– Ти не розумієш! Він незабаром усю квартиру рознесе! – казав Іван брату. – У нього нічого в руках не тримається!
– Іване, але йому вже вісімдесят із хвостиком. Доживи до таких років, я подивлюсь на тебе! – Ігор намагався заспокоїти брата. – Тим більше він слабий. Це ж він не просто так все розкидає по квартирі. До речі ти, як погульбаниш, зранку теж такий.
– Ти не порівнюй! – розізлився Іван. – Я просплюсь і буду в порядку, а дід так і далі робитиме. Ігорю, давай його в будинок для літніх людей відправимо, га? Так хоч квартира звільниться, я поживу в ній поки що. Набридло мені вже орендувати хати.
– Так живи з дідом, – Ігореві не подобалася ця розмова.
– Ти нормальний? – двадцятирічний Іван витріщив очі на брата, не розуміючи – жартує той чи на повному серйозі пропонує йому жити зі слабим дідом. – Та я п’ять хвилин не можу з ним бути. Мене виводить із себе його поведінка. Ну давай віддамо його?!
Таку розмову між чоловіком та його молодшим братом почула Оксана, повернувшись на пів години раніше з роботи.
Брати в запалі суперечки не помітили, як вона зайшла в квартиру, а Оксана не поспішала показувати свою присутність до певного часу.
У неї стрепенулося серце, коли вона слухала пропозицію Івана.
Оксана не дуже часто бачила дідуся чоловіка. Вперше це було на їх із Ігорем, весіллі десять років тому. Петро Семенович прийшов на свято з дружиною. Він навіть у літньому віці, був підтягнутий, з прямою поставою та ясним поглядом.
Зі своєю дружиною він поводився як із кришталевою вазою: завжди подасть руку, притримає двері, допоможе зняти пальто, підсуне стілець. А як він дивився на неї! Ніжність і обожнювання було в кожному його погляді, зверненому на цю маленьку тендітну літню жіночку.
Оксану тоді вразила галантність Петра Семеновича. Він був ввічливий і уважний до інших жінок, а його дружина тільки посміхалася і час від часу торкалася руки чоловіка, ніби нагадуючи йому про свою присутність. Хоча про це він і сам ніколи не забував.
Оксана дуже переживала, коли не стало дружини Петра Семеновича. Він швидко здав, погляд його згас, від прямої постави не залишилося й сліду.
– Ігорю, – одного разу Оксана запитала чоловіка: – Може, Петру Семеновичу потрібна допомога якась? Він же ж один залишився. А крім вас з Іваном у нього нікого більше немає.
– Добре, я з’їжджу до нього, – погодився Ігор. – Можеш поїхати зі мною, якщо хочеш.
У квартирі дідусь тримав чистоту. Незважаючи на відсутність дружини, він підтримував порядок, тільки штори поблякли від старості, вицвіли шпалери, старий килим протерся. Відчувалася відсутність жіночої руки.
– Діду, може тобі продукти привозити чи приходити, прибирати? – наливаючи чай, запитав Ігор Петра Семеновича.
Оксана наполягла, щоб вони дорогою заїхали в магазин, купили необхідних продуктів і чогось до чаю.
– Не треба, Ігорю, – дід заперечливо похитав головою.
Оксані навіть здалося, що він трохи образився.
– Я впораюся. Бракувало ще вас відволікати через дрібниці. А от якби ви мені правнука привозили іноді, я був би дуже радий! Хоч ненадовго.
– Добре, Петре Семеновичу, – пообіцяла йому Оксана, – привеземо.
– А Іван до тебе заходить? – поцікавився Ігор у діда.
– Заходить, – усміхнувся той, – коли мені пенсію приносять, Іван тут як тут.
– Ти його не балуй,– порадив Ігор. – Бо він так ніколи на роботу не влаштується.
Іван, молодший брат Ігоря, ледь закінчив технікум за фахом зварювальник.
