Андрій і Катя зустрічалися вже два роки. Катя залишалася ночувати в Андрія, коли його мати їхала на дачу або до подруги в інше місто.
Вони чекали та дорожили цим швидкоплинним часом. Але літо скінчилося. Вересень ще радував теплою сонячною погодою, але ось-ось підуть дощі. Мама перестала на всі вихідні їхати на дачу. Тепер залишалося чекати, коли вона поїде до подруги. Але це траплялося не часто.
Закохані засмутилися.
– Андрію, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною і в горі, і в радості? – тонко натякнула Катя, що настав час уже задуматися про весілля.
Вони стояли біля її будинку, і вже пів години не могли розлучитися.
– З чого ти взяла? – Андрій відсторонився і зазирнув Каті у вічі. – Я б хоч зараз повів тебе у ЗАГС, але де ми житимемо? Зняти квартиру я поки не потягну, тобі ще рік вчитися. Якщо тільки ти згодна жити в мене, з моєю мамою. Жити з твоїми батьками також не варіант. У вас маленька квартира. Давай почекаємо трохи. Ось закінчиш інститут…
– Але я не можу більше ось так розлучатися з тобою щодня, чекати, коли твоя мама поїде кудись. Батьки запитують, чому ти мені не робиш пропозицію, – Катя схлипнула.
– Катрусю, я обіцяю, що придумаю щось. Я тебе дуже люблю.
– Я тебе теж, – луною відгукнулася Катя.
– Добре. Ходімо, – сказав Андрій і рішуче взяв Катю за руку.
– Куди?
– До тебе. Проситиму твоєї руки у батьків. Чи ти передумала?
– Ходімо! – радісно сказала Катя.
Так за руку вони й увійшла в квартиру Каті.
– Проходьте, молоді! – сказала мама, привітно зустрівши їх.
На столі на кухні вже стояли чотири чашки та вазочка з печивом і цукерками, наче їх уже чекали.
– Та я бачила вас у вікно. Пів години прощаєтесь, – усміхнулася мама, перехопивши здивований погляд Каті. – Досить вам поневірятися вулицями. Попереду зима. Що ви разом, ми знаємо. Ми з батьком нічого не маємо проти вашого весілля.
– До себе не кличемо. Розуміємо, що вам не хочеться жити із батьками. У мене на роботі колега продає однокімнатну квартиру. Я одразу подумав про вас. Так що… – додав батько.
– Дякую, тату! – вигукнула Катя.
– Стривай радіти. Андрій он щось забарився.
Андрій прямо глянув у вічі Катиному батькові.
– Ви не багаті. Соромно приймати від вас такі подарунки. Я здоровий міцний хлопець сам можу заробити на квартиру, – сказав Андрій.
– Чого ж соромитися? Ми ж її купимо, а не десь в кердит візьмемо, – резонно зауважив батько, трохи засмучений словами Андрія. – Кому нам ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків ось ця квартира дісталася. Тепер наша черга допомогти вам стати на ноги. Соромно йому. Заробиш, купиш велику, а поки що в маленькій поживіть. І не для тебе я її купую, а для дочки, щоб щаслива була. А щаслива вона поряд з тобою. Бач, сумлінний який, – батько ласкаво глянув на дочку, потім перевів строгий погляд на Андрія.
Катя стиснула руку Андрія під столом, мовляв, не сперечайся і погоджуйся заради мене.
– Дякую, – сказав без ентузіазму Андрій.
Менше тижня залишалося до весілля. Куплено білу сукню, розіслано всім рідним запрошення, заброньовано ресторан.
– Андрію, а у нашій квартирі немає дивана, – Катя вже називала квартиру «наша». – На чому ж ми спатимемо? На підлозі? – раптом сполошилася вона.
– Ну вже ні. Диван купимо.
– А коли? – резонно зауважила Катя.
І вони пішли в меблевий магазин. Довго ходили між рядами диванів різних розмірів та забарвлень оббивки. Катя сідала на них, прислухалася до своїх відчуттів. Їй сподобався один диван досить скромний на вигляд. Катя сіла на нього, заплющила очі.
– Прекрасний вибір, молоді люди, – промовив поряд жіночий голос.
