– Кохана, дзвонила моя мама. Уявляєш, вона у п’ятницю приїде до нас у гості. – Сергій за вечерею здивував дружину несподіваною звісткою.
– Ммм … – Катя вдала, що ретельно пережовує і без того м’яку котлету. – А надовго?
– Поки що не вирішила. Ти ж її знаєш, у неї завжди купа планів та ідей. Поки не втілить їх у життя, не поїде, – і чоловік весело засміявся, задоволений своїм жартом.
Катерина ледве зуміла втримати зітхання. Їй не хотілося засмучувати чоловіка, але обманювати себе вона не могла. Приїзду свекрухи Катя була зовсім не рада. Відносини з Галиною Федорівною у неї склалися, м’яко кажучи, не дуже. А перспектива провести з нею під одним дахом кілька тижнів зовсім не радувала.
Справа в тому, що «всього пару днів у вас погостюю» у Галини Федорівни потім часто розтягувалося мало не на місяць. Ще добре, що самі візити траплялися від сили один-два рази на рік. Так що Катя стримувалася щосили, знаючи, що рано чи пізно свекруха збере свої речі і подасться в рідні краї.
Галина Федорівна жила за багато кілометрів, у невеликому селі, у власному будинку, з вікон якого відкривався чудовий краєвид на гори. Діти Сергія та Каті, доки були маленькими, частенько приїжджали до бабусі влітку на канікули. Там для них було справжнє роздолля. Річка, ліс, гори – просто мрія! А повітря таке чисте, що його можна консервувати в банки. Щоправда, після таких літніх канікул, проведених із онуками, Галина Федорівна любила наносити візит у відповідь. Катерина відчувала себе трохи зобов’язаною, тому завжди намагалася привітно її прийняти, але за кілька днів була готова на стінку лізти від непроханих порад та зауважень.
– Катя, а що це в тебе фіранки на кухні не накрохмалені? – якось спитала свекруха, ледве переступивши поріг кухні.
– Хіба їх обов’язково потрібно крохмалити? – здивовано спитала Катя. – Зараз така тканина, що майже не мнеться. На мій погляд, фіранки і так виглядають нормально.
– Все одно треба крохмалити! – повчально заявила Галина Федорівна. – У нас так усі завжди робили та роблять. А ви, міські, чим гірші?
Наступного дня, коли Катя та Сергій повернулися з роботи, вони побачили, що на кухні з їхніми фіранками встигла попрацювати свекруха. Тепер вони не висіли, а просто стояли колом.
– Каті – бідненькій все ніколи, – з фальшивим співчуттям промовила Галина Федорівна. – Ось мені й довелося взяти справу до своїх рук. Правда, гарно?
Катя, звичайно, подякувала. Але цим справа не обмежилася. Потім Галині Федорівні не сподобалося, як невістка миє підлогу, неправильно сортує нижню білизну і зовсім не так, як треба, варить борщ. А ще вона жахнулася від того, що Катя ввечері запустила посудомийну машину замість того, щоб вручну натерти тарілки та каструлі. Зауваження сипалися на Катерину як із рогу достатку. Причому всі вони подавалися під виглядом турботи та хвилювання, що, зрештою, в емоційному плані сильно її вимотувало.
А якось Галина Федорівна навіть встигла за один день переклеїти у коридорі шпалери. “І як тільки їй це вдалося?” – дивувалася Катерина. Загалом, коли свекруха, погостювавши, поверталася до себе, на вулиці Каті наступало справжнє свято.
Можна собі уявити, як зраділа невістка, дізнавшись про приїзд Галини Федорівни, але вголос сказала:
– Ну що ж. Приготую їй гостьову спальню. Ще потрібно з’їздити до супермаркету за продуктами, щоб організувати невелику святкову вечерю. Відвезеш мене?
Сергій згідно кивнув. Наступні кілька днів пройшли у клопотах і турботах, і до п’ятниці все було готове.
