– Зоє Захарівно, що це з вами? – запитала Христина, уважно вдивляючись у риси обличчя самотньої бабусі, яку доглядала ось уже більше року.
Зазвичай жвава бабуся чомусь тепер лежала на ліжку, дивилася в стелю і мовчала.
А незабаром же ж Новий рік! Зоя Захарівна так чекала це свято, активно готувалася!
Стільки іграшок для ялинки накупила, і саму ялинку замовила таку, що позаздрити можна.
– Не можу я, Христиночко… Тяжко старій. Здається, що це останній мій Новий рік. Хочеться відкрити улюблену музичну скриньку, заплющити очі і повернутися ненадовго в минуле, де Новий рік був яскравим, барвистим… Мені її чоловік мій коханий подарував на Новий рік… Давно це було… Стільки води вже витекло.
– То що вам заважає зробити це? – поцікавилася Христина і посміхнулася. – Чи скринька зламалася?
– Не зламалася! – почала хитати головою Зоя Захарівна. – Біда в тому, що залишилася вона в моєму домі, в селі! Ну… Я тобі про неї якось розповідала. Я, коли влітку там була, шкатулку забула взяти, а по зимі не доберуся зараз туди, бо ж пішки йти доведеться від зупинки три кілометри.
Христина подивилася у вікно. Сніг кружляв, м’яко опускаючись на землю і утворюючи невеликі кучугури – і це в місті, а що в селі й казати нема чого. Звичайно ж, баба Зоя за такими кучугурами не дійде до свого будинку, тут і говорити нічого. І тоді дівчині спала на думку одна ідея – у неї все одно вже вихідні на роботі почалися, могла б поїхати завтра з ранку, а в обід уже повернулася б і втішила бабусю. А потім вони разом відзначать Новий рік, і Зоя Захарівна точно перестане почуватися самотньою.
– Зоя Захарівно, ну давайте я поїду і привезу вам скриньку! – усміхнулася Христина.
– Ти можеш це зробити для мене? Ох, доню, не знаю, як і віддячити тобі за це! Адже для мене ця скринька з дуже багато означає! І піти не страшно, якщо вона поряд буде… – пожвавішала бабуся.
– Давайте тільки без “піти”? Вам ще жити і жити! Ну які ваші роки, Зоє Захарівно! Сімдесят дев’ять!
Бабуся посміялася. Христині навіть здалося, що на щоках жінки з’явився рум’янець. Вона скинула ноги з ліжка і навіть покликала дівчину попити чаю.
Розповівши Христині, як добратися до хати, і як відкрити замок на дверях, Зоя Захарівна почала дякувати дівчині за чуйність і говорити, що навіть не знає, чи зможе чимось віддячити їй за таку доброту.
– Віддячте тим, що ще багато років живі і здорові будете, – усміхнулася Христина.
Забравши ключ, дівчина пішла додому. Жила вона через два будинки, а зі старенькою познайомилася зовсім випадково, в магазинчику поряд, коли Христині не вистачало кілька гривень на покупку, а бабуся доплатила за неї.
На знак подяки дівчина напросилася допомогти бабусі донести пакети до будинку і познайомилася з нею. Так вона дізналася, що Зоя Захарівна живе зовсім одна: дітей у них із чоловіком не було, не вийшло народити, а з дитячого будинку він категорично відмовлявся брати дитину.
А потім не стало дідуся. Ось уже п’ять років Зоя Захарівна жила одна, і Христині стало шкода її. Вона почала приходити до бабусі в гості на чай і допомагати їй з домашніми справами. І тепер не змогла пройти повз бабусине прохання… Ну якщо їй так хочеться побачити свою скриньку, то так тому й бути…
Рано-вранці Христина вже сиділа в рейсовому автобусі, погойдувалася і раділа тому, що до села практично ніхто не їхав. Вона розраховувала, що встигне повернутися додому раніше і приготувати гаряче. На салати все встигла відварити та нарізати ще вчора, у квартирі Зої Захарівни, бо Новий рік планувала зустрічати разом із нею. Залишалося прикрасити ялинку, поставити гаряче в духовку.
На під’їзді до села сніг почав валити великими пластівцями. Христина трохи зіщулилася, вийшовши з автобуса. Щоки одразу ж прихопив морозець. Адже в будинку і грубка не топлена! Відчуваючи, як шкіра вкрилася мурашками, Христина пересмикнула плечима. Вона вже сто разів встигла пошкодувати, що вирішила заощадити та не поїхала сюди на таксі.
Швидко пересуваючись широкою дорогою, дівчина думала про те, що може занедужати через власну нерозумність. І в будинку навряд чи зігріється… Втім, до приїзду наступного автобуса треба було десь провести час, і Христина подумала, що вона обов’язково протопить пічку і зігріється біля неї… Можливо, вип’є гарячого чаю, якщо в будинку баби Зої є хоча б заварка.
