Спочатку Вероніка думала, що її подрузі Ірині дуже пощастило.
Олежик був хлопцем симпатичним, веселим, дбайливим.
Працював продавцем-консультантом у тому ж магазині електроніки, куди Ірина після відходу бабусі – єдиної рідної людини – влаштувалася касиркою.
І виявився єдиним хлопцем, який покликав 26–річну Ірину заміж.
– Ми вирішили одружитися, – оголосила вона подрузі Ніці після пів року стосунків із 28–річним Олегом. – Тільки з мамою він мене досі не познайомив. Я так боюся…
– Дуже рада за тебе, – відповіла Ніка.
Вона сама була заміжня два роки і справді була рада за подругу, яка так мріяла про сім’ю.
– А мама… Що мама? Поводься з нею шанобливо, та й усе. Жити тобі не з нею.
– Ні, навіть із найпрекраснішою свекрухою я жити разом не хочу, – замахала руками Ірина. – Та й навіщо? У мене ж є двокімнатна квартира, недалеко від роботи. Там і житимемо. Олежик тільки радий.
– Ну і все. Думаєш, його мама з ним захоче до тебе переїхати? – весело посміхнулася Ніка.
І дівчата зареготали.
«Поважно» ставиться до Ангеліни Едуардівни Ірині спочатку вдавалося. Принаймні, вона намагалася щосили.
– Я, звичайно, не зовсім таку дружину свого сина уявляла, але подивимося, – заявила Ангеліна Едуардівна, оглядаючи наречену Олежика з ніг до голови.
А потім влаштувала розпитування щодо родичів, житла, здоров’я.
– Мамо, ну годі тобі, – побачивши, що наречена почервоніла від питань майбутньої свекрухи, Олежик вирішив втрутитися.
– Син у мене один, – сказала мати. – Я мушу знати, що з ним усе гаразд і він під наглядом.
Олежик закотив очі і непомітно підморгнув Ірині.
Ангеліна Едуардівна не дуже зраділа рішенню молодих жити в квартирі Ірини, але терпіти на своїй території невістку вона теж не хотіла.
Скрипучи зубами, вона погодилася на переїзд сина, взявши з нього обіцянку «не забувати матір». Сама вона теж про сина забувати не збиралася.
– Уявляєш? – скаржилася Ірина Ніці за місяць після весілля. – Дзвонить люба свекруха в наш вихідний день о сьомій ранку і вимагає відзвітувати, що її синочок буде їсти на сніданок!
– Серйозно? – веселилася Ніка. – А ти що?
– Ось смішно тобі. А мені не дуже. Спати хочеться, а тут такі питання безглузді. Головне, Олежик дрихне собі! А я, значить, викручуйся. Ну, я їй буркнула щось про яєчню і телефон відключила.
– І все?
– Ні, Ніко! Вона ще двічі в інші вихідні наші дзвонила з самого ранку. Я злюся, звук на телефоні відключаю, Олежику виказую, а він сміється тільки.
Так втретє свекруха приїхала! Уявляєш? Сьома ранку, а вона на порозі стоїть:
«Я свіжий сир привезла, з ринку. Олежик тільки такий на сніданок їсть».
Жодного разу взагалі не бачила, щоб він їв сир! Ну я Олежика розбудила, вивела на кухню до матусі і пішла досипати.
– І чим все закінчилося?
– Не знаю, що він їй сказав, але дзвонити рано-вранці і приїжджати без запрошення вона перестала.
Ангеліна Едуардівна і справді стала з’являтися в гостях у подружжя тільки за попередньою домовленістю, приблизно раз на два тижні.
І тут починала критикувати невістку: то за нібито погано випрані речі Олежика, то за неправильно приготовлений салат, то за пил на дзеркалі.
Загалом, приводи були завжди.
Крім того, свекруха регулярно викликала до себе сина щось полагодити, в чомусь допомогти.
Він, бувало, пропадав у неї усі вихідні, а назад неодмінно повертався з подарунком… От тільки йому коханому.
Ірина щосили намагалася ставитися до свекрухи «поважно», але постійно скаржилася подрузі.
– Я не зрозумію, що він там у неї робить? – обурювалася Ірина. – Він же ж цвяха не може прибити! Який кран він там ремонтував?
– Ну, мало що… Може, ти не все про нього знаєш?
– Так, звичайно! І подарунки ці! Що, я не можу йому светр “правильний” купити?! Чи давно навігатор у машину не купували?
– Ірино, ну це ж добре, що їй гроші давати не треба й одяг Олежику купувати. Заощадиш…
– Ще б ми гроші їй давали! Вона сама живе, працює бухгалтером. Три фірми веде! Сама нам допомогти може! Та не треба нам її грошей – аби у стосунки наші не лізла!
Ангеліна Едуардівна почала трохи краще ставитися до Ірини, коли невістка завагітніла.
Правда, мимохіть якось сказала, що добре б, мовляв, це точно була дитина Олежика.
Тоді молоді серйозно посварилися, але, коли з’ясувалося, що Ірина носить двійню, свекруха гордо заявила, що тільки «їхня порода» на таке здатна, і стала на невістку дивитися лагідніше.
Втім, після народження Олесі та Марійки новоспечена бабуся не балувала їх своєю увагою.
Не надто охоче і тільки на прохання Олежика няньчилася з онуками, заявивши, що у дітей є батьки, а в неї і своїх справ повно.
Олежик своїми дітьми теж займався рідко. У нього робота, він втомлюється. Ірина теж втомлювалася і не відразу помітила, що чоловік якось часто «затримується у мами».
Тому не відразу і зрозуміла сенс його слів, сказаних через тиждень після третього дня народження близнюків.
