– Віро, я тут подумала: а давай дачу на двох купимо, – запропонувала Лідія.
– Дачу? – Здивувалася та, – це ж скільки грошей треба? Та й куди вона нам? Тобі 62, мені – 60. Ну, які з нас дачниці?
– Так, з нас справді ніякі, – погодилася Лідія, – але так набридло сидіти в місті, на чотирьох стінах. Адже я майже не виходжу. А так хочеться наостанок зеленню і свіжим повітрям надихатися, по землі босоніж походити… Як у дитинстві. Пам’ятаєш, сестро?
– Звісно, пам’ятаю, – посміхнулася спогадам Віра, – я б теж хотіла… Тільки грошей таких у мене немає.
– А багато й не треба, – надихнулася Лідія, – сусідка моя хату продає. Будиночок у неї там непоказний, зате дерев багато, кущів. Давай у неї купимо. Вона небагато просить.
– Навіть не знаю, – задумалася Віра, – я обіцяла Ларисі, що віддам їй свої заощадження. Вадим давно хоче машину купити. Не вистачає їм.
– Віро, ну яка машина? Хоче її чоловік машину – нехай купує. Ти не зобов’язана брати в цьому участь.
– Так то воно так, але ти знаєш Ларису. Образиться, сварку влаштує. Не хочеться з єдиною дочкою стосунки псувати.
– А ми дачу на неї оформимо, – запропонувала Лідія, – земля неподалік міста, можна будувати. Сама потім дякую скаже.
– Хто?! Лариса?! Та ти що не знаєш, що наша дівчинка слова такого не знає?! Скільки разів ти їй допомагала? Вона тобі хоч раз подякувала?
– А я, Вірочко, просто так її любила. І дбала просто так. Не очікувала жодної подяки. У мене ж немає нікого, крім вас.
– Все так, Лідо, – в очах Віри заблищали сльози, – удвох ми з тобою доньку виростили, та тільки не догледіли десь. Самозакохана вона – яких світ не бачив. Тільки про себе думає. Я сподівалася: заміж вийде, зміниться. Та яке там! Ось уже й чоловік є, і дитина, а вона живе так, ніби весь світ навколо неї крутитися повинен. Тож якщо не дам грошей на машину, влаштує вона мені Голлівуд по повній програмі.
– Ну й нехай, – Лідія махнула рукою. – Потерпиш. Зате дача у нас буде. Все літо будемо на сонечку грітися, вночі на зірки дивитися, цибульку посадимо, огірочки.
– Ой, не знаю…
– А що там знати? – Знизала плечима Лідія, – ну, погаласує трохи племінниця якийсь час, ну образиться. І що? Адже вона вже не маленька дівчинка. Сорок скоро! Переживе. А ми дачу на неї оформимо. Ой, я, здається, вже про це говорила… Квартиру свою я теж залишу їй: вже заповіт оформила. Кажу тобі: буде задоволена наша дівчинка! Просто трохи згодом. Тільки ти нічого їй не кажи про дачу і про квартиру. Нехай зрадіє сюрпризу.
– Добре, – кивнула Віра, не скажу…
Дачу сестри купили. Щоправда, Віра внесла за покупку лише третину суми. Соромлячись, пояснила:
– Лідо, не гнівайся. Я все таки дала їм грошей на машину. Добре, що хоч якусь частину вдалося відстояти.
– Сварилися? – з розумінням усміхнулася Лідія.
– Не те слово! Чого тільки я не почула на свою адресу!
Минуло шість років.
Якось улітку Лариса запросила приятельку Аллу з’їздити з нею на дачу.
– Треба якось перезавантажитись, – пояснила вона, – розслабитися. Складеш компанію?
– Звісно! – Погодилася та, – сто років на природу не виїжджала!
Вони сиділи в альтанці, обвитій зеленню, попивали ігристе і душевно балакали ні про що.
Раптом задоволена гостя замріяно сказала:
– Добре у тебе тут. А я ось мрію про хату, але не наважуюсь придбати.
– Добре? – Брови Лариси поповзли вгору, – ти цей будинок бачила? Розвалюха! Тільки мої старі могли таке купити!
– Які старі? – не зрозуміла Алла.
– Та мати з тіткою! Вони, бачте, захотіли на старості років по траві босоніж походити! А те, що мені в цей будинок доведеться купу грошей вкласти, вони не думали! Хто у мене це все придбає в такому стані?
– А ти хочеш продати? – Здивувалася приятелька.