Добравшись до села, до якого автобус чомусь не доїжджав, хоч і дорога там була чиста, Христина стала шукати потрібний будинок.
Дівчина піднялася по сходах ґанку. Відкрити замок вдалося не з першого разу, бо механізм замерз. А може й заіржавів? Хто зна?
Однак незабаром Христина впоралася з ним і зайшла у невелику акуратну хатину. Незважаючи на те, що баба Зоя кілька місяців не була там, всередині панували чистота й порядок.
Безліч цікавих дрібниць було розставлено на настінних полицях і комодах, і Христина почала захоплено розглядати їх.
Вирішивши, що настав час протопити пічку і обігрітися, а потім знайти скриньку, Христина підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Погляд практично одразу прилип до сараю, біля якого були дрова.
– Головне, щоб вони не примерзли одне до одного, – подумала Христина.
Ось тільки вийти з хати вона не встигла, бо почула скрип на веранді і напружилася.
В хату раптом хтось зайшов… Христина побіліла від побаченого.
То був якийсь мужик!
– Ви хто і що тут робите? – строгим, але досить приємним голосом запитав незнайомець.
– Я хто? – здивувалася Христина. – Я знайомитись з вами не збираюся! А ось ви що забули у чужому домі? Взагалі це будинок баби Зої! Ой… Тобто Зої Захарівни!
– Нічого не розумію! Звідки ви знаєте Зою Захарівну і як опинились у її домі? – насупився чоловік.
Він увімкнув світло, ніби знав, що і де знаходилося в цьому будинку, а потім підключив пару рубильників на лічильнику.
– Я тут нормально опинилася! Ключем, між іншим, замок відкрила! А ось ви, чому тут господарюєте? – не вгавала Христина.
Чоловік підійшов ближче, і можна було помітити, що він досить гарний: м’які, але в той же час мужні риси обличчя, строго окреслені лінії губ і підборіддя, прямий ніс і сині очі. Здається, Христина вперше бачила такі, і вона аж задивилася на незнайомця.
– Мене сюди відправила Зоя Захарівна, і я вже давно маю ключ від її будинку. Мене Сергій звуть, – чоловік простяг руку, але Христина подивилася на його долоню і не наважилася потиснути її.
– А мене Христина! І мене також сюди відправила Зоя Захарівна. Вона нічого не говорила мені про Сергія, який має приїхати, – насупилась Христина. – Навіщо ви приїхали?
– По новорічну музичну скриньку. Думаю, ви теж? – на губах Сергія заграла посмішка.
– Теж, – сказала Христина. – Не розумію, навіщо Зої Захарівні треба було відправляти нас обох сюди по музичну скриньку.
– А я все чудово розумію, – тихо посміявся Сергій. – Вона хотіла, щоб ми опинилися в цьому місці вдвох і познайомились. Це щось на зразок хитрого плану по об’єднанню самотніх сердець…
Христина зовсім нічого не розуміла – про який план говорив Сергій? Одне дівчина знала точно – їй не подобалося те, що відбувається. Хотілося втекти від цього погляду, який діяв на неї, наче магніт.
– Заварю чаю… У мене машина зламалася за метри сто від хати… Поки намагався полагодити її, змерз. Напевно, викликатиму евакуатор тепер і поїду додому на таксі.
Христина уважно спостерігала за Сергієм. Чоловік зняв верхній одяг, зачерпнув воду з фляжки металевим ковшиком і налив її в електричний чайник.
– А ви впевнені, що ця вода нормальна? Тут давно нікого не було… – спохмурніла Христина.
– Впевнений… Я був тут кілька днів тому. Ось уже другу зиму перевіряю раз на тиждень, чи все гаразд у будинку.
– Кілька днів тому? Щось я не помітила слідів, які ведуть до будинку…
– Так це за ніч намело, швидше за все… Я ж чищу сніг, коли приїжджаю. Цього разу пройшов чужими слідами, вже подумав, що заліз хто. Зоя Захарівна та ще вигадниця. Так і знав, що історія з її раптовим нездужанням і скринькою вигадана, ну нічого. Зараз зігріємось.
Христина дивилася на свого нового знайомого з недовірою, а він сів за стіл, добродушно посміхнувся.
– Ой! Нам краще прямо зараз повертатися. Поки не замело дороги! – ахнула Христина. – Я готова з вами разом скинутися і сплатити таксі.
– Я оплачу, не переживайте. Спершу машину відправлю на евакуаторі.
