Юля варила запашний борщик, коли гримнули двері і в квартиру зайшов її коханий Андрій.
– Привіт, Андрійку! – гукнула вона йому з кухні. – Мий руки і зараз будемо вечеряти! А ще я маю для тебе просто неймовірну новину!
Андрій пішов у ванну і швидко зʼявився на кухні.
– І що ж у тебе за така новина? – з порога запитав він.
– Андрію, ти станеш батьком! – урочисто заявила Юля.
Чоловік побілів, потім почервонів. Він сів на табуретку і з хвилину не знав, що сказати.
– Ну, і чого ти мовчиш? – запитала Юля. – Щось не так?
– А звідки я знаю – може, ця дитина взагалі не моя! – раптом обурився Андрій.
– Тобто як це не твоя?! – ахнула Юля.
Вона дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам.
– А мало, що ти робила, поки я на роботі був цілими днями! – заявив той.
– Ага, ось як, значить? – такого Юля не очікувала.
Вона пішла в кімнату і стала демонстративно збирати речі, сказавши насамкінець, що як тільки народить дитину – обов’язково подасть на аліменти.
– Подавай, подавай, – недбало сказав чоловік, сам себе заспокоюючи тим, що Юля, звісно, ні на які аліменти не подасть, бо дитина точно не його.
Он, мама завжди казала йому, що за Юлею він толком не стежить, а та й одягається якось відверто… І взагалі вона вертихвістка!
Юля, витерши сльозу, прискорила збирання своїх речей. Як добре, що в місті є подруга, яка завжди готова дати притулок дівчині на пару днів.
І як добре, що її, Юлю, мама виховувала як самостійну дівчину і привчала завжди тримати на «чорний день» хорошу суму грошей на рахунку.
Ось правильно вона робила, що сказала Андрію, що начебто працює за мінімалку.
Ні слова не було про численні підробки, які вона брала після основної роботи, а також про гроші, що лежали на рахунку.
Правильно, Юля все робила правильно…
Бо ж Андрій, періодично, явно так намагався винюхати чи є в неї заощадження.
То ремонт у квартирі хотів зробити, то машину поміняти. І щоразу намагався знайти якісь гроші у Юлі.
А ось зараз би, при розлучення, нічого б Юля від нього отримала – ні грошей за вкладений ремонт, ні взятих «на покупку нового автомобіля», ні… Взагалі нічого.
– Дивно все таки це все, Юлю. Ви ж як сім’я живете, маєте один з одним ділитися, – говорила якось їй подруга, коли вони сиділи в кафе після роботи й обговорювали ситуацію у сім’ях.
– Ключовий момент, Лізо, у тому, що ми – поки що не родина. І якщо ми ділимо всі витрати навпіл, а за проживання в його квартирі, я тримаю там порядок, то й зі свого боку не зобов’язана якось вкладатися в те, що мені навіть не належить.
– Треба було тобі на економіста йти, – пирхнула Ліза.
Подруга з радістю дала пожити Юлі кілька тижнів у себе, поки дівчина шукала нову орендовану квартиру.
Повертатися у рідне місто до матері вона не планувала.
Так, там був рідний дім і місце, де вона завжди може знайти притулок, ось тільки чимось схоже це було на пришестя блудної дочки, якій не вдалося знайти себе у великому місті.
Хоча мамина допомога, звісно, була б не зайвою.
Ось тільки…
Згадалося Юлі, як мама несхвально відгукувалась про Андрія, як, втім, і про всіх попередніх хлопців Юлі.
І зрозуміла молода жінка, що ось взагалі не хоче день у день слухати типове мамине «а я ж говорила».
Вона впорається сама. Виховає сина чи дочку, виростить його або її хорошою людиною.
Якщо пощастить – можливо ще зустріне своє справжнє щастя…
…– Та як ти посміла взагалі сюди прийти! Як ти посміла до мого сина свого малого причепити! – галасувала свекруха на всю залу суду.
Юля стояла на своєму місці червона від сорому, старанно вдаючи, що не знає цієї жінки.
Андрій же ж за час засідання ледь п’ять слів сказав, але вони зводилися до того, що «не було нічого в нас, вона бреше».
– Ваша честь, та Андрійко взагалі у мене не може мати дітей… Та вона сама не знає, мабуть, хто батько, але намагається, щоб її сина Андрій забезпечував, – продовжувала шаленіти свекруха, не звертаючи уваги ні на кого.
Юля не розуміла тільки одного – навіщо вислуховувати свідчення позивача й відповідача, а заразом – терпіти не один десяток хвилин все, що відбувається, якщо все одно ключова частина процесу – оголошення результатів тесту на батьківство.
Треба було бачити, як змінилося обличчя свекрухи, коли суддя оголосила, що народжений Юлею синочок і справді є її внуком. Словами не передати ту бурю емоцій…
– Як же ж так… Як же ж так, синочку! Ви ж не могли, ти сам мені казав… Що ж це тепер виходить? Онук мій без батька ростиме. Юлю, не можна так. Повертайся до Андрійка, я допомагатиму вам, га?