***
Катя та Сергій жили у трикімнатній квартирі разом із донькою та сином. Раніше у всіх була окрема кімната. Але діти виросли та вступили до університету у сусідньому місті. Начебто відстань невелика, всього дев’яносто кілометрів, а щодня туди-сюди не наїздишся. Як іногороднім студентам, їм виділили місця у гуртожитку. Тож додому вони навідувалися лише у свята та на канікулах. З двох кімнат, що звільнилися, в квартирі було вирішено зробити вітальню і ще одну спальню. Вона саме виконувала функцію кімнати для гостей. Ось у неї Катя і задумала поселити Галину Федорівну.
У п’ятницю Сергій відпросився з роботи на кілька годин раніше і подався на вокзал зустрічати маму. Звідти він зателефонував Каті і сказав: «Ну що ми їдемо. Давай зустрічай!». За його голосом Катя зрозуміла, що чоловік начебто чимось спантеличений, але спочатку не надала цьому особливого значення.
Першим на порозі з’явився Сергій. Він вніс у квартиру величезну валізу, потім ще одну валізу і пару досить великих сумок. “Це не все!”, – попередив він дружину і знову пішов до машини. Через пару хвилин він вніс ще кілька сумок та важких пакетів.
– Звідки стільки речей? – з подивом спитала Катя. – І де сама мати?
– Ти тільки не хвилюйся… – тихим і якимось дивним голосом сказав Сергій. – Зараз сама все побачиш. Якщо щось, то я сам нічого не знав. – Останню фразу він шепнув їй прямо на вухо і встав поруч, виразно дивлячись на двері.
Почувся шум дверей ліфта, і через кілька секунд на порозі зявилася Галина Федорівна:
– А ось і ми! Зустрічайте дорогих гостей! – Вона зробила пару кроків назустріч Каті, щоб обійняти її з дороги. «Гостей?! Це вона зараз про кого? – промайнуло в голові у Катерини. І тут тільки вона помітила, що до квартири увійшла ще одна людина – невисокого зросту чоловік приблизно років шістдесяти. Він мав приємні риси обличчя і досить ввічливі манери, судячи з того, як він старомодно вклонився господині будинку.
– Познайомся, Катерино, це Віталію, мій наречений! – з гордістю сказала Галина Федорівна. – Він приїхав разом зі мною. Сподіваюся, місця всім вистачить.
Катя на секунду застигла. «Галина Федорівна має нареченого? Ось так новина!». Сергій, який познайомився зі своїм потенційним татом трохи раніше, ще на вокзалі, розгублено дивився на дружину, всім своїм виглядом кажучи, що для нього це такий самий сюрприз, як і для неї.
– Ось це несподіванка! Ну, що ж, Віталію, рада знайомству, – зуміла взяти себе до рук Катерина. – Проходьте, будь ласка.
Поки Сергій перетягував речі з коридору до гостьової спальні, Катя на правах привітної господині показувала, як вони переробили квартиру. Свекруха звично кривилася, мовляв, треба було передбачити інше планування, але Катя намагалася пропускати її зауваження повз вуха.
Потім усі сіли за стіл. Гості з великим апетитом накинулися на їжу, а ось Каті та Сергію їсти не хотілося.
– Дозвольте запитати, – почала Катя розмову, – Давно ви познайомились? І за яких обставин?
– Близько півроку, – відповіла Галина Федорівна. – Віталіка призначили керівником нашої мистецької самодіяльності. У наших місцях рідко зустрінеш таку освічену і тонко відчуваючу людину.
Віталій опустив очі, наче йому було ніяково.
– Віталій … ее … як вас по батькові – Запитав Сергій.
– Віталій Павлович, але можна по-простому, Віталій, – дозволив гість.
– Ну, гаразд, Віталій. Я, чесно сказати, трохи здивований новиною, що ви і моя мама… ну, загалом, одружитесь, – продовжив свою думку Сергій. – Після того, як не стало батька минуло вже п’ятнадцять років… Звичайно, я багато можу зрозуміти, але… все це дуже несподівано. І між вами велика різниця у віці.
– Розумію, – сказав Віталій. – Я кілька разів був одружений, зараз розлучений. Діти давно виросли та живуть самостійним життям. А в Галині, – він з ніжністю подивився на Галину Федорівну, – я зустрів споріднену душу. Тож про різницю у віці навіть чути нічого не хочу!
