Син дзвонив і майже благав:
– Мамо, ну допоможи, раніше зрозуміло в тебе господарство було, а зараз? Котика із песиком годувати треба?
— Знаєш, Андрійку. А котик із песиком теж їсти хочуть. Кому вони тут потрібні?
— Я з сусідкою тіткою Тамарою домовився, вона песика забере, а кота ми візьмемо до міста, — не відступав син.
Юлія Сергіївна на хвилинку замислилась. Їй дуже хотілося допомогти молодим, вона вже приїжджала, коли тільки народився онук, двічі на два тижні, але як це жити у місті, у невеликій квартирі довго, вона не розуміла. Точніше, переживала. Скільки вона чула розповідей про те, що невістки у своїй квартирі обмежували батьків, ось так приїдеш допомагати, а опинишся тягарем і скрізь заважатимеш.
Син одружився п’ять років тому. Після школи поїхав навчатися у місто, та там і лишився. Після інституту знайшов хорошу роботу, познайомився з дівчиною і незабаром одружився.
Юлії Сергіївні вибір сина сподобався. Вона хоч і казала, що втручатися не буде, тобі, синку, з дружиною жити, але після знайомства з Мариною була задоволена. Не дарма виховувала сина, прислухався він до її настанов.
Марина також була не міська, приїхала з невеликого села. Не було в ній зарозумілості, але й простоти не було. Невістка теж здобула вищу освіту, відмінно влаштувалася на роботу, і… завагітніла.
Три роки у престижній компанії ніхто чекати не хотів, навіть хорошого фахівця. Коли синові виповнилося два, Марині запропонували вийти на роботу чи звільнитися.
Батьки невістки були молодші, жили далеко, а Юлія Сергіївна вийшла на пенсію. З чоловіком вона розлучилася, коли Андрію було чотири роки, та так і прожила, вклавши все в те, щоб виростити сина доброю людиною.
— Що там за така робота, що терміново вийти треба?
— Мамо, ось все, як є кажу. Марина виходить на чудовий проєкт, зарплата у неї навіть більше моєї буде, але найголовніше, що за підсумками проєкту їй світить місце начальника відділу. А там і інші гроші.
— Андрію, — мати зупинила сина, — все у вас гроші, гроші. Дитині мати потрібна.
— Потрібна, ніхто й не сперечається. Тому ми до тебе і звернулися, не хочемо запрошувати чужу людину для сина. Побудь ти бабусею. На час.
Після того, як Юлія Сергіївна почула про сторонню людину, няньку, вже ні про що думати не могла.
– Добре, – відразу погодилася вона. Тільки… На літо я до себе виїжджатиму. Точніше з весни до осені, якщо вийде, то з Денисом. Город лишати не буду.
— Чудово, — зрадів син.
Речей зібрала Юлія Сергіївна щонайменше. Сіла на доріжку, чекала, коли син приїде, і так стало їй гірко. Так шкода їхати. Покидати знайомі місця, безкраї поля і рідні стіни, вити захотілося, ніби на заслання відправляють. Заспокоювало одне: город вже прибрала, зробила закрутки, будинок підготувала до зимівлі, можна бути спокійною. Кіт, ніби почувши, що йому світить перебувати довгий час в чотирьох стінах, пішов до сусідки і сховався за стільник.
— Хай лишається, Юля, придивлюся. І мені веселіше, бо залишилася без собаки і кота, тепер і думати не треба де брати, вже готовий набір.
Юлія Сергіївна пропонувала сусідці грошей, але та відмовилася.
— Готую я звичкою багато, викидаю, а тепер є кому доїдати, не сміши, прибери гроші, — відмахнулася Тамара.
Коли син під’їхав до будинку, мати мало не розплакалася. Все в грудях стиснулося в грудку і стало важко дихати.
Андрій швидко закинув речі, банки в машину і весело покликав матір у дорогу.
Юлія Сергіївна всю дорогу мовчала, лише зрідка відповідала на питання сина.
Другу зиму син наполягав на тому, що будинку потрібний капітальний ремонт. З одного боку просів фундамент, підлога стала дуже холодною на кухні, грубку перекласти не завадило б, та й дах перекрити, а не латати дірки.
Мати погоджувалася, але сама нічого робити не хотіла. Після того, як син поїхав навчатися в місто, чоловічої руки в будинку явно не вистачало.
У квартирі на четвертому поверсі мати була вперше. Син із дружиною взяли зовсім недавно іпотеку та швидко виплачували борг. Квартира була невелика, двокімнатна, але напрочуд зручного планування. Для матері звільнили маленьку кімнату, мабуть спальню, і тепер у її розпорядженні була окрема територія, а не прохідний кут, як малювала собі уява Юлія Сергіївна.
