– Не люблю меркантильних дівчат, – зізнався на першому побаченні кавалер.
Олена трохи посміхнулася і знизала плечима. Мало хто любить людей, які прагнуть вирішити всі свої проблеми за чужий рахунок. Та ще й упевнених, що всі довкола їм в чомусь винні і зобов’язані.
Олена сама неодноразово стикалася з такими в минулому, так що чудово розуміла, звідки у Івана жорстка неприязнь до меркантильних дівчат.
Оскільки думку його вона у цьому питанні поділяла, то друге, третє й наступні побачення таки відбулося.
Платив до речі на побаченнях Іван. Але й Олена не нахабніла.
Виховання, властиве кожній цивілізованій людині, не дозволяло їй, подібне до багатьох інших однокурсниць і знайомих, прийшовши на побачення в кафе, замовляти десяток найдорожчих позицій, радіючи халяві.
Вона цього не розуміла і раніше, і зараз. Так, чоловік виявляє увагу, доглядає, але… Нахабніти навіщо?
Візьми собі тістечко та каву в кав’ярні або замов гаряче і салат у кафе. Який сенс набирати на тисячі гривень?
Зрозуміло ж, що з боку в очах оточуючих людей ти виглядатимеш базарною хабалкою, що дорвалася до халяви.
“Подарунок менше десяти тисяч гривень – це не подарунок зовсім, якщо хлопчик не може оплатити мені новий телефон – навіщо мені взагалі він потрібен тоді”, – ці висловлювання і багато подібних Олені набридли до запаморочення ще за часів навчання в універі.
Марно було пояснювати таким «дівчатам», що витають у своєму світі, що подарунок дарується за кошти і, ще, за правилами гарного тону навіть, вибирається в межах суми, якою людина потім зможе «віддаритися».
Якщо він їй дарує телефон, а вона йому – шкарпетки, це вже не про обмін подарунками, а про щось з області нахабства.
Іван, наприклад, на день народження їй приніс букет квітів, коробку цукерок, дві тисячі гривнень у конверті та флешку, яку можна було вставляти і в телефон, і в комп’ютер.
На його свято Олена обрала предмет з «аркуша бажань» кавалера в соціальній мережі і, перетягнувши папером, що шарудить, та бантом для краси зав’язавши, презентувала незрозумілу автомобільну приблуду радісному усміхненому Івану.
І так було у всьому. Кожен вносив у відносини рівноцінний внесок, та й бонусом – робив партнеру невеликі приємності на кшталт надісланих з кур’єром квітів або самостійно приготовленої романтичної вечері при свічках.
Вже через три роки таких стосунків Олена з радістю погодилася вийти заміж за Івана, а вже через півроку після весілля – разом із чоловіком милувалася на дві бажані смужки.
– Ой, Олено дивися, негаразд щось з твоїм кавалером. Нутром чую, негаразд, – попереджала її мати.
Від неї, на відміну від подруги, так просто було не позбутися. Матір же ж, не пошлеш кудись подалі. Тим більше, що зазвичай вона давала слушні поради.
Але цього разу явно казала щось не те. Адже… Що може бути не так з Іваном?
Вони разом уже кілька років, завжди підтримували один одного і дбали, притерлися, впізнали один одного так, як не знали навіть їхні батьки.
Як виявилося, довідалися вони одне про одного не все.
Маленькій Марійці було три місяці, коли Олена, забираючись у будинку, знайшла в письмовому столі чоловіка документи на покупку квартири.
Тієї квартири, яку вони придбали місяць тому і в якій тільки-но перестали розставляти меблі та облаштовувати дитячу.
Ось він, договір купівлі-продажу. Тільки у графі «покупець» значиться не Іван, а його мама. І це було… Ну як мінімум дивно.
– Іван, що це все означає? – Запитала Олена за вечерею, як тільки уклала Марію спати і вийшла до чоловіка за стіл, щоб дізнатися, як пройшов його день і заодно – з’ясувати, що взагалі відбувається.
