Дмитро вже котрий день з цікавістю спостерігав за одним вікном у будинку навпроти. Щодня на підвіконні сидів вечорами хлопчик. Обличчя його було блідим, та й сам хлопчик виглядав невеселим.
Дмитра дивувало, що хлопчик так довго може сидіти і дивитися у вікно. Потім він побачив, що той, виявляється, чекає матір, яка йшла з роботи. Молода жінка ще здалеку, помітивши сина, махала йому рукою і тоді він починав усміхатися і теж махати мамі рукою, а потім квапливо злазив з підвіконня і біг відчиняти двері.
Дмитро так звик до цього хлопчика у вікні, що не міг уже не спостерігати за ним, бо й сам у цей час завжди вже був вдома після школи. Він навчався у шостому класі.
Якось мама Дмитра розповіла, що той хлопчик у вікні – син однієї жінки, яка нещодавно винайняла в сусідньому будинку квартиру.
– Ага, значить, він новенький… А то думаю, що я раніше його не бачив у нашому дворі, – відповів Дмитро мамі.
А той хлопчик теж помітив Дмитра і якось кивнув йому, ніби привітався. Дмитро теж кивнув у відповідь, і вони обоє посміхнулися. Тепер хлопчаки завжди махали один одному і навіть показували свої машинки у вікна.
Таке дивне мовчазне спілкування все ж таки скоро перейшло в справжнє знайомство, коли Дмитро вийшов гуляти і підійшов до вікна, щоб покликати на вулицю того хлопчика. Той кивнув, навіть зрадів, і вийшов за кілька хвилин.
Надворі було сніжно, зима закінчувалася. Діти познайомилися, і Дмитро дізнався, що тут Юрко з мамою житимуть, бо розлучилися з батьком. При цьому Юрко підібгав губи, і зітхнув. Видно було, що йому тяжко про це говорити.
– А ти не сумуй, – підтримав його Дмитро. – Я ж теж не зі справжнім батьком живу.
– Як це? – не зрозумів Юрко.
– Мій справжній, як і твій, уже давно не живе з нами. Така сама історія. І як бачиш, я вже звик до дядька Славка, і ми маємо Ганнусю, якій п’ять рочків. Це він її справжній батько, а мій де – не знаю, – сказав Дмитро і спеціально посміхнувся, щоб Юрко бачив, що Дмитро вже розмірковує як дорослий, хоч лише на два роки старший.
Хлопчики почали разом ліпити сніговика, напевно, вже останнього цієї зими, і так захопилися, що навіть не помітили, як підійшла мама Юрка.
– От і молодці, що подружилися, бо Юрко майже не гуляє. Не може знайти тут друзів… А ти заходь до нас, – вона запросила Дмитра в гості. – І можете гратися в нас вдома.
Так хлопці подружилися. Тепер вони часто ходили один до одного в гості, бо початок березня видалося холодним, то сніг то дощ не давали гуляти, і хлопці грали вдома, майже завжди у Дмитра, бо він доглядав свою молодшу сестричку.
П’ятирічна Ганна гралася поряд з хлопчиками, часом і набридала їм трошки, бо просила, щоб вони вбирали її ляльок, вкладали їх спати, а хлопчикам не хотілося поратися з її ляльками, вони грали в настільні ігри та освоювали шашки.
Діти грали у своїй кімнаті поки мати Дмитра хазяйнувала на кухні. Потім Юрко йшов додому, бо поверталася з роботи і його мама і треба було вчити уроки.
Юрко став веселішим, він полюбив Дмитра як брата, і тішився, коли той приходив і до нього додому. Так минуло і літо, і хлопчики були нерозлучними.
Дмитро як старший брат іноді допомагав Юрку з уроками, а сестричка вже навчилася гратися сама, і у дворі у неї теж з’явилися подруги.
Так минуло чотири роки. Хлопці виросли. Юрко вже навчався у сьомому класі, а Дмитро закінчував дев’ятий, коли одного разу Юрко прийшов сумний до друга з новиною.
– Схоже, і в мене вітчим з’явився, – сказав він Дмитру. – Мама збирається заміж, і ми звідси їдемо.
– Як шкода! – Дмитро похитав головою. – Тобто добре, напевно, що твоя мати виходить заміж, але шкода, що ви їдете. Куди? Далеко?
