Іван Андрійович блаженно примружився на сонечку. Який прекрасний літній ранок! Як весело співають пташки! Навіть сум за коханою дружиною, Марією Вікторівною, відійшов на другий план.
Іван Андрійович із задоволенням оглянув своє господарство та задоволено видихнув.
“Ось, Марійка, дарма ти переживала. Все в мене справно: і двір, і садок, і город! Та й дім, дай Боже, полагодимо до осені з Володею! Пирогів ось тільки твоїх ароматних у вихідні не вистачає.. Та огірки не виходить у мене так, як у тебе закривати.. Але Володя не скаржиться! Навіть хвалить!”
Іван Андрійович вдовив вже третій рік. Спочатку погано було, хотілося лягти поряд до коханої дружини і більше ніколи не вставати. Навіть до біленької взявся. Син був далеко і ніхто не міг потішити чоловіка в його горі. Так би й жив Іван, якби одного разу не побачив уві сні свою Марію.
-Що ж ти робиш, Іване? – Запитувала вона, суворо на нього дивлячись. – Не для того я все життя свій город плекала, щоб ти ось так через свої загули його запустив! Як тобі не соромно! За життя мого ти мене так не соромив, як після того коли мене не стало! Не ходи до мене більше!
Прокинувся Іван під власним парканом і так йому стало соромно перед дружиною!
– Ну що ти, Марійко, виправлюся я! Адже я не такий! – бурмотів він, пробираючись до будинку. На наступний рік город у нього був нітрохи не гірший, ніж за коханої дружини. Особливо радували його огірки – міцні, і такі солодкі, хоч варення вари.
“Огірки треба позбирати!” – прокинувся Іван від своїх дум і, взявши кошик, попрямував до теплиці. Зайшов всередину, як раптом побачив непроханого гостя. Ним виявився маленький, худий хлопчисько.
-Ти хто? – Запитав чоловік у хлопця.
-Іван я, дядечко! Вибачте! Я більше не буду! – захникав хлопець.
-А я думаю, що в мене цього року з урожаєм так не дуже! – хмикнув Іван.
-Аж надто огірки у вас гарні, дядечко, – посміхнувся хлопчик і раптом заплакав.
-Так! Ану ходімо! – Іван взяв хлопчика за руку і повів до хати.
-Дядьку, не треба! Я справді більше не буду! Чесно! – хникав хлопчина. – Просто їсти дуже хочеться, а мама лише увечері буде!
-Та не переживай! Зараз нагодую тебе! – посміхнувся Іван Андрійович. – Тільки умийся спочатку!
Невдовзі вмитий і задоволений Іван сидів у хаті Івана Андрійовича і вплітав борщ, запиваючи його молоком.
-Ми від батька пішли, – розповідав хлопчик Івану, – хоч мама і не зізнається, каже тут повітря чистіше, але я знаю: тато погано з нею поводився. Ось вона й не витримала. А тут у нас будинок від маминої бабусі лишився. Старий, правда, та нічого. Проте спокійно. Адже ми майже без усього пішли. Лише документи й встигли взяти.
-На що ви живете? – здивувався Іван Андрійович.
-Так по ягоди ходимо, потім мама на станції їх продає. Город вже пізно садити. Якщо лише наступного року. Ось я і заходжу трошки до сусідів. Їсти хочеться …. Але я небагато. Тільки щоб перекусити. Правда! Грошей від продажу ягід ледве вистачає, щоб хліба купити та крупи дешевої. Погано ягоди купують. Сільські самі до лісу можуть сходити, навіщо їм купувати? Треба у місто везти, але мама переживає – раптом знайомі побачать і розкажуть батькові.
-Так-а. Справи, – простяг Іван. У них в селі під боком ледве виживають жінка з дитиною, а ні він, ні односельці ні слухом ні духом.
-Дякую, – Іван встав з-за столу, – і вибачте ще раз!
-Забудь! – Іван теж підвівся. – Стривай-но! Я зараз!
Чоловік під здивований погляд хлопчика взяв велику сумку і став у неї складати макарони, крупу, цукор, сіль, пачку чаю, пакетик карамельок, кілька банок тушонки, пляшку молока і кілька міцненьких огірків.
