Батько Юлі пішов із сім’ї, як тільки їй виповнилося 18. Ще вчора у неї був день народження, а сьогодні батько покинув їхню хату з речами.
– Подарунки продовжуються, – сказала тоді йому дочка.
– Ну, що ти таке кажеш? Я ж залишусь твоїм батьком, – став пояснювати чоловік.
Мати після двадцяти років шлюбу, дуже важко пережила відхід чоловіка. Ось був чоловік і його немає. Залишив їх. А Юлі вчитися треба. Ну і …
Вона за інерцією щось робила, поки на роботі, помітивши її стан, не відправили у відпустку. Вдома вона лягала на диван і просто лежала. Ні домашні справи, ні їжа, ні дочка її не цікавили.
Юля попросила приїхати бабусю. Поступово все повернулося до нормального життя не було лише батька.
– Ну і слава Богу, мені вже й додому час, – сказала бабуся. – Весна, город. А ти Юля, якщо що дзвони. І запам’ятай: чоловіки це не головне у житті. Хвостом махнув. Був він і нема. А думати про дітей треба і про себе. Дай Бог, щоб у тебе так не було. Все добре буде, про погане не думай.
Юля вчилася. Мама багато працювала. Батько нічим не помагав. Щоправда, від нього допомоги й раніше не було. Грошей він додому приносив мало, і у вихованні доньки зовсім не брав участі. Чекав на її повноліття, щоб не платити аліменти. Все це Юля дізналася після його відходу.
Але роки минули, у Юлі вже своя вісімнадцятирічна дочка. Все у них у родині добре, спокій та порозуміння.
Тільки от бабусі та мами немає в живих. Не стало їх за один рік. У мами пізно помітили важку недугу, а бабуся на той час теж нездужала. Батько так жодного разу і не з’явився, дзвонив раз на рік із днем народження привітати.
Добре, що поряд з Юлею завжди її чоловік та дочка із сином.
– Мамо, тут тебе питають. Ти знаєш хто це?
– Ви хто?
– Юля, доню, я батько твій. Невже ж так змінився? А ти така сама.
– Батьку? А де ти був? Нам із мамою твоя допомога потрібна була. А ти інших дітей виховував.
Батько і справді дуже змінився, постарів, змарнів. Та й одяг на ньому міг бути кращим. Видно, несолодко йому в новій родині жилося.
– Ти мене так і на порозі триматимеш? Я з онуками прийшов познайомитись.
– А що тобі від онуків треба? Ти їх 18 років не бачив. Любов прокинулося? Вони тебе не знають. Що ти скажеш? Здрастуйте, я ваш дід, ось вам по цукерці.
– Погано тебе мати виховала. Не можна так із батьком.
– Ти ж мене не виховував, тож думай як хочеш. Побачив мене і можеш іти ще на вісімнадцять років.
– Почекай, мені потрібна допомога. Ти он, як влаштувалася, а мені гроші потрібні. Син навчається, брат між іншим твій.
– У мене діти також навчаються. Допоможеш, дідусю? А брат нехай навчається. Я ж змогла.
– У тебе і так все гаразд. Будинок величезний, отже, і дохід є. Не хочеш по-доброму, я на пенсію вийду і на аліменти подам.
– Подавай. Я безробітня. А все це належить чоловікові та дітям. Нема в мене нічого.
– Обманюєш?
– Мама не навчила обманювати. Тобі час до своєї сім’ї.
– Почекай, не дотягти мені до пенсії, нездужаю я. Я просто хотів тебе познайомити з братом. Допоможеш йому?
– А мати в нього де?
– Вдома мати, разом ми живемо.
– Ось нехай і справляються. Ти ж нас із мамою вдвох залишив. Впоралися.
Юля зачинила двері. Згадав. Знадобилася дочка. Будинок великий, отже багатий. Гарний тато, розумний. Аліменти.
Юля сказала правду, вона безробітна. Вона має тільки квартиру матері, яку вона здає. До неї батько не має відношення. Все інше у них із чоловіком спільне. Тільки от батькові про це знати необов’язково.
Батька не стало за місяць. Зателефонувала його дружина. Юля довго думала їхати на прощання чи ні. Почуттів ніяких не було.
– Треба, потім шкодуватимеш, – сказав чоловік.
І вони поїхали. На поминки не лишилися, там всі чужі. Зовсім чужі. Брат. Юля спостерігала за ним. Дуже дивний хлопець. Навіть на прощанні не виймав із вух навушники. Коли Юля проходила повз, хотіла сказати йому слова співчуття, але він навіть не відреагував. Брат. І познайомитись не захотів.
Батько. Пішов вісімнадцять років тому, а тепер назавжди.
За рік Юля з чоловіком приїхали на могилку батька. Як закопали, так і залишилося. Ні пам’ятника, нічого. Відразу видно, що ніхто не приходив, а минуло вже понад рік. А точніше рік та тиждень. – От і забули всі тебе, тату.
Юля з чоловіком найняли працівників, поставили пам’ятник, все зробили. Тільки ось де його дружина та син? Село невелике, дізналися. Син гульбанить. Мати теж разом із ним. Квартиру продали та прогуляли гроші, живуть у старому будинку у бабусі.
Та й нехай живуть.
– Ми все правильно зробили. Вибач батька і відпусти. А вони тобі ніхто, брат тебе не хоче знати. Та й не допоможеш йому нічим, він вибрав свій шлях, – сказав Юлі чоловік.
– Дякую тобі, за те, що ти зі мною. Якби не ти, то я не приїхала б сюди.
Сумно, але це життя. Воно у всіх різне.
У Юлі все склалося добре, як і хотіла її бабуся.