– Катю, ти що – знову вагітна? – зустрівши сусідку на подвір’ї будинку, здивувалася Валентина.
– Так, доньку чекаємо, – посміхнувшись, відповіла молода жінка, поряд з якою стояли двоє хлопчаків.
– Ну, ти даєш! Твоєму Васильку, здається шість? А Михайлику – чотири? І ти знову в пелюшках застрягнеш. Тобі ж лише двадцять вісім! Невже не набридло? – запитала Валентина.
– Не набридло. Мені Микола добре допомагає – як приходить із роботи, так хлопці на ньому. А я в цей час і справи роблю, і можу відпочити.
– Все одно: троє – це тяжко. І приготувати треба більше, і випрати, і випрасувати, – сказала Валя.
– Та що ж там важкого! Машинці все одно, скільки сорочок прати – дві чи три. І кілька зайвих котлет зліпити теж нескладно, – відповіла Катя.
– Це, звісно, нескладно. Але ж дітей не лише одягнути та нагодувати треба, – продовжила Валентина. – З ними треба ще займатись – виховувати їх, вчити. Освіту дати, у життя вивести. Ні, ми з Віталіком вирішили, що нам однієї Рити буде достатньо. Зате ми їй все дати зможемо: захоче фігурним катанням займатись – будь ласка, захоче музикою чи танцями – з задоволенням! Все зможемо сплатити, будь-якого репетитора. А тобі трьох не витягнути.
– Там буде видно, – відповіла Катя. – Ми з Миколою обоє працюємо. І зарплати у нас непогані. Чому ти думаєш, що не витягнемо? Наші діти одягнені не гірше за інших, і фрукти у нас завжди на столі є, а займатися з дітьми – так я сама займаюся. Василько у шість років уже читає і навіть вірші напам’ять знає. Ти, мабуть, думаєш, що ми за вечерею хлібину на всіх ділимо? Помиляєшся.
Катя навіть образилася на сусідку за такі її міркування. Справді, зайвих грошей у них у родині не було, але й копійки вони не рахували. Рішення мати двох чи трьох малюків було цілком усвідомлено, тому коли Микола та Катя одружилися, вони не стали тягнути з дітьми.
Через рік після весілля народився Василько – першого сина назвали на честь діда – батька Миколи. Ще через два роки народився Михайлик. Його назвали на честь батька Каті.
А тепер чекали на доньку – Ганнусю. З вибором імені для неї проблем не було: і матір Миколи, і матір Каті звали однаково – Ганнами. Ганна Василівна та Ганна Семенівна.
Обділеними своїх дітей Катерина не вважала: їх не балують, але й купують і іграшки, і солодощі. Але при цьому вчать ділитися та берегти речі. Ось, наприклад, на триколісному велосипеді спочатку катався Василько, а тепер Михайлик їздить на ньому. Підросте Михайлик – велосипед Ганнусі перейде. І Михайлик це знає, тому береже річ.
Валентина, дізнавшись, що першу полуницю, яку Катя купила на ринку, вони не віддали дітям, а розділили на всіх, була обурена:
– Ви з Миколою дітей об’їдаєте! Ми тим часом полуницю тільки для Риточки купуємо. Ось улітку буде багато ягід, тоді й самі поїмо, і на варення купимо.
Минуло п’ять років
– Катю, ви що – досі Васильку телефон не купили? Взяли б хоч якусь стареньку модель. Він, певно, один у своєму класі без телефону ходить. Над ним скоро однокласники сміятимуться.
– Ніхто з нього не сміється. На цей раз, коли ми гроші розподіляли, я запропонувала купити йому телефон, але Василько сам відмовився. Сказав, що краще на ці гроші купити Ганні комбінезон і мені нові туфлі, – пояснила Катя.
– Як це – розподіляли гроші? – здивувалася Валентина. Ви що – з дітьми радитесь, як гроші витратити?
– Звичайно. Щомісяця сідаємо за стіл. Микола каже, скільки маємо грошей, скільки треба відкласти на продукти, на оплату квартири. Потім я говорю, кому що треба купити з одягу та взуття – разом вирішуємо, що в першу чергу, що в другу, що цього місяця купимо, а що наступного. Якусь суму щомісяця відкладаємо на непередбачені витрати. А телефон ми Василю на день народження подаруємо – ми вже потай від нього домовилися.
– І що – хлопчаки не сваряться, коли обговорюють обновки? – запитала Валентина.
– Ні. Вони ж знають, що все розподіляється справедливо, – відповіла Катя.
– Ну, ви даєте! Одному дев’ять років, іншому одинадцять, а вони розподіляють сімейний бюджет! В Ганни теж вирішальний голос? – посміхнулася Валентина. – Чи тільки дорадчий?
