Тамара прокинулася ще до дзвінка будильника – багаторічна звичка вставати о сьомій годині.
Вмилася і пішла на кухню готувати сніданок. Дістала з холодильника сирники, які зробила ще ввечері, поклала на сковорідку. За звичкою хотіла дістати другу сковорідку, але згадала, що чоловік у відрядженні, а старший син – Михайло – вже місяць як з’їхав із дому – винаймає квартиру і живе з якоюсь дівчиною.
Тож сьогодні снідати дома буде лише молодший – Роман. “До речі, час його будити, а то знову на першу пару запізниться”, – подумала Тамара.
Роман вчиться на першому курсі і ніяк не звикне, що до університетського корпусу ще треба їхати – це тобі не те, що бігати до школи, яка знаходиться прямо у них під вікнами. Бувало, хлопчаки і на перерві встигали додому заскочити.
– Мамо, а батько сьогодні приїжджає? – Запитав Роман, засовуючи в рот черговий сирник.
– Ні, післязавтра, – відповіла Тамара. – А що?
– Нічого, я просто подумав, що він останнім часом часто їздить у відрядження. Раніше такого не було, а місце роботи він начебто не змінював.
– Чому? Він став начальником відділу. Це вже інші обов’язки, інша відповідальність, – пояснила матір.
– Гаразд, я побіг, – Роман на ходу сьорбнув каву і вискочив до коридору.
«Справді, з відрядженнями Іван щось зачастив, – подумала Тамара, наливаючи собі кави, – Якби я гірше знала його, могла б подумати, що він завів собі коханку, а відрядженнями лише прикривається».
Сьогодні у неї легкий день: до обіду працюватиме з документами, а по обіді вона обіцяла виконати особисте прохання шефа – з’їздити додому до якоїсь його родички та проконсультувати її, як правильно скласти заповіт.
– Я, звичайно, і сам би міг це зробити, але це виглядатиме дещо неетично, можуть сказати, що я діяв у власних інтересах, – пояснив шеф. – Після цього в контору можеш не повертатися – одразу йди додому.
До будинку, де жила Єлизавета Федорівна, Тамара приїхала за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу. Вона дістала телефон, щоб уточнити адресу. У цей момент повз неї проїхало таксі – Тамара ледве встигла відскочити, щоб її не обдало бризками з-під коліс.
Машина зупинилася біля четвертого під’їзду – саме туди йшла Тамара. Вона знову зробила крок на доріжку, але в цей момент сталося щось надзвичайне. З таксі вийшов її чоловік, обійшов навколо машини та допоміг вийти високій молодій дівчині. Декілька кроків – і вони зникли у під’їзді.
Тамара повільно опустилася на лаву. “П’ять хвилин, – сказала вона собі, – треба йти працювати, а з цим ми потім розберемося”.
Єлизавета Федорівна виявилася маленькою, сухенькою старенькою. Вона зустріла Тамару привітно, провела до кімнати, де вже накритий стіл до чаю.
– Як дісталися? Не заблукали? Будинок наш не на центральній вулиці стоїть, його ще знайти треба, – сказала вона.
– Гарний у вас будинок, і ліпнина на балконах, і широкі сходи, – зазначила Тамара.
– Раніше у нас працівники міністерств жили, а зараз усілякого народу повно. Ви машиною приїхали?
– Ні, у вас тут метро поруч, я машину поруч із роботою залишила, переживала потрапити в пробку і спізнитися. Зате мене тут біля вашого під’їзду ледве з голови до ніг не оббризкав якийсь таксист. Привіз дівчину – таку високу, симпатичну, – сказала Тамара.
– То це Яна із тридцять сьомої квартири. Дівчині двадцять років, вона навчання покинула, працювати пішла. І знаєте, куди? Купальники та спідню білизну демонструє. Мені сусідка сказала, що фотографії Яни у вітринах магазину виставлені, – пояснила Єлизавета Федорівна.
Закінчивши справи, Тамара повернулася до офісу, сіла у свою машину і задумалася.
З Іваном вони товаришували ще зі шкільних часів. Коли вона закінчила дев’ятий клас, а він одинадцятий, вони вперше поцілувалися і дали одне одному слово, що одружаться, коли Тамарі виповниться вісімнадцять.
