Іван стояв біля панорамного вікна своєї квартири, роздивляючись вечірнє місто.
Три роки тому цей вигляд здавався йому символом тріумфу – він виграв боротьбу за майно під час розлучення, залишивши колишню дружину практично ні з чим.
Зараз, попиваючи напій із кришталевої склянки, він посміхнувся, згадуючи її розгублене обличчя у залі суду.
– Ірино, ти ж розумієш – я все це заробив сам. А ти… Ну що ти? Домогосподарка, яка зрідка підробляла фотографом, – його слова тоді звучали як вирок.
Перший рік після розлучення був схожий на ейфорію. Свобода зводила з розуму.
– Яка криза?! Я просто почав жити! – казав він, влаштовуючи чергову вечірку у своєму пентхаусі.
Але поступово щось стало змінюватися…
Вечори ставали все довшими. Іноді, повертаючись додому, він ловив себе на тому, що машинально шукає в квартирі ознаки чужої присутності – забуту чашку на кухонному столі, звук телевізора зі спальні, аромат парфумів у коридорі.
Але знаходив тільки порожнечу й ідеальний порядок, що підтримувався покоївкою.
– Треба змінити дизайн, – вирішив він якось, дивлячись на мінімалістичний інтер’єр, який вони колись обирали разом з Іриною.
Але так і не зробив цього. Щось зупиняло його щоразу, коли він брався за телефон, щоб подзвонити до дизайнера.
Ділова зустріч у ресторані не віщувала нічого особливого. Іван обговорював із партнером новий проєкт, як раптом почувся знайомий сміх.
Іван застиг на півслові.
Цей сміх він впізнав би з тисячі – так сміялася тільки вона!
Повернувшись, Іван побачив Ірину.
Вона сиділа за три столики від нього. Помітно погарнішала і серед солідних чоловіків. Але головна зміна була в іншому – вона немовби сяяла зсередини.
– Іване? Ти слухаєш мене? – голос партнера повернув його до реальності.
– Так, вибач… Задумався, – пробурмотів він, але погляд постійно повертався до столика колишньої дружини.
Весь вечір він не міг зосередитись на переговорах. У голові крутилися питання – як вона змогла так змінитись? Звідки ця впевненість? Чому вона виглядає настільки… Щасливою?
Наступного дня він не витримав і подзвонив їхній спільній подрузі, Марині.
– Ти знаєш, чим зараз займається Ірина?
– Ой, а ти що нічого не знаєш? – запитала Марина.
– Чого не знаю? – Іван застиг від здивування.
– Вона ж тепер власниця мережі дизайнерських кондитерських! Пам’ятаєш її захоплення випічкою? Так ось, вона перетворила хобі на успішний бізнес! До речі, минулого тижня відкрила п’яту крамницю!
Іван мовчав, перетравлюючи інформацію. Та сама Ірина, яка, на його думку, тільки й робила, що “сиділа вдома”, збудувала власну справу?
– А той чоловік, з яким вона часто буває… – почав він.
– А, ти про Михайла? Він інвестор, допоміг їй на початковому етапі. Кажуть, вони мають роман, але Іра не поспішає з новими стосунками. Знаєш, вона дуже змінилася після вашого розлучення. Наче… Розправила крила.
У п’ятницю ввечері Іван припаркував свій мерседес навпроти головної кондитерської Ірини.
Через вітринне скло він спостерігав, як вона спілкується з персоналом – усміхається, щось показує, пробує нові десерти. Її рухи були сповнені грації та впевненості людини, що точно знає своє місце в житті.
– Треба просто зайти й поговорити, – подумав він, але простояв так ще пів години, перш ніж наважитися.
Дзвінок дзвіночка над дверима змусив її обернутися.
– Іване? – У її голосі не було ні здивування, ні роздратування.
Просто констатація факту.
– Привіт, Іро… Виглядаєш чудово, – він спробував усміхнутися, але посмішка вийшла нещирою.
– Дякую. Щось конкретне хотів? У мене через двадцять хвилин зустріч.
Ця діловита сухість зовсім не в’язалася з тією Іриною, яку він пам’ятав – м’якою, емоційною, залежною від його думки.
– Я… Бачив тебе в ресторані. От вирішив зазирнути, дізнатися, як ти?
– Все добре, дякую за занепокоєння, – вона глянула на годинник. – Вибач, мені пора готуватися до зустрічі. Приємно було побачитись.