Куди б він не влаштовувався працювати, ніде не затримувався більше двох місяців. То зарплата йому мала, то начальник безглуздий, то в колективі одні пліткарі та інтригани.
Спершу він жив з дідом та бабусею, поки та була жива. Лише їй вдавалося якось згладжувати суперечки внука й діда. Але коли її не стало, Петро Семенович кілька разів виказав Івану за пізні приходи додому, за безлад у кімнаті та за порожній холодильник. Тоді Іван зібрав свої речі і знайшов кімнату в гуртожитку, яку дешево здавали.
І ось тепер він сидів на кухні в Оксани та Ігоря, вмовляючи здати діда в будинок для людей похилого віку.
– Я дізнавався – там його доглядатимуть, лікуватимуть. Йому там буде веселіше, аніж удома одному, – розписував усі «принади» проживання в будинку для літніх людей Іван.
– А може, краще ми тебе віддамо кудись? – раптом почулося позаду.
Оксана не витримала і зайшла на кухню.
Іван аж стрепенувся від несподіванки. Він трохи побоювався дружину старшого брата і намагався рідше потрапляти їй на очі. А от сьогодні не розрахував.
– Привіт, Оксано, – знітився Іван. – Ти давно вдома?
– Достатньо, – посміхнулася дружина брата і обернулася до чоловіка. – Ігорю, забери Олексія сьогодні з садка, будь ласка. Мені треба з’їздити в одне місце. А ти, – подивилася вона на Івана. – Може, візьмешся вже за розум? Двадцять років, а толку зовсім, як я подивлюся, немає.
Вона не почала чекати, коли Іван почне з нею сперечатися, і вийшла з квартири.
Чекати, коли відчиняться двері, довелося довго. Оксана злякалася – чи не сталося щось з Петром Семеновичем, але, нарешті, в квартирі почулися кроки, і двері відчинилися.
– Оксаночко, ти, чи що? – примружився Петро Семенович, витираючи очі.
– Я, Петре Семеновичу, – посміхнулася Оксана.
– Заходь, чого це я?! Стою, тримаю тебе в дверях, – човгаючою ходою він відійшов і впустив дружину внука.
Вона помітила, як порідшало волосся у старого, зморшки стали ще глибшими, очі вицвіли і постійно сльозилися, голова трохи сіпалася, руки теж.
– Проходь на кухню, я зараз чаю заварю, – Петро Семенович був радий її приходу. – А то сиджу тут один. Поговорити нема з ким.
Оксана окинула поглядом кухню. Стало зрозуміло, що старий уже не може підтримувати порядок, як раніше. Очі вже не ті, сили в руках майже не лишилося. Наливаючи чай, Петро Семенович пролив частину рідини на стіл.
– Вибач, Оксаночко, щось руки не слухаються зовсім, – зітхнув він і сів за стіл.
– Давайте, я, – підскочила Оксана і налила чай, витерши заразом калюжку на столі. – Петре Семеновичу, як вам одному живеться? Важко ж?
– Ну, брехати не буду, – погодився старий. – Важко. В аптеку сходити – ціла епопея. Ігорчик заїжджає іноді, продуктів привезе, ліків, дякую йому. Олексій теж привозить. Все веселіше старому. Гарний хлопчик у вас росте, тямущий. Любить, коли я йому історії з життя розповідаю.
– Петре Семеновичу, – Оксана не знала, як сказати йому, але потім зважилася. – Іван хоче вас у будинок для літніх людей відвезти. Каже, що вам там буде краще, там догляд і спілкування, а ще лікування.
– Я думав, він жартував, – усміхнувся дід. – А, бач, ні.
Слова давалися йому нелегко. Давалася взнаки тривала мовчанка на самоті і слабість. Але розум у старого досі залишався ясним.