– Звісно! Навіщо мені ця дача? Один клопіт.
– Стривай… У тебе ж син, онуки будуть. А тут таке чудове місце! До міста близько. Озеро недалеко. Та люди за такі ділянки знаєш, які гроші платять? А будиночок… Ви ж можете хоч цілий особняк тут збудувати!
– Особняк? Для чого він мені? Я – дівчина міська…
– Ти – дівчина смішна! – розсміялася Алла, – уяви, скільки ця ділянка коштуватиме років через десять! А ти продавати надумала. Безглуздо. Краще б гарний будиночок збудували, а потім уже вирішували: чи треба вам дача чи ні. Рахуй, теж не молодієте.
– А це думка, – задумливо сказала Лариса.
– А як же ж! – Вигукнула Алла, – правда, на будівництво гроші потрібні. Але ж це не проблема. Кредит можна взяти.
– Кредит? – Скривилася Лариса, – ні, не хочу. Простіше квартиру тітки продати.
– Яку квартиру?
– Я ж тобі розповідала! У мене тітка є. Мамина сестра.
– А до чого тут її квартира?
– Так вона мені її заповіла. Тільки, схоже, на той світ не збирається. Вона на два роки старша за мою матір. Так тієї вже немає, а ця – живе собі, хоч би що.
– Ти що, Ларисо? Навіщо ти так говориш? – Зніяковіла Алла, – нехай живе собі на здоров’я.
– Яке здоров’я? Вона ж стара вже! Майже 70! Сама себе обслуговувати не може! Хотіла, щоб я її взяла до себе. Зізналася, що квартиру мені заповіла. Підкупити хотіла. Думала, що я від щастя стрибатиму. А чого стрибати? І так ясно, що все її майно мені дістанеться.
– Чому тобі?
– Тому що вона ніколи заміжня не була. Все життя мені мізки вправляла! Благодійниця! Тільки уяви: у всіх одна мати, а в мене – дві! І обидві дивакуваті! Ти просто не уявляєш, чого я від них натерпілася! Ларисочко, вчись, Ларисочко, довго не гуляй, Ларисочко, поводься добре, не грубіянь, і так далі. На батьківські збори ходили разом! І потім, коли заміж вийшла, виховували, як маленьку, порадами своїми діставали.
– Дбали про тебе, переживали… – тихо сказала Алла.
– Ага… Все життя гроші збирали, а коли я попросила на машину додати – відмовили. Ось цю дачу недолугу купили.
– Мабуть, як краще хотіли… – ще тихіше відповіла приятелька, – дачу тітка швидше за все теж тобі заповіла?
– Ще смішніше! Вони одразу її на мене оформили! Ох, якби я тоді про це знала! Жодного дня не дала б їм тут стирчати! А так довелося їх возити сюди, забирати. Сумки ці вічні! Вони ще й працювати нас змусити хотіли! Не вийшло!
– Та-а-к… – Алла не знала, що сказати і запитала перше, що спало на думку, – так ти зараз за тіткою доглядаєш?
– Я?! З якого дива? Вона в притулку.
– Де? – видихнула Алла.
– Ну, в пансіонаті… типу для людей похилого віку та самотніх.
– Буваєш там? – Алла пильно дивилася на Ларису, яка не відчувала зміни у настрої приятельки.
– Була якось. Нормально там. Догляд і таке інше.
– Ясно, – Алла встала з лавки, – чекаєш, коли бабуся вирушить у інший світ?
– Та пора вже, – посміхнулася Лариса, – постривай, а ти куди?
– Поїду я, Ларисо, ось таксі вже викликала. Приїде за п’ятнадцять хвилин. Піду збиратися…
– Ми ж ночувати хотіли, – на обличчі Лариси читалося здивування.
– Та голова щось турбує, – викрутилася гостя, – вдруге…
– Тоді разом поїдемо, – Лариса теж встала. – Мені не терпиться з Вадимом твоєю ідеєю поділитися!
– Так тітка ж іще жива, – Алла подивилася на Ларису, ледве приховуючи зневагу. – На що будуватися будете?
– Поки жива… – не кліпнувши оком видала Лариса, – сподіваюся, це ненадовго…
– Ти серйозно? – вихопилося у Алли.
– А що такого? – усміхнулася та, – адже тітка своє вже віджила…
– Бувай Ларисо, – сказала Алла. – Я мабуть все таки сама поїду.
І вона швидко пішла до хвіртки, не озираючись…