Катя відкрила очі і побачила поряд з Андрієм продавчиню, яка привітно посміхалася.
– Бачу, що вам сподобався цей диван. Беріть, не пошкодуєте, – вона почала розповідати переваги цієї моделі. – Останній екземпляр залишився. Сядьте теж, – запропонувала вона Андрію.
Той сів поруч із Катею. Вона відразу обійняла його за руку, притулилася і поклала голову йому на плече.
– Ви молодята? – запитала продавчиня, хоча чудово бачила, що вони обоє без обручок.
– Ні, але у нас через тиждень весілля, – сказала Катя.
– Вітаю. Прекрасна ідея розпочати сімейне життя з покупки дивану. Вам зручно на ньому?
– Так. Вставати не хочеться. А скільки він коштує? – схаменулась Катя.
Продавчиня повернула до них цінник, що стояв на журнальному столику, з описом дивана.
– Диван «Мрія», – прочитала Катя і округлила очі, побачивши ціну.
– За мрію завжди доводиться платити, – філософськи сказала продавчиня.
– Але… – почала Катя.
– Тобі сподобався? – прошепотів їй на вухо Андрій.
– Жартуєш? Це найзручніший диван з усіх, що ми бачили.
– Тоді ми беремо, – заявив Андрій.
– Гарний вибір, юначе. Ходімо оформляти.
Наступного дня диван доставили до квартири…
…У білій сукні Катя виглядала приголомшливо. Андрій очей з неї зводив, навіть за столом тримав її за руку, наче переживав, що заберуть.
– І що ти знайшов у ній? Звичайна дівчина, яких мільйон. Є й кращі, – не розуміючи вибору Андрія, сказав його друг і свідок.
– А мені краще не треба. Закохаєшся, тоді зрозумієш мене, – відповів Андрій.
– Ну, ні. Не народилася ще та красуня, заради якої я погоджуся віддати свободу.
– Про що сперечаєтеся? Андрій, ходімо, – до друзів підійшла Катя і повела новоспеченого чоловіка.
Їх вітали, кожен із гостей хотів обійняти й поцілувати Катю. Вони брали участь у якихось конкурсах, танцювали й цілувалися під вигуки «Гірко!» Катя посміхалася, не подаючи вигляду, що втомилася від високих підборів і пишної сукні до підлоги. А Андрій мріяв швидше опинитися в їхній квартирі наодинці з молодою дружиною.
Коли, нарешті, вони зайшли у квартиру, Катя відразу скинула набридлі туфлі і стала зворушливо маленькою. Андрій підхопив її на руки…
…Вони сиділи вечорами на новому дивані перед телевізором і не помічали, як минув день. Катя любила цей диван.
Усі сварки та бурхливі примирення проходили на цьому ж дивані.
Усі важливі рішення ухвалювалися на ньому. Він був центром та головним учасником усіх подій у молодій сім’ї.
Пройшли осінь і сніжна зима. Настала весна. Катя готувалася до екзаменів. Все частіше Андрій відмовчувався вечорами, коли Катя, як завжди, питала, як минув день.
– Як завжди. Пробач, я дуже втомився, – відповідав Андрій і йшов на кухню, залишивши Катю здивованою.
Жіночим серцем вона відчувала, що втома тут ні до чого.
Наприкінці літа вони відзначали першу річницю їхнього весілля.
Прийшли батьки, друзі. З другом Андрія прийшла нова дівчина, гарна та ефектна.
Як господиня, Катя зібрала тарілки й віднесла на кухню. Поставила чайник.
А коли повернулася у кімнату, то застигла від побаченого.
Її Андрій сидить на дивані… З цією дівчиною.
Вони мило розмовляли, зовсім не зважаючи на інших. Серце у Каті чомусь стрепенулося. Вона поспішила всіх запросити знову до столу.
Коли гості розійшлися, Катя виказала Андрію свої підозри. Що їй було неприємно бачити зайву увагу чоловіка до дівчини друга.
– Та ми просто розмовляли. Гена пішов кудись, кинув її, ось я розважав її розмовами.
– І про що ж ви так захоплено розмовляли? – Катя кипіла від обурення. – Ви сиділи на нашому дивані, – наголосила вона на останньому слові.