– А знаєш, Оксаночко, може він і правий, – Петро Семенович поклав свої тремтячі руки на стіл. – Руки не слухаються, очі теж підводять. А чекати, коли в когось вільний час з’явиться для старого слабого діда – гірше за все. Та й гроші в мене є, щоб оплатити за перебування в притулку. Іван молодець!
У Оксани серце стрепенулося, слухаючи старого. Але вона розуміла, що їздити до нього часто вони з Ігорем не зможуть, а на Івана надії немає. З цими думками вона повернулася додому, де на неї вже чекали чоловік і син.
– Я їздила до Петра Семеновича, – вклавши Олексія спати, сказала чоловіку Оксана. – Він ще більше здав. Уявляєш, Іван йому сказав про будинок для людей похилого віку.
– От же ж! – ахнув Ігор. – А дід що?
– А дід, ти знаєш, згоден. Говорить, що важко йому одному вдома, а просити допомоги ні в кого не хоче, – задумливо сказала Оксана…
…– Здрастуйте! Проходьте! Тут вашому дідусеві буде добре, – адміністраторка пансіонату для людей похилого віку зустріла Оксану, Ігоря та Івана, які привезли Петра Семеновича з речами. – У нас висококваліфікований персонал, затишні кімнати, є зали для перегляду фільмів та настільних ігор.
Петро Семенович став, ніби ще меншим на зріст, згорбився, оглядаючись навкруги. З очей його котилися сльози, гублячись у глибоких зморшках. Оксана ніколи не бачила його таким загубленим. Вона сама готова була розплакатися.
– Гаразд, діду, давай, бувай! – поплескав старого по плечу молодший онук. – Заїду якось. Ти ключі від квартири, куди поклав?
– Ти зовсім знахабнів? – у Оксани аж кулаки стиснулися від такого зухвальства Івана.
Ігор узяв дружину за руку, намагаючись таким чином заспокоїти її, хоч теж був обурений не менше.
– Ну, а що? Квартира буде пустувати, чи що? – на повному серйозі здивувався той.
– Перепрошую, – адміністраторка зупинила сварку, що вже назрівала. – Нам пора йти в кімнату, виділену Петру Семеновичу.
Вона підхопила старого під руку, в іншу руку взяла його сумку з речами, і вони потихеньку пішли коридором. Шаркаючи ногами, дід повільно пішов із жінкою в білому халаті. Плечі його здригалися, голова затряслася ще сильніше.
– Господи, що ми робимо? – Оксана, розмазуючи сльозами туш, кинулася за ними. – Стійте! Петре Семеновичу, їдемо до нас! Ми завжди будемо поряд! Не треба залишатися тут! Ви чекатимете нас з роботи, розповідатимете Олексію історії. Він вас дуже любить. І ми також. Будь ласка!
Вона обійняла старого і гладила його по спині, що тремтіла, примовляючи:
– Все буде гаразд. Ми з вами ви з нами. Все буде гаразд…
Ігор, відвернувшись, змахнув сльозу. Один Іван оторопіло дивився на всіх.
– Ну а ключі мені хтось віддасть від квартири, коли ви діда до себе забираєте? – нарешті схаменувся він і відразу почув від старшого брата:
– Ще раз почую про ключі від квартири, отримаєш в мене! Іди працюй!
У трикімнатній квартирі Оксани та Ігоря місця вистачило всім.
Слабість нікуди не поділася, але завдяки догляду, Петро Семенович під наглядом внука та його дружини став почуватися краще – знову з’явився блиск в очах, він перестав сутулитися.
Здавалося, навіть деякі зморшки розгладилися на його обличчі.
Він був вдячний онукові та його дружині.
А на Новий рік Петро Семенович вручив Оксані документи на свою квартиру, яку так давно хотів Іван.
Оксана хотіла відмовитися, а старенький сказав:
– Іноді розумієш, що рідні люди, це не ті, хто з тобою одної крові, а ті, хто просто поруч, коли тобі це потрібно.
Він вклав документ у руки Оксані.
– Дочко, вона твоя по праву…