– Стривай! – він схопив її за руку. – Може, повечеряємо якось? Поговоримо…
Ірина м’яко, але рішуче звільнила руку:
– Навіщо, Іване? Все давно сказано. У кожного своє життя тепер.
– Але я хочу зрозуміти… Як ти змогла? Після всього, що я…
– Після всього, що ти зробив? – вона вперше подивилася йому прямо в очі. – Знаєш, ти надав мені послугу. Коли ти забрав все матеріальне, я нарешті зрозуміла – головне було в мені самій. І це ти забрати не міг.
У її словах не було ані краплі гіркоти чи тріумфу. Проста констатація факту, від якої в нього перехопило подих.
– Пробач, мені справді пора. Бажаю удачі, Іване.
Вона розвернулася й пішла в підсобне приміщення, залишивши його стояти посеред кондитерської, серед ароматів свіжої випічки та гіркого усвідомлення власної поразки.
…Вечір того ж дня.
Іван сидів у своїй “трофейній” квартирі, механічно гортаючи канали телевізора. Зустріч з Іриною вибила його з колії сильніше, ніж він міг припустити.
Погляд упав на сімейне фото, яке він чомусь так і не прибрав – вони з Іриною на відпочинок в Італії. Вона сміється, прикриваючи обличчя від бризок фонтана, а він обіймає її за плечі. Тоді вони загадали бажання – бути разом завжди.
– Який же ж я був нерозумний, – пробурмотів він, наливаючи собі вже третю склянку.
Пам’ять підкинула спогади – як Ірина підтримувала його, коли перший бізнес прогорів. Як просиджувала з ним ночами, допомагаючи готувати презентації; як вірила в нього, коли він сам у себе не вірив.
А він? Він вважав її “домогосподаркою”, яка “живе за його рахунок”. Висміював її захоплення випічкою, називав “дитячими забавами” її мрії про свою справу. Тепер ці “забави” перетворилися на успішний бізнес, а вона сама…
Іван підійшов до вікна. Місто внизу жило своїм життям – поспішали кудись люди, миготіли світлофори, летіли машини.
Десь там, у цьому потоці життя, була вона – вільна, успішна, щаслива. Без нього.
Телефон завібрував – повідомлення від чергової молодої подруги:
«Зустрінемось сьогодні?»
Іван глянув на екран і вперше відчув утому від цієї нескінченної каруселі порожніх стосунків. Замість відповіді він просто вимкнув телефон.
На столі лежали документи – договір купівлі нової машини. Ще вранці він радів цій угоді, але зараз цифри на папері здавалися безглуздими гачками.
– Я ж правда думав, що переміг, – посміхнувся він гірко. – Забрав квартиру, машину, гроші… А що отримав натомість? Порожнечу?
Через тиждень Іван сидів у своєму офісі, неуважно дивлячись у вікно. На столі лежав журнал з інтерв’ю Ірини – «Історія успіху: як перетворити хобі на процвітаючий бізнес».
Він перечитав статтю вже тричі.
Задзвонив телефон – його фінансовий директор.
– Іване Сергійовичу, у нас проблеми з новим проєктом…
– Скасуй всі зустрічі на сьогодні, – несподівано для себе сказав він.
Вийшовши з офісу, Іван довго блукав містом. Зупинився біля вітрини книгарні, де було виставлено книгу з психології: «Ніколи не пізно почати спочатку».
Він усміхнувся іронії ситуації. Три роки тому він думав, що починає нове життя, а насправді просто втік від себе справжнього.
Увечері, сидячи у порожній квартирі, Іван відкрив ноутбук і почав друкувати:
«Люба, Ірино,
Я довго думав, чи варто писати цей лист. Знаю, що він нічого не змінить, та й не повинен. Просто хочу сказати…»
Він зупинився, подивився на написане і стер все. Натомість відкрив пошуковик і набрав:
«Курси особистісного зростання та самопізнання».
Наступного дня він підписав документи про продаж тієї квартири, через яку колись ішли такі баталії.
Гроші вирішив вкласти в соціальний проєкт – центр підтримки підприємців-початківців.
– Цікаво, – подумав він. – Намагаючись довести свою силу, я тільки показав свою слабкість.
А Ірина, втративши все матеріальне, знайшла найголовніше – себе…