– А де ми повинні були сидіти? У нас тільки один диван, – щиро здивувався Андрій.
Вони вперше серйозно посварилися. Зазвичай варто було лягти спати, як образи зникали, закохані пригорталися один до одного і мирилися. Але не цього разу. Катя одразу відвернулася до стіни, а Андрій не обійняв її, не зробив спроби примирення.
Вранці образа нікуди не поділася. Молоді мовчки розлучилися, кожен пішов на роботу у свій бік. Навіть на дивані вони сиділи порізно. Катя дуже переживала, не знаходила собі місця.
У Каті на роботі відключили світло. Усіх відпустили додому. Ішов дощ, сумний і холодний. Здавалося, вітер дув з усіх боків одночасно.
Катя не пішла додому, а вирішила зайти до Андрія. Вона втомилася від сварки, їй захотілося побачити його, сказати, що вона не права, помиритися нарешті. Повна рішучості вона попрямувала до будівлі, де працював Андрій.
– Катя?! – гукнув її Геннадій, друг Андрія. – Ти як тут? До Андрія йдеш? А я йду, думаю, ти чи не ти?
– Так. Ми посварилися з ним, я хочу помиритись. Ось вирішила зайти.
– Давай посидимо в кафе. Я ще не обідав. А потім я проведу тебе до Андрія.
Катя втомлена від вітру й дощу, погодилася.
Геннадій замовив каву і тістечка. Він сидів навпроти Каті. Розмова не клеїлася. Офіціантка принесла каву, Катя одразу обійняла змерзлими долонями чашку.
– Ти не одружився? – запитала Катя. – На тій яскравій брюнетці, з якою приходив до нас на річницю весілля? – наважилася спитати Катя.
– Це не моя дівчина, а нова співробітниця. Я ж казав, що не народилася ще така жінка, заради якої я розлучуся зі свободою.
– Мені здалося… – Катя запнулася від ревнощів.
Андрій не сказав їй, що це нова співробітниця, навпаки, розсердився, що Геннадій покинув її.
– Катю, не бери в голову, – долинув крізь шум у голові голос Геннадія. – Не моя це справа. Але… Андрію завжди подобалися зовсім інші дівчата, аніж ти. Яскраві, гарні, як ця співробітниця.
Геннадій замовк.
– Тобто, ти хочеш сказати, що… – кава охолола, а Катя раз у раз помішувала її ложечкою.
– Катю, я сказав зайве. Андрій любить тільки тебе, – спробував згладити ситуацію Геннадій.
– Не треба. Не хочу нічого чути, – Катя відсунула чашу і встала. – Вибач, мені пора.
І дівчина пішла до виходу.
– Катю, почекай! – Геннадій взяв з вішалки куртку і побіг наздоганяти її.
Вітер розхристував пальто, тріпав волосся, краплі дощу потрапляли за комір. Катя понуро брела, опустивши голову, ковтаючи сльози.
– Значить, не здалося…
Вона вірила і не вірила. Одружені рік, до цього зустрічалися два. Жодного разу не помічала, щоб Андрій дивився на інших жінок. І як із цим жити тепер? Цілком спустошена, промокла і змерзла, Катя добралася додому.
Вона лягла на диван, згорнулася калачиком, обіймаючи диванну подушку, і заснула. Прокинулася від того, що Андрій уважно розглядав її.
– Ти тремтиш і очі червоні. Заслабла? – спитав стурбовано Андрій.
– Ні, не міг він… Він любить мене, – затепліла всередині слабка надія.
Катя сіла, опустила ноги на підлогу, мерзлякувато повела плечима.
– Катю, я бачу, щось трапилося. Чого ти мовчиш? – спитав Андрій.
– Я зустріла Геннадія, він натякнув, що в тебе роман із новою співробітницею. Це ж вона приходила до нас на річницю весілля? Я так вірила тобі…
Від неї не сховалося, як Андрій відвів розгублений погляд убік, як почав щось лепетати, виправдовуючись. Катя намагалася зрозуміти, що він їй каже.
– Все, не можу більше слухати. Просто йди, – Катя встала і пішла на кухню.
Андрій поплентався за нею слідом, переконуючи, що між ними нічого не було, що він любить тільки її.