-На ось! Бери! А мамі скажеш, що заробив! – простягнув Іван сумку хлопчику.
-Та як же я заробив? – замахав руками Іван. -Не повірить мені мама!
-А я тебе найняв! Город поливати! Сам я вже старий, сили не ті. А це тобі аванс.
-Правда? – очі у хлопчика стали круглими, як монетки.
-Так! Чекаю на тебе завтра з самого ранку. Покажу тобі твої обов’язки!
-Дякую, дядько Іване!
-Нема за що, – Іван провів хлопчину до хвіртки і довго дивився йому в слід.
А ввечері біля його будинку стояла маленька, дуже худенька жінка з відерцем чорниці.
-Здрастуйте! – несміливо привіталася вона з Іваном. – Я прийшла вам подякувати. Знаю, що не правильно роблю, але й відмовитися не можу. А я вам відпрацюю! Хочете приберуся? Я все вмію! Можу город полоти.
-Ну про город я вже з вашим синочком домовився. Та й прибиратися я сам умію, – Іван гостинно відчинив хвіртку, – та ви заходьте! А ось за ягоди дякую! Як звати тебе, красуне?
-Марія, – посміхнулася жінка і Іван Андрійович одразу зрозумів, що вона ще дуже молода. “Як же ти примудрилася за негідника вийти?” – подумки похитав чоловік головою.
-Ось що. Марія, а ходімо чай пити!
-Ні ні. Дякую ! Мене Іван чекає.
-Нічого, зачекає!
Через десять хвилин нова знайома сиділа за столом у Івана і, бентежачись, сьорбала ароматний чай.
-Марія, а у вас є якась професія? Може, я допоможу вам на роботу влаштуватися? Голова сільради, мій старий приятель.
-Було б не погано, – усміхнулася Марія, – тільки, думаю, мене тоді чоловік одразу знайде…
-А ми вас образити не дамо!
-Фельдшер я!
-Так Це чудово! А завтра підемо до Степановича і все влаштуємо! – зрадів Іван.
***
Марія поспішала додому. Завтра в Івана Андрійовича намічалися іменини і жінка хотіла порадувати старого пирогами. Треба було поставити тісто, щоб завтра вранці зайнятися пирогами.
Марія клопотала на кухні, коли почула вигуки сина:
-Мамо! Мамо!
Схвильована жінка вискочила на ганок і застигла – у дворі її будинку стояв її чоловік, Андрій.
-Що ж ти, жінко, від рідного чоловіка пішла, – посміхнувся чоловік, – чи не любий я тобі? Так я це швидко виправлю! – Андрій рушив до Марії. А та здивовано дивилася на нього.
Помітивши її стан, Андрій неквапливо, навіть театрально, наближався до дружини. Посмішка на його обличчі ставала все ширшою і тут почувся якийсь вигук. Чоловік повернувся на звук і побачив, що біля хвіртки стоять двоє: невисокий, але міцний старий і молодий чоловік.
-Ішов би ти звідси! – голосно і твердо промовив літній чоловік.
-Ви хто такі? – вигукнув Андрій, розуміючи, що парочка не жартує.
-Родичі, – сказав молодий, – а ти тут сторонній! Іди!
Бочком-бочком, Андрій пробрався повз чоловіків до хвіртки і, швидко пішов геть від будинку.
-Володимир! – Усміхнувся чоловік, простягаючи Марії руку. – Син Івана Андрійовича. А ви Марійка?
-Так, – видихнула Марія все ще дивлячись у слід колишньому чоловікові.
-Ось і познайомились!
Наступного дня сяючий Іван Андрійович сидів на чолі столу і розповідав:
-Я як свою Марію побачив, так і закохався. Надіслав їй повітряний поцілунок, а вона в мене огірком запустила. І з Іваном завдяки їм, огіркам, познайомився! Наступного року ще більше посаджу! Аж надто вони у мене доленосні.
-Саджай-саджай, тату, – посміхнувся Володимир, не зводячи очей з Марії, – я вирішив у селі залишитися. Тож твої огірки зайвими не будуть!