– Віталік молодший за мене на десять років, – злегка похнюпившись, промовила свекруха. Катерина та Сергій обмінялися здивованими поглядами.
– Ох, сюрприз на те й сюрприз, щоб бути несподіваним, – вирішила пожвавити розмову Катя. – Загалом, задумане з блиском вдалося! Ви нас дуже здивували! А коли плануєте грати весілля?
– За пару-трійку місяців, – відповіла свекруха. – Тільки це ще не весь сюрприз.
– Не весь? – напружився Сергій.
– Якщо ви не проти, то ми певний час хотіли б у вас пожити! Правда, здорово вигадали? – з усмішкою відповіла свекруха. – А то діти роз’їхалися, ви залишилися одні. Разом завжди веселіше!
За столом повисла дзвінка тиша.
– Не зрозумів, – спитав Сергій. – Що означає “пожити”? Ви ж і так збиралися в нас зупинитися, чи я чогось не знаю?
– Як справа піде, – безтурботно махнула рукою Галина Федорівна. – Ну, рік чи два точно.
Ця новина пролунала за столом, як грім серед ясного неба. Катерина не могла вимовити жодного слова. Вона безпорадно переводила очі зі свекрухи на чоловіка і назад.
– Молодці, що підготували для нас кімнату, як відчували, – похвалила їх Галина Федорівна. – Думаю, нам там буде комфортно. Ну чого ви замовкли?
Катерина від напруги навіть перестала моргати. У неї на очах виступили сльози. Те, що свекруха зараз сказала, шокувало її. «Вони збираються жити в їх із Сергієм квартирі? Але з якого дива?».
– Мамо, ти зараз жартуєш? – перепитав Сергій.
– Ні, говорю цілком серйозно. А чому ви так напружилися? Квартира у вас велика, трикімнатна. Діти живуть у гуртожитку для студентів, тож місце є, – почала пояснювати Галина Федорівна.
З її розповіді випливало, що вона, зустрівши на своєму шляху Віталія, нарешті відчула себе щасливою. Так, на старість років! І таке, виявляється, буває. Він буквально вдихнув у неї нові сили і передав їй свою жагу до змін.
– Що доброго я бачила у своїй глушині? – з гіркотою говорила свекруха. – Так, там чудова природа. Але на цьому все. Рівень медицини ніякий. Торговельних центрів немає. Ані нормальних театрів, ані музеїв, ані виставок, – загинала вона пальці. – Ось Сергію добре, він по молодості поїхав у велике місто. Навчився, знайшов грошову роботу. Але це ж я свого часу наполягла. Пам’ятаєш, синку? А я так і лишилася жити у своєму селі. Ще коли живий був твій батько, було нормально, а потім пішов такий сум. Так, щоліта ви привозили до мене дітлахів. Я була для вас зручною нянькою. Та тільки щось ви не дуже раділи, коли до вас в гості приїжджала я. Думаєте, не помічала, з яким обличчям ви мене зустрічали? Ніби робили мені послугу!
– Це не так! – не погодилася Катя.
– Хіба? – з гіркотою спитала свекруха. – Ти такі гримаси мені корчила, мовляв, відчепися, стара. Чого лізеш зі своїми порадами?
– Так, мамо, зараз ми обговорюємо трохи інше питання, – заступився за дружини Сергій. – Ти нас приголомшила повідомленням, що ви хочете жити у нас. Але чому саме у нас?
– Так, це наша квартира, – впевнено заявила Катя. – І хотілося б, щоб такі рішення ухвалювали лише після погодження з нами.