Катя дивилася на чоловіка і бачила перед собою зовсім іншу людину. Андрій узяв валізу, поскидав туди речі, які потрапили під руку, йдучи гримнув дверима. Катя лягла на диван і розплакалася.
Вона не відповідала на дзвінки, не їла нічого, вставала тільки у туалет. Приїхала мати, стурбована мовчанням дочки. Катя безбарвним голосом розповіла їй все.
Вечорами вона сиділа на дивані, обхопивши коліна руками, не вмикаючи світла.
Якось Катя побачила Андрія на вулиці. Він пройшов повз неї, не помітивши. Вона здивувалася, як він змінився. Схуд, змарнів, риси обличчя стали незграбними. Вона ледве стрималася, щоб не торкнутися його рукою.
У порожній квартирі, сидячи на дивані, вона згадувала, як добре їм було разом. Невже він міг усе забути, викинути її з життя заради цієї гарної жінки? Значить, не любив? Чи кохання пройшло? Чому вона не може його забути? Вона машинально погладила диван поруч із собою. Здавалося, що він ще зберігає тепло Андрія, ніби він щойно сидів поруч, просто вийшов ненадовго і ось-ось повернеться.
Катя навіть прислухалася, чи не шумить вода у ванній, чи не клацне замок дверей, чи не почує його кроків. Але в квартирі тихо, тільки через склопакети долинає приглушений шум міста.
Раптом у двері подзвонили, різко й вимогливо. Катя вирішила не відчиняти. Вона нікого не хоче бачити. Але дзвінок повторювався знову і знову.
– Ну, що вам від мене треба? Не відчиняю, значить, мене немає вдома, – сказала вона вголос і все ж пішла в коридор.
Вона не очікувала побачити Андрія. Він виглядав таким, яким вона зустріла його на вулиці. Катя розгубилася, стояла і дивилася на чоловіка.
– Привіт. Можна увійти? Давай нарешті спокійно поговоримо.
Катя сповільнилася і відійшла вбік. Андрій увійшов, замкнув за собою двері, роздягнувся. Катя пішла у кімнату, сіла на диван. Хотіла лягти, щоб не дати йому можливості сісти поряд, але вирішила, що це занадто. Андрій сів поруч, відкинувся на спинку.
– Знаєш, я так сумував за нашим диваном, – почав він. – Я шукав такий самий, навіть заходив у цей магазин, але таких більше немає. Катю, пробач мені. Я нерозумний. Я весь час намагався жити без тебе і не зміг. А нещодавно бачив тебе на вулиці. Тобі ж теж недобре. У мене там не вийшло. Я сумував. Кат., що ти мовчиш?
– І я тебе бачила. Хотіла навіть торкнутися тебе. Ти пройшов дуже близько.
– Катю, я не можу без тебе. Я тебе люблю.
– Чи диван? – усміхнулася Катя.
– І диван теж. Пам’ятаєш, як ми купували його? Ти сіла і одразу вирішила, що він нам підходить, а потім злякалася високої ціни. Ти пам’ятаєш, що сказала продавчиня тоді?
Катя ясно почула слова продавчині у своїй голові.
– Диван називається «Мрія». А за мрію треба платити, – сказала вона.
– А може… – сказали вони одночасно, подивилися один на одного і засміялися.
Наче ослабла натягнута струна, спала напруга. Катя зрозуміла, що дуже скучила, що любить Андрія.
Вони потяглися один до одного.
– Як я могла стільки часу жити без нього? – думала Катя, вже пригортаючись до чоловіка.
– Яка вона тендітна, рідна. Краще за неї немає нікого. Аби пробачила… – благав Андрій.
Це життя. А у житті ніхто не застрахований від помилок. Всі ми сподіваємося, що любов триватиме вічно, що образи і сварки не витіснять її з наших сердець, залишивши замість неї порожнечу.
Катя та Андрій змогли вибачити і все виправити, зберегли кохання. Через дев’ять місяців у них народився синочок.
Ну а цей славнозвісний диван став мовчазним свідком їхніх сварок і примирень, усіх життєвих подій.
Вони взяли його у свою нову простору квартиру. Він же ж “Мрія”, а з мріями не розлучаються…