– Ні, жодних повернень. Андрій платитиме аліменти. Може спілкуватися з дитиною, я не буду перешкоджати, але під моїм контролем і без спроб надалі налаштувати дитину проти мене.
– Та треба він мені дуже! Досить того, що такі гроші тепер тобі платити доведеться! Мабуть, спеціально народила, щоб мене розвести.
Юля пирснула від сміху з цих слів. Гроші, треба ж? Яка каша часом у голові у людей.
Втім, вона теж хороша – якось жила з ним майже три роки, а такого підступного мужика не розгледіла.
Були, звісно, неприємні моменти і не найкращі риси характеру, але все здавалося у межах норми…
– Ти справді думаєш, що твої пʼять тисяч на місяць забезпечать мені величезну матеріальну вигоду? Любий мій, у цьому місті ця сума покриє дай Боже щоб третину потреб малюка, особливо в перший рік життя! Я вже на візочок, ліжечко й одяг витратила більше, аніж ти мені за три роки заплатиш!
І вона повторила, що пропозиція відвідувати сина залишається чинною доти, доки Андрій триматиме себе в руках.
Але той уже вслід їй вигукнув, що знати цю дитину не бажає і саму Юлю, як і її сина бачити не хоче…
…Після цього засідання Юлія більше не бачила колишнього співмешканця упродовж дванадцяти років.
Син, Вадимчик, підростав і радував око люблячої матері.
Вирішивши, що виховає сина справжнім чоловіком, Юля ретельно стежила, щоб син контролював свої слова і вчинки, а ще щоб розумів, що значить бути справжнім чоловіком!
Андрій ось вважав себе таким, але тільки на ділі виявлявся не чоловіком, а незрозуміло, ким…
Про одне тільки Юля не казала сину до певного моменту – про те, хто є його батьком, а також про причини, через які хлопець з ним не спілкувався.
Тільки коли синові виповнилося дванадцять і багато речей стали більш-менш доступними для його розуміння, Юля чесно посадила Вадима перед собою у відповідь на чергове запитання про батька і, нічого не приховуючи, розказала йому історію їх із Андрієм стосунків.
Мовляв, так і так жили без офіційного шлюбу, сварилися-мирилися, все як у людей. А потім, коли Юля завагітніла – її одразу звинуватили у зраді і відмовилися визнавати дитину.
А коли вона домоглася стягнення аліментів, а також сказала, що не перешкоджатиме спілкуванню дитини з батьком – їй сказали, що долею її і її сина чоловік більше не цікавитиметься.
– Аліменти він платитиме, нікуди не дінеться. Запис про батьківство є. Але, як бачиш, не вдалося мені вибрати тобі хорошого батька, – зітхнула Юля, намагаючись, щоб у голосі не звучало сліз.
Все-таки, образа була досить сильною навіть і зараз, майже через тринадцять років після розлучення.
– Та годі тобі, мамо. Головне – що ти в мене є…
…Андрій спробував знайти сина тільки коли тому виповнилося чотирнадцять.
Мабуть, подумав, що якщо досі нових дітей не з’явилося, а старість не за горами, то можна і з виставленим з життя сином стосунки налагодити.
Але тільки Вадим, який знав усю сімейну історію, жодного шансу такому батькові не дав. І виказав усе під час зустрічі дуже логічно.
– Ви мені вибачте, звісно, але мені дуже потрібен був тато десь класу до п’ятого-шостого. Самі розумієте, дітям завжди потрібні батьки.
А вас поряд не було, тож замість тата у мене мама на за двох була: і вчила, і лікувала, і розважала, і виховувала.
А зараз ви мені навіщо потрібні?
– Справжній чоловік так не міркує, – спробував було сказати Андрій.
– Ага, звісно. Справжній чоловік спочатку звинувачує жінку без приводу в невірності, потім відмовляється від дитини навіть коли його батьківство доведене і не з’являється в його житті доти, доки той не виросте до якогось безпроблемного віку.
– Я аліменти на тебе платив, взагалі-то.
– Доживете до пенсії і потребуватимете допомоги – і я вам платитиму. Пʼять тисяч на місяць, я пам’ятаю. А на більше не розраховуйте, – сказав Вадим, після чого розвернувся і пішов додому.
– Це ти винна, налаштувала сина проти мене! Я б його справжнім чоловіком виховав, а ти…
Юля не стала сперечатися. Тільки знизала плечима і пішла слідом за сином, який таки був справжнім чоловіком не на ділі, а на словах…
…Тепер, дивлячись і на їхні стосунки з Андрієм з висоти прожитих років, і на свою історію виховання Вадима, вона розуміла – вона все зробила правильно.
І зараз, через п’ятнадцять років після розлучення з Андрієм вона нарешті зустріла Павла, який поводився як гідна й порядна людина, даючи надію на щастя Юлі і даючи гарний приклад Вадиму.
А Андрій нехай виховує свою маму. Або вона його. Нехай самі там вирішують, хто кого має виховувати…