– Тому що свого часу я давала вам на неї гроші. Невже забули? – скривилася Галина Федорівна. – Вам не вистачало пристойної суми…
– Зачекайте, зачекайте! – вигукнула Катя. – Ви, і справді, нам допомогли, але мої батьки теж взяли участь у купівлі цієї квартири. У нас тоді з Сергієм на руках було двоє дітей та вельми скромні фінансові можливості. І ви нам всі допомогли, за що велике дякую! Але…
– Ага, значить, як користуватись моєю допомогою, так це з радістю? А як я прошу увійти в моє становище, то відразу наїжачилися? Тобто ви взяли в мене гроші, привозили на літо дітей, щоб я з ними сиділа… Чому б вам зараз не простягнути мені руку допомоги? І потім ми з Віталієм, може, поживемо у вас недовго. Усього рік чи два. Вам шкода, чи що? А потім надумаємо, в яке інше місце податися… Я взагалі хотіла б жити біля моря, та Віталік все відмовляє через незвичний для нас клімат.
– Мамо! А як же твій дім? Що буде із ним? – Запитав Сергій.
– Я тимчасово пустила туди пожити доньку Віталія від першого шлюбу, Наталку. Бідолаха нещодавно розлучилася з чоловіком, і разом з дитиною виявилася фактично на вулиці.
– Ти пустила в свою хату чужу людину, а сама маєш шукати собі кут? – з подивом спитав Сергій.
– Ну чому чужого? Це моя дочка, рідна, – образився Віталій.
– Так поселили б її у своєму будинку, – запропонувала Катерина. – Чому ви розпоряджаєтеся чужим майном?
– Які страшні слова ти кажеш! – похитала головою Галина Федорівна. – “Чужа”, “майно” … ніби вже не можна зробити добру справу просто так!
– Можна, ще як можна! Тільки не чужими руками! – вигукнув Сергій.
***
Того вечора вони сперечалися ще дуже довго і вщент посварилися. Зрештою, Катерина запропонувала всім взяти паузу до наступного дня, бо ранок вечора мудріший.
Звичайно, вночі вони з Сергієм не могли заплющити очей. Вони намагалися по-різному поглянути на цю ситуацію, але вони все одно виходили, що пустити матір зі своїм без п’яти хвилин чоловіком на довгий час вони не можуть.
– Цей Віталик якийсь дивний тип, – обурювався Сергій. – Він дуже підозріло поводиться. У мене взагалі склалося враження, що він з моєю мамою тільки через те, що вона дала притулок у себе його доньці, а тепер ще знайшла кут для нього самого.
– І не кажи… – погодилася з ним Катя. – Про такі речі треба було попередити нас заздалегідь. Але знаєш… Галина Федорівна налаштована дуже рішуче.
– Це так. Якщо мама взяла собі щось у голову, то її вже не переконати, – зітхнув чоловік. – Але що нам робити?
***
Наступного ранку Сергій та Катя повідомили Галині Федорівні та Віталію про своє рішення. Вони постаралися говорити якнайспокійніше, але для матері Сергія та її супутника їхні слова все одно прозвучали як образлива відмова. Ні, Катя і Сергій не можуть пустити їх до себе на постійній основі, тому що це їхній дім, їхня фортеця, місце сили, якщо можна так висловитися. Але вони завжди будуть раді бачити їх як гостей, тобто тимчасово.
– Мамо, у тебе є свій чудовий дім. Його будував мій батько, і я знаю, що він вклав туди душу свою. Похвально, що ти пустила туди Віталія дочку… але автоматично ти позбавила себе житла. Подумай, чи не поспішила ти?
– Поки я можу думати лише про те, що я позбавила себе сина, – крижаним тоном промовила Галина Федорівна.
***
Того ж дня вони з Віталієм від них з’їхали і, зважаючи на все, оселилися в готелі або винайняли квартиру. А ще свекруха внесла сина та дочку до чорного списку, тому Катя та Сергій, скільки не намагалися, не могли до них додзвонитися. Як вони переживали, просто не передати словами!
Через деякий час, через своїх родичів, їм вдалося дізнатися, що Галина Федорівна та Віталій все ж таки повернулися до свого рідного села, до будинку матері Сергія. Так вони й живуть усі разом: свекруха, Віталій та його дочка з дитиною. За словами родичів, вони постійно сваряться.
Ще Галина Федорівна навідріз відмовляється навіть вимовляти ім’я, а не те, що згадувати свого сина. Для Сергія це дуже важка інформація, але він сподівається, що згодом пристрасті вщухнуть, і вони знову зможуть зібратися разом і пробачити один одного.