– Піде до школи, теж вирішуватиме, – пояснила Катя.
– У нас Рита теж вирішувала, який готель у Туреччині обрати. Поїдемо в липні, на море. А твої так і досі моря й не бачили? – запитала Валентина, чудово знаючи відповідь.
– У батьків Миколи село стоїть на березі такого великого і красивого озера, яке анітрохи не гірше за будь-яке море. Хлопчаки з дідом ходять на рибалку, ми з Ганнусею – за суницею до сусіднього лісу. Так що все літо діти на свіжому повітрі – це буде краще двох тижнів у переповненому готелі, – сказала Катя. – А ще вони бабусі на городі допомагають, що теж корисно – знають, скільки треба попрацювати, щоби щось виростити.
– Село та город не всім для відпочинку підходять. Я, наприклад, усіх цих комарів та оводів не переношу. А город – взагалі не для мене. І Риті, до речі, теж такий відпочинок не годиться – їй треба берегти руки, вона на фортепіано грає.
Минуло ще двадцять років
Маргарита закінчила школу, потім консерваторію. Наразі вона працює в обласній філармонії. Додому приїжджає рідко.
Діти Каті теж вивчилися. Василь працює інженером на заводі. Він одружився, у них із дружиною вже є син Володя – Катін онук.
Михайло працює далекобійником.
Ганна закінчила педагогічний університет та викладає у школі іноземну мову. Учні називають її Ганною Миколаївною. Нещодавно вона повідомила батьків, що збирається заміж і навіть познайомила їх зі своїм нареченим.
Валентина та Катя теж ще працюють – пенсія їм поки що не світить. Бачаться вони вже набагато рідше: після роботи не до прогулянок – відпочити хочеться.
А коли зустрічаються, то говорять, звісно, про дітей.
– Не розумію я, Катю, ви своїх начебто не балували: нічого зайвого не купували, речі вони один за одним доношували, хлопчаки в тебе і підлогу мили, і картоплю чистили, Ганна, коли в школі вчилася, і білизну прасувала, і вечерю могла приготувати. Здається, розлетілися з дому – і їх нічого тут не тримає. А вони до вас кілька разів на рік приїжджають, подарунки привозять, до себе в гості кличуть. А ми над Риточкою тряслися, як над квіточкою. А вона вдома з’являється раз на рік. І дзвонить рідко. А нещодавно зателефонувала – цікавилася, скільки наша трикімнатна квартира коштує.
– А навіщо їй? – Здивувалася Катя.
– Та начебто заміж збирається, а у нареченого теж квартири немає. Бажають брати іпотеку, потрібні гроші на перший внесок. Сказала, що якщо нашу квартиру продати, а нам купити однокімнатну, то решти грошей їм майже вистачить.
– А самим заробити не судилося? – Запитала Катя. – Ви й так навколо неї все життя танцюєте. Могла б вона хоч зараз дати вам спокій.
– Який тут спокій, Катю? Заміж дівчину треба видавати. А безквартирні наречені зараз не цінуються. Наречені зараз розбірливі – придане потрібно: або квартира, або гроші, або зв’язки. А у нас нічого!
– А навіщо вам такі наречені розбірливі? Може, не варто поспішати? – Запитала Катя.
– Так Риті вже майже тридцять! Куди ще чекати? – зажурилася Валентина.
– Будете квартиру продавати?
– Чоловік свариться, а я мовчу. Не знаю що робити.
За тиждень після цієї розмови Катя з чоловіком поїхали в села: треба було допомогти свекрам викопати картоплю та прибрати город – підготувати до зими.
Повернулася вона за два тижні, одразу вийшла на роботу. Про те, що давно не бачила Валентину, Катя згадала не одразу.
– Так продали вони квартиру, – сказала сусідка Валентини. – Купили однокімнатну у старому двоповерховому будинку. Рита їхня приїжджала з якимсь чоловіком. Валя сказала, що наречений.
Увечері Катя зателефонувала до Валентини. Та скаржилася: квартира їй не подобається, жодного магазину поряд немає, до роботи добиратися незручно – доводиться їздити з пересадкою.
– Був кращий варіант, недалеко від нашої старої квартири, але та квартира коштувала на триста тисяч дорожче – тоді б Риті на перший внесок не вистачило, – пояснила Валентина.
– Ну, ти сильно не переживай, – намагалася заспокоїти її Катя. – Поступово звикнеш, знайомих заведеш. А продукти можна купувати у супермаркеті, що біля вашого офісу – ти казала, що там ціни нормальні. Справа зроблена – тепер нічого не поправиш. Але ти мені дзвони, якщо що.
«От як життя повернути може», – подумала Катя, поклавши телефон.
Їй було шкода Валентину, але вона не знала, чим допомогти колишній сусідці.