Сергій міг би виїхати разом із водієм евакуатора, але чомусь не хотілося йому залишати Христину одну.
Чоловік викликав евакуатор. Довелося чекати кілька годин, поки він нарешті не відправив машину до міста.
Весь цей час вони розмовляли з Христиною про життя, знайомилися одне з одним.
Спроби викликати таксі оберталися невдачею, тому що всі машини були зайняті, а ще, як на зло, хуртовина піднялася.
У їхній бік водії їхати напередодні Нового року відмовлялися.
– Невже тут будемо святкувати Новий рік? – ахнула Христина.
– Не переживайте так, я обов’язково щось придумаю.
Сергію вдалося додзвонитися до приятеля. Олексій пообіцяв приїхати найближчим часом. Христина поклала скриньку в сумку. Вона ніяково переступала з однієї ноги на іншу. Надворі вже стемніло, і не факт, що вони встигнуть повернутися до міста до півночі. Засиділися вони з Сергієм, заговорилися. Слід було одразу викликати таксі і їхати, а тепер і не ясно було – чи потраплять додому.
– Вам є з ким святкувати Новий рік? На вас чекають?
Христина заперечливо похитала головою, а потім раптом почервоніла.
– Зоя Захарівна чекає. Я ж обіцяла з нею бути… І скриньку привезти.
– І я так само, – посміявся Сергій. – Друзів попередив, що сьогодні не зможу з ними повеселитися, а мої батьки живуть в іншій країні.
– У мене немає батьків, – Христина з тугою опустила голову. – Тільки Зоя Захарівна…
– Не сумуйте. Встигнемо до свята, – намагався підбадьорити свою нову знайому Сергій.
Дівчина сподобалася йому не лише зовнішністю, насамперед своєю добротою, адже не кожна людина дбатиме про чужу йому бабусю.
Зоя Захарівна, звичайно, була чарівною, користувалася своєю чарівністю, але все-таки видно було, що Христина має велике добре серце.
Голову дівчини відвідали ті самі думки. Сергій сподобався їй, з ним було приємно поговорити, і вона зустрілася б із ним в інший час та в іншому місці, якщо це ще буде можливим.
Незабаром приятель Сергія приїхав, скаржачись, що дороги замітає з шаленою швидкістю. На середині шляху вони таки застрягли. Довелося Сергію з Христиною штовхати машину. Вона ковзала на льоду, а Сергій підтримував, і вони разом сміялися з ситуації, яка більше не здавалася чимось поганим.
Олексій привіз молодих до будинку Зої Захарівни о пів на дванадцяту, побажав їм щасливого Нового року і вирушив на нове замовлення.
– Будемо без гарячого… І ялинку при красити вчора не встигли, – винувато сказала Христина.
– Зате які емоції отримали. Я анітрохи не шкодую, і мені потрібно буде кілька разів вивести тебе на ковзанку, щоб навчилася тримати рівновагу на льоду, а не ковзала так сильно.
Христина засміялася. Вона одразу ж погодилася, бо давно вже не була на ковзанці. Зараз би із задоволенням покаталася.
Піднявшись у квартиру Зої Захарівни, молоді перезирнулися. Там так смачно пахло. Квартира переливалася вогнями гірлянд, а в залі вже красувалася ялина.
– А я вже думала, що одній все їсти доведеться, – хитро посміхнулася Зоя Захарівна. – Проходьте до столу швидше!
Христина почервоніла, подумавши, що одягнена зовсім не святково. Проте вже й часу не було, щоб переодягатися. Разом із Сергієм вони вручили бабі Зої музичну скриньку, відкривши яку та щасливо посміхнулася і прикрила очі, насолоджуючись тихою приємною мелодією. Час невблаганно біг уперед. Сергій тільки-но встиг відкрити ігристе, як уже й настала північ.
– З Новим роком! – усміхнулася Христина.
Вона зовсім не злилася на Зою Захарівну. Можливо, їй навіть вдалося знайти нового друга?
– Зі святом, – сказав Сергій, тепло посміхаючись.
– А ось на це мені дуже хочеться сподіватися, що у вас двох щастя буде не лише новим, а найголовніше – довгим.
Я відчуваю, що ви, любі мої, створені один для одного. Одразу це зрозуміла, як тільки з вами двома познайомилася і дізналася вас.
Довелося піти на невеликий обман, але хочеться вірити, що це зіграє нам усім на руку.
Христина й Сергій тільки тихенько посміялися.
Випадкове знайомство напередодні Нового року справді переросло у дещо більше.
Сергій і Христина стали бачитися частіше і поступово зближувалися, а Зоя Захарівна тільки хитро потирала руки.
Бо ж їй уже дуже хотілося побавити їхніх діток і відчути себе справжньою бабусею…