути до людей!
– Мовчу, мовчу, – Леся підняла долоні вгору.
Вона провела поглядом сусідку до дверей і твердо вирішила наглядати за нею та її «стосунками».
Леся, живучи в гуртожитку при інституті, чудово знала, як хлопці вміють начіпляти локшини на вуха довірливим дівчатам. А Галя, на жаль, підходила за всіма критеріями…
З того часу новина про те, що Галя завела собі міського залицяльника, швидко облетіла все село.
Охочі до пліток місцеві з насолодою чекали будь-яких подробиць, а якщо їх довго не було, то вигадували самі.
Не подобалася романтична ідилія тільки Лесі та матері Галі. Матері через те, що нема робочих рук, а Лесі через природну кмітливість і підозрілість.
Галя їздила в місто через день і щоразу прогулювали там із кавалером усі гроші. При цьому ані подарунків, ані навіть квітів вона не привозила.
Тільки щебетала про обіцянки коханого і млосно зітхала в очікуванні нового повідомлення від нього.
Якось Леся, вивішувала одяг на подвірʼї і раптом почула в сусідів сварку. З дверей вискочила заплакана Галя, а слідом мати.
– Бач, що вигадала! Гроші роздавати всяким дармоїдам! – галасувала вона.
– Василько не дармоїд, його з роботи виставили, він мене допомогти просить, – плакала Галя.
– І чути нічого не хочу! – твердо сказала жінка і гримнула дверима.
Галя вмостилася на лавку й заплакала.
Леся поставила тазик із одягом на ґанок і гукнула сусідку через паркан.
Через кілька хвилин вона вже сіла поруч і почала втішати Галю. Коли та трохи заспокоїлася і переповіла ситуацію, Лесі прийшла в голову пустотлива думка.
– Ти, подруго, почекай плакати, гроші завжди відправити встигнеш, – дівчина підняла палець вгору. – Давай краще твого Василька перевіримо?
– Як перевіримо? – Галя незрозуміло схилила голову.
– Ось ти ж кажеш, що він тебе любить, га? – Леся почала загинати пальці. – Що ти в нього єдина і неповторна? Так?
Галя радісно закивала.
– А значить, інші жінки йому не потрібні і не цікаві? Так?
– Так, він вірний і добрий, мій Василько, – підтвердила Галя.
Леся отримала добро на свою витівку. Вона збігала по телефоном і зайшла на той же сайт, де йшла віртуальна любов Галі й Василя.
За кілька хвилин, Леся вже знайшла кавалера подруги. Той був онлайн. Дівчина почала невигадливе листування з компліментами співрозмовнику й отримувала їх у відповідь…
У наївної Галі очі на лоба полізли.
– Та як же ж так? Яка красуня? – вона так і відкривала рота від обурення.
Через пів години з’ясувалося, що тепер вже Леся кохання всього життя, що Василь чекає її на побаченні завтра і поведе у своє кафе.
– Звідки кафе? Він мені сказав, що в ЖЕКу папірці перебирав і потрапив під скорочення, – вигукнула ошукана Галя.
Закінчити авантюру Леся не встигла. Сусідка витягла свій телефон з кишені і набрала номер коханого.
Леся не витримала й розреготалася, коли почула, як тиха Галя говорить до залицяльника добірними слівцями.
На шум прибігла мати. З хат поблизу висипали сусіди. Трагікомедія розгорталася більше аніж в бразильських серіалах.
– Ах ти ж ошуканець! – не вгамовувалась Галя. – Грошей йому захотілося, отримуй тепер! Любить він усіх підряд!
Галасувала Галя недовго, але вражень вистачило і сусідам, і кавалеру, який з того всього навіть не одразу поклав слухавку…
…Після гучної сварки минуло кілька днів. Життя пішло своєю чергою. Хоча сільські ще довго роздумували про те, що сталося.
Галя ідею зі знайомствами в інтернеті закинула разом із дивними вбраннями кудись подалі.
І повернулася до роботи по хазяйству.
Одного вечора Галя, втомлена після денних турбот, вийшла на вулицю трішки посидіти на лавці біля паркану.
– Що, сусідко, втомилася? – зʼявилася зі свого боку паркану Леся.
– Ой втомилася, не можу, – підтвердила Галя, обмахуючись хусткою.
– А по телефону щебетати не втомлювалася цілодобово? – сказала Леся.
– Та ну тебе, Лесю, – відмахнулась від неї Галя. – Я вирішила, що досить з мене стосунків. Немає принців у житті. Їх тільки в кіно показують. А я, до речі, навіть серіали перестала дивитися…
Леся стримала смішок, підібгала губи і схвально кивнула, піднявши брови. Заява була гучною.