– Ти про що?
– Я про це, – Олена поклала на стіл перед Іваном нещасний договір. – Чому квартира, яка, як я думала, наша з тобою оформлена на твою маму?
– Олено … Ну сама подумай. Іпотеку взято на чотири роки. За фактом, три роки ти сидітимеш у декреті, а ще рік якщо й щось зароблятимеш, то з нескінченними дитячими лікарняними сума буде не такою вже й великою, щоб брати участь у виплаті кредиту. Так що все це лягає на мене.
І, погодься, якось нечесно, якщо ти раптом вирішиш розлучитись, ні з того ні з цього віддавати тобі половину чесно заробленого мною. Думаю, що ти розумієш, про що я.
З очей бризнули сльози. Це все емоційне, адже вона народила нещодавно, от і не прийшла в норму система.
До вагітності вона б не сльози лила, а взяла б ось цю ось сковорідку, та б пояснила чоловіку найдавнішим способом.
– Твоє зароблене. Чесно зароблене. А нічого, Іване, що я не працюю тому, що сиджу вдома і няньчуся з дитиною, яку ТИ хотів?
– Ти її теж хотіла не менше за мого.
– Так, хотіла, не сперечаюся. Але я ніколи б на неї не погодилася, якби знала, що пожертвую своїм часом і випущу кар’єрні можливості, але при цьому залишуся навіть без свого кута.
Так, я не сперечаюся, ти вкладаєшся грошима, а ось це все навколо – це що, нічого не коштує?
Те, що я тобі щодня свіжу їжу готую, бо вчорашній суп, бачте, ти не любиш?
Те, що на період мого декрету ти забув про те, де в будинку пральна машина та холодильник знаходяться?
Те, що…
– Олено, я не зрозумів, ти мені що, зараз рахунок пред’являєш? Ми взагалі родина. І ти робиш господарський внесок, а я – фінансовий.
– І тебе не бентежить, що мій внесок іде на всіх нас, а твій тільки на тебе самого.
– Це неправда. Адже я купую на всіх їжу та речі.
– А квартиру, за яку платитимеш, забираючи загальний ресурс, оформив на матір, щоб мені нічого не дісталося, так?
Мені, Марії…
– А до чого тут Марія?
– А при тому, любий мій, що, якщо раптом з тобою щось трапиться – вона в цій квартирі буде ніким і звати її будуть Ніяк. Про це ти думав?
– Зате ти, здається, про це думаєш, що таки підозріло, – огризнувся Іван.
– Це ти зараз на що натякаєш? – Нахмурилася Олена.
Сльози більше не лилися. У душі оселилася злість і головне – те саме «де були мої очі», яке часто собі задавали герої маминих улюблених серіалів.
Адже вона, коли їх разом з мамою дивилася, все дивувалася наївності і недалекоглядності героїнь.
Думала, що з нею нічого подібного не трапиться, ага, як же… Ось сталося…
Наступного дня, дочекавшись, поки чоловік піде на роботу, Олена зібрала речі та переїхала до мами разом із Марією.
Вона знала, що їх не розведуть доти, поки дитині не виповниться рік, та кілька місяців потерпіти залишилося, нічого, впораються.
Іван спочатку дзвонив. Умовляв повернутися, намагався пояснити, що Олена ну ось взагалі не має рації.
До вмовлянь і пояснень періодично підключалася його мати і тоді жінка просто кидала слухавку. Не вистачало ще, щоб молоко пропало від усіх цих хвилювань.
– Мамо, ось права ти була, а я, … не вірила, – все ж таки плакала вона часом, сидячи на кухні поруч з матір’ю.
– Олена, не треба. Я й сама часом думала, мовляв, зовсім підозрілою стала на старість років. А виявилося, що нічого в мене не стала підозрілою, просто спрацювала інтуїція, що нечисто все з твоїм Іваном.