Марина зустріла шикарно накритим столом, з пирогами та запеченою в духовці курочкою з рисом та овочами.
Юлія Сергіївна навіть видихнула, коли син заніс їй до кімнати останні сумки.
– Розташовуйся, мамо, відпочивай.
“Перший день не показник”, – все ще смикала себе мати. – “Ось подивимося, як через місяць все буде”.
Але напрочуд нічого не змінилося. Ні ставлення сина з невісткою до матері, ні умови її проживання далеко від дому. Тепер не треба було щодня топити грубку, не треба було носити воду. Відкрив кран і ось тобі хоч холодна, хоч гаряча вода.
Онук — золотий хлопчик, допитливий, слухняний, таких хоч десять народжуй, одне задоволення. І невістка все сприймала як належне, де не згодна, чи мала свою думку, м’яко висловлювала. Субота та неділя у Юлії Сергіївни були вільними днями, вона могла робити все, що хотіла. Перші кілька вихідних вона їздила додому до села, а потім перестала, познайомилася з жінками близького їй віку на дитячому майданчику та почала з ними ходити на концерти та інші заходи. Життя у Юлії Сергіївни закрутилося, що вона ніби вдруге народилася.
Так минула перша зима, за нею друга і закінчувалася третя.
Наближалося чергове літо. Юлія Сергіївна раділа, що скоро вона поїде до села. Прокинувшись у суботу рано-вранці, вона довго лежала в ліжку із заплющеними очима. За вікном мирно дзижчали газонокосарки, працівники стригли біля будинку траву і цей звук нагадував матері про будинок, запах скошеної трави малював картинки, такі улюблені нескінченні поля трави та пшениці, білі хмари на синьому небі та рідну скрипучу хвіртку.
— Слухай, Андрію, може пора вже мамі сказати, що їй треба буде переїхати? — долинув голос Марини з кухні через відчинене вікно. Двері в кімнату були зачинені, але вікна…
— Ні, не час, ще автобус навіть не ходить.
— Все ж таки, треба її якось приготувати до переїзду. А то, що виходить, так і скажемо: мамо, збирайте речі?
– Вигадаю що-небудь. Там ремонту ще на все літо.
— Що придумаю, Андрію? Денису до школи наступного року. Час вирішувати питання.
Юлія Сергіївна навіть схопилася з ліжка, щоб краще чути, про що говорять син із дружиною.
Все-таки втомилися від мене діти.
Навіть такий хвилюючий запах трави перестав приносити радість, мати подивилася на годинник:
“Вісім. Цілком вже ходять автобуси. Ось і все бабуся на час, пакуй валізи”.
Юлія Сергіївна довго-довго глибоко дихала, щоб пройшло неприємне почуття. Потім вдягнулась і пройшла на кухню.
— Доброго ранку, – сказала мати і дістала чашку, щоб приготувати собі каву.
– Доброго. Вам зле? — спитала Марина, помітивши сумний вираз обличчя жінки.
— Ні, Мариночко, все добре. Гудять під вікнами, розбудили. Я ось що подумала… Денис вже підріс, вам вже не потрібна бабуся в помічниці, я, мабуть, поїду додому…
– Мамо. Почекай. Тобі ж сподобалося у місті? — син із неприхованим хвилюванням глянув на дружину.
— Сподобалося синку. Простіше тут жити, легше, і почуваюся потрібною, а вже стільки, виявляється у житті цікавого, окрім будинку. Та й на літо я їжджу додому, сумувати за селом не доводиться.
– Ну ось. Денис піде до школи, не треба буде стільки вже до нього уваги, ми вам пропонуємо… — почала Марина.
Тут Юлія Сергіївна розхвилювалася не на жарт…
– Квартиру ми взяли ще одну, маленьку, в сусідньому ЖК, – додав син. — Хочемо, щоб ти взимку у місті жила, а влітку як захочеш. Квартира неподалік, навіть з твого вікна видно нові будинки, до осені автобус запустять. Ремонтників я поки не запускав, вирішили з тобою узгодити дизайн.
– Зі мною? Квартира?
— Так, Юлія Сергіївно. Ви стільки для нас робите, ми вирішили, що ви також маєте отримати можливість жити так, як хочеться. Зареєструємо вас там одразу.
— Мамо, ніхто тебе й із цієї квартири не виставляє. Якщо хочеш, живи тут, ми це теж уже з Мариною обговорили. А ту, ну здаватимемо, — син подивився на дружину і та ствердно кивнула.
А Юлія Сергіївна розплакалася, схопилася за обличчя і не змогла стримати сліз. І не важливо їй було, що квартиру для неї купили, важливо було те, що вона потрібна. Найбільше через це хвилювалася вона — залишитись однією, непотрібною, бабусею на якийсь час. А вийшло інакше.