– Я люблю іншу жінку і йду до неї, – заявив Олежик, не дивлячись на дружину.
– Кого любиш? Куди ти йдеш? – зайнята думками про влаштування дочок у дитячий садок, Ірина не одразу зрозуміла, про що це він.
– Ой, Іро! Що ти прикидаєшся? Ти все зрозуміла! – розізлився Олежик. – Так буває. Я зрозумів, що тебе не люблю. Мені важко жити з вами!
Ірина застигла не вірячи, що це все відбувається насправді.
– З нами – це з власними дітьми?!
– Фу-у-х… Почалося… Я тебе взагалі не просив народжувати. Ти сама вигадала: «Сім’я без дітей – не сім’я». Ну ось, будь ласка! Я собі по-іншому уявляю сім’ю.
Вже потім «добрі люди» розповіли Ірині, що Олежик «закадрив» нову завідувачку магазину.
Тонка і дзвінка (на відміну від Ірини, що поправилася після пологів і так і не схудла назад), з трикімнатною квартирою в центрі, новою іномаркою і головне – Олена, що бажала жити тільки для себе, більше підійшла Олежику.
Його навіть не бентежив той факт, що обраниця старша за нього на сім років. Такі дрібниці його не хвилювали. Як і колишня дружина із дітьми.
На співчуття та допомогу свекрухи Ірина теж не розраховувала. На аліменти вона, звичайно, подала, але на ці гроші з двома дітьми особливо не розгуляєшся.
– Тримайся! – намагалася підбадьорити її Ніка.
Вона б і рада була допомогти подрузі, але на той час переїхала з чоловіком в інше місто, народила сина, загалом своїх турбот вистачало.
– Я тримаюся, – зітхала Ірина. Плакати і переживати вона собі строго заборонила відразу після розлучення. – Мені б на підробіток якийсь влаштуватися, поки дівчатка в саду, але це проблематично.
Вони будь-якої миті можуть занедужати – хто мене терпітиме з постійними лікарняними?
На роботу Ірина все таки влаштувалася. Прибиральницею у сусідньому елітному будинку.
Зарплата не бозна-яка, але все одно підмога, і підлогу мити можна в будь-який час – головне, щоб завжди чисто було.
Кілька разів вона просила колишнього чоловіка посидіти з дівчатками, але Олежик бурчав щось незрозуміле про роботу й нову родину, й Ірина облишила спроби залучити його до виховання близнюків.
Після розлучення минуло три місяці, і раптом на порозі квартири Ірини з’явилася колишня свекруха.
– Дозволиш зайти? – поцікавилася вона.
Ірина мовчки відступила, пропускаючи гостю в квартиру.
– М-да…, – сказала Ангеліна Едуардівна, оглядаючи безлад у кімнаті і виснажене обличчя невістки.
– Ви мене знову критикувати прийшли? – розлютилася Ірина. – Тоді йдіть відразу, щоб сварки не сталося!
– Ні…
Через місяць Ніка з подивом слухала подругу по телефону.
– Уявляєш?! – Веселим голосом, якого Ніка не чула вже давно, говорила Ірина. – Ангеліна Едуардівна мене на роботу влаштувала!
– У сенсі?! Ти давай усе по порядку розказуй!
– Ой, я спочатку тобі нічого й не казати не хотіла – сама не вірила…
Загалом прийшла до мене свекруха сама. Я думала, що знову почне критикувати, збиралася її виставити вже.
А вона: «Ірино, чому ти мені не сказала, що Олег абсолютно вам не допомагає?».
І дивиться на мене так – аж мурашки по шкірі.
Я їй: «Ви самі б прийшли і подивилися».
А вона: “Не хотіла у ваше життя лізти, сподівалася, що ти сама мене покличеш, але не дочекалася – прийшла онучок відвідати”.
– Ось тобі й маєш! Прикинулася невинною овечкою! Що ж вона раніше не прийшла допомогти?! – не витримала Ніка.
– Ой, ну годі тобі, Ніко! Усі помиляються… – заявила Ірина, чим здивувала подругу. – І взагалі, синочок їй розповідав, що він допомагає нам, а їй у нас робити нічого…
– Ось як! Ну? А що далі?
– Ангеліна Едуардівна заявила, що мені треба йти на нормальну роботу і її приятелька має гарне місце.
А Олесею та Марійкою вона займатиметься, коли треба. Мовляв, вона працює віддалено, сама собі робочий графік складає, тож тут проблем не буде.
А якщо виникнуть – розберемося!
– Щось прямо казка якась… А в чому каверза?
– Не знаю, Ніко! Поки що ні в чому. Я працюю на п’ятиденці з 9 до 17 години. Ангеліна Едуардівна дівчаток із садка забирає регулярно, гуляє з ними, годує, іноді до ночі у нас залишається спати їх вкладає.
Вони за місяць жодного разу не занедужали у садку! Уявляєш?!
– І що, навіть зауважень тобі не робить?
– Та ну! – засміялася Ірина. – Це не в її стилі. Робить, звісно, але вже не так строго.
Та й не ображаюся я на неї – завдяки їй я хоч світ білий побачила, на людину стала схожа.
– Ну-ну. Все одно я не до кінця вірю на всю цю благодійність, – скептично зробила висновок Ніка.
І даремно не вірила…
Ангеліна Едуардівна продовжувала допомагати Ірині та внукам.
Про Олежика жінки не розмовляли, але від знайомих Ірина знала, що колишній чоловік через рік втік від «кохання всього життя».
Аліменти від нього регулярно надходять, але доньок він не відвідує, а вони про нього вже й не питають…