– Він не мій. Більше ні.
Сварка виникла, коли при розлученні Івану присудили аліменти на утримання не тільки дочки, а й колишньої дружини до її виходу з декрету.
– Олено, ти нормальна взагалі?! Розлучилася зі мною через якусь свою примху, а потім ще й обдерти вирішила, як липку?
І як я в тобі це розгледів…
– Те саме питання, Іване. Точно те саме питання в моїй голові, але вже щодо тебе, – відповіла тоді йому Олена.
А потім – вийшла із зали суду з дитиною на руках. На неї вже чекала мама.
Чотири роки після розлучення пролетіли, як у колесі. Аліменти, звичайно, стали підмогою, але Олена все одно влаштувалась на підробіток, поки мама з ранку сиділа з її донькою.
Тому що гроші знадобляться у майбутньому. Хоч якийсь запас на непередбачений випадок, та й треба буде готуватися до садка, до школи…
І не будеш все життя жити з мамою? Добре, що працювала вона в «білу» і не втрачала своє місце.
Іван на контакт не виходив. Не мав бажання спілкуватися із донькою, яка вже ставила питання про те, де її тато.
Олена, звісно, як могла, пояснювала, що, мовляв, тато був, але ми розійшлися.
Марія лише важливо кивала у відповідь і говорила, що розуміє, що так само, як у Тані чи Віри, у яких теж батьки були в розлученні.
Але потім ні-ні – а знову ставила це питання. Відповіді не було до одного дня.
Олена саме забрала доньку з садка і збиралася зайти з нею разом у магазин. Дитині потрібна була лялька. Терміново.
П’ятнадцята за рахунком, але найважливіша, безумовно. Втім, поки вартість випрошуваного не перевищувала кількох сотень, Олена легко могла це дозволити і обмежень не ставила.
Якби Марія, що дорожче попросила – там так, довелося б короткий лікнеп щодо фінансової грамотності провести. А поки що нехай грається…
– Олена? – пролунав за спиною знайомий голос.
У чоловікові, який стояв віддалік, вона не одразу визнала Івана.
Марія взагалі сховалася на спину матері, дивлячись з побоюванням на незнайомого, чужого чоловіка, якого бачила вперше в житті.
– Ну, привіт, – сказала Олена. – Як справи, як життя, як мати?
– Не стало рік тому. Можеш порадіти, квартира дісталася її новому чоловікові – ми не встигли оформити на мене ні дарчу, ні заповіту, надто швидко все трапилося.
А він і радий був. Мені мою частку за ринковою вартістю виплатив – і дякую.
– І як воно? Розумієш тепер трохи, що я тоді відчувала? – Насилу втрималася Олена від зловтішної усмішки.
– Це зовсім інше. Я втратив своє, а ти… – почав було колишню шарманку Іван.
Він так нічого і не зрозумів, а отже – розмовляти далі було просто безглуздо.
– Ти вибач, Іване, але мені час. Марія, ходімо.
– Мамо, а хто це був?
– Ніхто, дівчинко, – огризнувся Іван.
Поспішав, не дав нічого сказати Олені. Мабуть, щоб не дай боже до нього не причепилася ще одна меркантильна дамочка, але цього разу – п’яти років від народження.
– Ніхто, доню, – охоче підтвердила Олена.
І повела доньку геть від цього чужого, незнайомого їм обом чоловіка.
“Ось де були мої очі, коли я в нього закохалася?” – знову майнуло в її голові.
Не має значення. Вже не має значення. Більше вона на таких чоловіках не подивиться.
Тепер, чуючи на першому побаченні якісь звинувачення у меркантильності, що звучать на адресу жінок, вона просто чемно вибачається, платить за своє замовлення і йде, блокуючи чужий номер.
Не буде, ну не буде нормальна людина всіх довкола в подібному підозрювати і в лоб при зустрічі про це говорити. Вона тепер точно це знає.