– На інший кінець міста, – зітхнув Юрко. – Вже стільки не бачитимемося. Далеко. І школа інша буде. Ось так…
Хлопчики посиділи на лавці, помовчали, а потім домовилися, що будуть зустрічатися.
– Ти приходь до нас, як зможеш. Ми вже звикли до тебе, і навіть Ганна… – Дмитро не дивився на Юрка, бо той сидів дуже засмучений, мало не зі сльозами, і дивився собі під ноги.
Але як би не намагалися хлопці спочатку бачитися, все-таки потихеньку їх шляхи розминулися. Бракувало часу так далеко ходити в гості, Юрко почав займатися в секції боксу, щоб виробляти характер, а Дмитро вже вступив у технікум і студентського життя, навчання та нові друзі займали весь його час.
І хоч місто було великим, все-таки хлопці випадково зустрілися через кілька років на день міста серед веселої юрби людей.
Юрко вже повернувся зі служби, йому виповнилося двадцять років, і він насолоджувався зустрічами зі шкільними товаришами та друзями по секції, із сусідами. Але тепер на святі він зустрів і друга дитинства – Дмитра.
Хлопці одразу ж впізнали один одного, і деякий час поплескували по плечах, обіймалися і сміялися, бачачи, як обидва змінилися.
– Ну, Юрко, мужиком став! – сміявся Дмитро, – як відслужив? Все гаразд?
– А тебе й не впізнати теж, – радів Юрко. – Нічого собі накачався! Мені є з когось приклад брати. А я ж боксом займався, а ми жилисті. Але ти красень.
Вони розповідали про себе, згадували про дитячі ігри, і не могли розлучитися. Нарешті, до них підійшла дівчина, юна, гарна, з довгим кучерявим волоссям і великими зеленими очима.
– Дмитрику, ну куди ти зник? Ми ж збиралися в кафе всі разом йти… – сказала вона з посмішкою.
– Впізнаєш? – запитав Дмитро друга з гордістю взяв дівчину за плечі і повернув обличчям до Юрки.
– Невже це ти?! – не повірив своїм очам Юрко. – Ганна?
Він застиг від несподванки
– Ага, вона… – відповів Дмитро.
– А це… Юрко? – несміливо запитала Ганна. – Не одразу і впізнала… Який ти став…
Юрко обійняв Ганну, пригорнувши її до себе і навіть поцілував у щоку.
– Привіт, подружко! А ти підросла! У ляльки вже не граєшся? – сказав він Ганні, яка почервоніла і розсміялася.
– Ну, і одразу цілуватися… – зауважив Дмитро, відводячи сестру від друга.
– Та я за старою дружбою. Даремно, чи що, я з нею в ляльки грався… Няньчив, можна сказати, таку красуню.
– Вона ще юна, май на увазі, і рота не роззявляй раніше аніж треба… – Дмитро жартома помахав пальцем Юрку, а той бачачи збентеження дівчини, сказав: – Я по-дружньому…
З цієї зустрічі розпочалася друга ера дружби Юрка з братом і сестрою. Але ні від кого не можна було приховати, що почав приходити в гості Юрко вже до Ганни.
Він водив її в кіно, на танці, вони гуляли містом, обійшовши всі виставки й атракціони.
– І скільки ж ти її чекатимеш? – спитав якось тет-а-тет у Юрка Дмитро.
– Скільки буде потрібно. Мені інша не треба. Головне, щоб вона була згодна… – щиро відповів Юрко.
– У тому й річ, що вона хоч завтра готова за тобою навіть на край світу… – відповів Дмитро. – І ти це чудово знаєш… Але треба їй дорости до нареченої. І вже ти не поспішай, друже…
Два роки Юрко та Ганна ходили за руку, і були нерозлучні.
Батьки з обох боків тільки раділи за пару, бо таке кохання йшло корінням з самого дитинства, коли вони ще гралися поруч і разом дивилися мультики…
Як тільки Ганні виповнилося вісімнадцять років, Юрко повів її в ЗАГС. Молоді були щасливі. Юрко вже знайшов для них квартиру неподалік від родини Ганни.
Вона була у тому самому будинку, де вони з мамою жили колись. Там він і орендував житло. Так співпало випадково.
А через три роки вони поїхали в інший район, де їм вдалося купити з допомогою батьків квартиру.
Вони раділи – нехай невелика квартира, але своя, бо ж Ганнуся була вагітна, чекали донечку…
Ось так і склалася ще одна щаслива родина, де наречений і наречена знали один одного з самого дитинства…