Її мама була шокована, коли дізналася, що її дівчинка-відмінниця перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу і збирається заміж. А у дев’ятнадцять років вона вже народила Матвія.
Усі, хто тоді знав Тамару та Івана, називали їх Ромео та Джульєтта. А вони були щасливими: навчалися, працювали, виховували дітей. Їм ніколи не було нудно, вони навіть не сварилися. А якщо сперечалися про щось, то чоловік незмінно називав її Томарочкою.
Вона завжди думала, що вони доживуть разом до старості, що разом радітимуть онукам.
Але те, що вона побачила сьогодні, не вкладалося у її картину світу.
Іван “приїде” післязавтра. Тоді все з’ясується. Але до цього ще треба дожити. Добре, що сьогодні – п’ятниця. Роман ще тиждень тому повідомив, що він із друзями на вихідні їде на якусь турбазу. Значить, вона буде вдома сама і спокійно все обміркує.
Свого часу мама дивувалася здібності доньки справлятися з неприємностями.
– Інша буде два дні сльози лити, а Тамара заплаче і одразу починає думати, як із неприємної ситуації виплутатися, – говорила мама.
І цю якість Тамара зберегла на все життя. Може тому вона й обрала професію юриста.
Те, що вона більше не хоче жити з Іваном, – це однозначно. Цю квартиру їм допомогли купити його батьки, вона на неї не претендуватиме.
Жити їй є де: батьківську квартиру, яку вони залишили їй, коли поїхали до маленького провінційного міста – на батьківщину батька, вона не здавала – не було потреби і не хотілося, щоб там жили чужі люди. Вона думала продати її і купити житло синам, але квартира знадобилася їй самій.
Машини у них у кожного своя. Тож ділити особливо нічого – хіба що гроші на її рахунку – треба буде віддати половину чоловіку.
Найбільше її турбувала реакція синів – вони хоч і дорослі, але невідомо, як прореагують.
І ще питання: з ким житиме Роман?
Іван «повернувся» в неділю близько шостої вечора. Сина вдома ще не було.
Чоловік вимив руки та сів за стіл. Тамара поставила перед ним тарілку, зачинену кришкою. Іван підняв кришку: на тарілці лежав невеликий аркуш паперу, на якому було написано ім’я: «Яна» та її адреса.
Чоловік сидів, не підводячи голови, Тамара вийшла з кухні і стала неквапливо збирати свої речі.
– Стривай, давай поговоримо, – зайшов у спальню Іван.
– Поговоримо, але пізніше. А зараз я хочу поїхати. Все мені за один раз не забрати, приїду на тижні, – сказала Тамара.
Потім узяла валізу, прихопила сумку з ноутбуком і покинула квартиру.
Увечері їй зателефонував Матвій.
– Мамо, повертайся додому. Тато дуже переживає. Ну, пробач його, у житті всяке буває.
– Сину, звідки тобі знати, що буває в житті? Ваш батько образив мене своєю поведінкою, а я не звикла закривати очі на образи.
– Ви стільки років разом жили, а з цією Яною він лише півроку крутить. Він їй скоро вже набридне, – сказав Матвій.
– Ти знав про неї? – Запитала Тамара.
– Я бачив їх один раз у ресторані, – відповів син.
– І ти промовчав? – Запитала Тамара і, не чекаючи відповіді, поклала трубку.
Найбільше Тамару образило, що сини підтримали батька. Матвій якраз у цей час посварився зі своєю дівчиною та повернувся додому. Роман теж сказав, що лишиться з батьком.
Вони кілька днів дзвонили матері та вмовляли її повернутися.
А за місяць після того, як Тамара отримала свідоцтво про розлучення, до неї прийшов Іван.
– Тамара, я розумію, що винен, але, може, спробуємо ще раз? Адже ми так добре жили, ми любили один одного…
– Так, я тебе кохала. Я народила тобі синів. У нашому будинку завжди було тепло, чисто та затишно. Ми добре жили аж двадцять три з половиною роки. А потім ти все наше хороше життя розтоптав, щоб потриматися за молоде тіло. Ти, мабуть, думав, що заскочив в останній вагон? Скажи, а про що ти з нею розмовляв?
Іван підвівся і попрямував до дверей.
Із синами Тамара трохи пізніше почала спілкуватися, а ось колишнього чоловіка бачити не хотіла.