– Я й у телефоні не сиджу, – продовжувала Галя, розмахуючи руками. – Думаю розумну книжку якусь почитати замість романів. Порадь щось, а то я не розбираюся. Тільки щоб без мужиків.
Леся вже відкрила було рота, але до сусідів з протилежного боку вулиці в цей момент під’їхала якась білосніжна машина, виблискуючи значком на капоті.
З неї вийшов гарно одягнений високий міцний чоловік і не стукаючи зайшов у хвіртку.
– Ле-е-сю,– простягла Галя, проводжаючи його очима. – Це Олег, чи що? Племінник баби Тані, такий став?
– Чи так вже й без мужиків? – посміхнулася Леся.
Здалеку за розмовою двох подружок спостерігала всюдисуща Лариса. Вона самовдоволено хмикнула і сказала:
– Оце вже цікавіше…
…Літо скінчилося. У Лесі почалося навчання. Середина вересня порадувала теплою погодою, Леся приїхала в село на вихідні.
Тітка попросила дорогою додому заскочити в магазин по цукор, хліб та іншу їжу.
Дівчина не заперечувала і звичним маршрутом вирушила до продуктового магазину. Той був якраз навпроти пошти.
Коли Леся вже майже все купила, в магазин заскочила Лариса:
– О, привіт, сусідко! – сказала вона Олександрі, кидаючи на прилавок жменю дрібʼязку.
– І тобі привіт, Ларисо, – озвалася Леся.
– Новину чула? Про Галю нашу?
– Яку ще новину? – здивовано запитала Леся.
Лариса підійшла ближче і зашепотіла їй на вухо.
– Що-о-о? – Леся дивилася на Ларису й не вірила своїм вухам.
– Так, так, ти правильно почула. Наша Галя виходить заміж. Ходімо все розповім, – Лариса покликала Лесю в провулок між магазином та поштою.
Олександра розуміла, що Лариса перша пліткарка на селі, але заява була настільки несподіваною, що не послухати її було б неправильно.
– Тільки не кажи, що за Олега? – Леся приклала руки до грудей.
– Ага. Аж десять разів! – засміялася Лариса. – Хоч і з ним історія була.
З’ясувалося, що коли Леся поїхала вчитися, Галя часу даремно не гаяла і, всупереч старим обіцянкам, перейшла з інтернету в реальні знайомства.
Вона хвостом ходила за симпатичним Олегом майже щодня.
Спочатку хлопець чемно жартував, потім почав уникати дивної знайомої.
Закінчилося все безглуздо, як завжди. Галя настільки захопилася нетиповим для села молодим чоловіком, що в кращому вбранні, з тих самих скринь, оступилася і опинилася в калюжі прямо перед ним і його товаришами.
– Сміху було, Лесю, – казала Лариса. – Як зараз пам’ятаю.
Леся мимоволі теж усміхнулася, слухаючи пліткарку.
Хлопці, не соромлячись, зареготали вголос. А Олег стримався, підійшов до Галі, червоної від сорому і весь у бруді, й поблажливим тоном промовив:
– Я задоволений твоєю увагою, Галино Сергіївно, але на жаль, не можу відповісти тим самим. У місті у мене є дівчина, ми разом ведемо бізнес і хочемо одружитися…
– Так, хвилиночку, – Леся здивовано подивилася на неї. – Якщо він зайнятий і поїхав, то за кого Галя виходить заміж?
– Та ти почекай, не поспішай, – заспокоїла її Лариса. – Це ще не все!
І вона розповіла фінал історії…
…Коли присоромлена Галя йшла додому, витираючи на обличчю сльози, то натрапила на однокласника Миколу.
– Чого плачеш, Галю? – запитав він стурбовано.
– Мене Олег не любить! – на ходу плачучи, відповідала та.
– Та облиш ти цього Олега, – Микола витягнув з кишені чисту хустку і дбайливо почав витирати Галі щоки й чоло. – Хочеш, я тебе любити буду?
– Що так і сказав? – не повірила Леся.
– Ага, – авторитетно закивала Лариса. – Сьогодні поїхали сукню обирати на розпис.
– Ну й справи, – сказала Леся. – А він за нею же ж іще з дитячого садка бігав і квіти тягав.
Несподівано Леся розреготалася, примовляючи:
– Ох і Галя! Ох і молодець! Знайшла, таки знайшла!
– Кого знайшла? – перепитала Лариса.
Леся замість відповіді посміхнулася й попрямувала додому, прикидаючи, що б його одягнути на весілля, куди її, без сумніву, вже запросили…