– Доню, зайдеш по хліб після занять? – тихим, якимось приглушеним голосом сказала жінка, протираючи посуд. Вона дивилася прямо перед собою у раковину, на брудні тарілки і не підводила голови. Немов у цих тарілках був якийсь сенс.
– Мамо, ти що? – сказала світловолоса дівчина, відволікшись на секунду від підручників. – Я що, в інститут із булками піду? – вона обурено дивилася на матір, усім своїм виглядом показуючи, як її дратує вся ця безглузда розмова.
– То зайди потім. Після інституту. – Нахилила голову Ірина і винувато знизала плечима. – Я просто не встигаю після роботи, мені потрібно ще збігати вимити підлогу. Я взяла додаткову зміну…
Настя – дочка Ірини – невдоволено зморщилася. Здавалося, вона була дуже незадоволена тим, що почула. Ніби мати хотіла переконати її зробити щось дуже складне.
– Я не маю часу, – похитала головою дівчина. Заперечень вона не допускала. – Я не можу займатися всякою нісенітницею, у мене сесія на носі. І якщо ти цього не розумієш, то шкода.
Ірина кивнула і продовжила натирати посуд.
– Так, ти маєш рацію. Тобі треба вчитися. Це дуже важливо… А я якось… Я забіжу між змінами до хлібного. Знайду час…
– Знов заважаєш дочці вчитися? – Вигнувши брову дугою, запитала висока худорлява жінка за шістдесят. Вона була дуже коротко стрижена, що їй дуже личило. На строгому обличчі дорогі окуляри у світлій оправі та свіжий манікюр на доглянутих, хоч і не молодих руках.
– Ні, що ви, Тетяно Вікторівно. Я просто…
– Просто вона… Сама нічого не досягла, так і дочку свою хочеш так само зробити, – різко промовила жінка, дивлячись на невістку з прищуром і якоюсь із зневагою. – Хочеш, щоб вона теж підлогу мила? Як ти?
Ірина похитала головою та опустила голову ще нижче. Настя подивилася на бабусю, потім на матір, та нічого не сказала.
…Тетяна Вікторівна була свекрухою Ірини та дуже суворою жінкою в принципі, все-таки все життя пропрацювала вчителем. А останні роки, перед пенсією, взагалі була завучем. Вона дуже любила носити офісні костюми, туфлі на невисокому підборі. Образ закінчували постійні окуляри, які ніби приросли до її обличчя. Іноді здавалося, що вона не знімає їх навіть уві сні.
Але до того, коли не стало чоловіка Ірини Олексія все було відносно непогано. Вони рідко бачилися зі свекрухою, майже не бували в неї вдома, виховували доньку, живучи у квартирі, взятій в іпотеку. Ось тільки в одну мить все змінилося.
Олексія раптово не стало, а квартиру незабаром забрали за борги. Ірина та трирічна Настя залишилися одні. Грошей, які Ірина заробляла у готелі, де працювала покоївкою, не вистачало. У результаті вона прийшла просити допомоги у Тетяни Вікторівни. Тому що більше допомогти їм не було кому – Ірина виховувалась у дитбудинку.
З того часу вони жили втрьох. Тетяна Вікторівна пішла з роботи, щоб доглядати онучку. Саме вона була майже все дитинство дівчинки поруч із нею, а не рідна мати. Ірина мало не цілодобово працювала, брала підробітки і майже не була вдома.
Вона вважала себе дуже зобов’язаною свекрусі, адже та дала їм дах, їжу та допомагала з вихованням Насті. Дівчинка ж, у свою чергу, виросла схожою на бабусю. А до Ірини вони обидві ставилися із зневагою, адже та, на відміну від свекрухи з двома освітами, навіть технікум не закінчила.
…
– Ірино, вимий біля ескалатора, – гукнула Олена – колега Ірини. – Розлили щось. Ці підлітки просто неприпустимо поводяться. Наче їх виховують не зрозумій хто.
Ірина кивнула і взяла візок для прибирання. Більшу частину часу вона працювала покоївкою в готелі, але і встигала підробляти – в торговому центрі. Грошей не вистачало, зрештою їх було троє. Пенсія Тетяни Вікторівни була маленька, Настя не отримувала навіть стипендії, і її навчання коштувало дорого. Доводилося постійно відкладати та у всьому собі відмовляти.
За роботою Ірина не помітила, як хтось зачепив її. Вона повернулася і побачила компанію молодих людей: двох хлопців і двох дівчат, одна з яких була з довгим світлим волоссям.
– Настя, доню! – Усміхнулася Ірина. – Я думала, що ти на заняттях.
Настя широко розплющила очі, дивлячись на матір. Вона схвильовано подивилася на всі боки і похитала головою. Її друзі перезирнулися, але дівчина вже повела їх далі. Через кілька хвилин Ірині від дочки прийшла есемеска, в якій та невдоволено писала про те, що просила її на людях з нею не розмовляти. Жінка опустила голову і зітхнула.
– Що сталося? – Запитала Олена, бачачи, що колега сидить, опустивши голову. – Знову дочка зі свекрухою щось учудили?
Ірина замотала головою.
– Та що ти. Це я у всьому винна. Сама полізла до дочки на людях, адже вона просила цього не робити.
– А що в цьому такого? – невдоволено відкинула голову Олена. – Чи мати не може до рідної доньки звернутися?
– Та може. Може. От була б мати… нормальною.
Олена невдоволено хмикнула і попрямувала до виходу.
– А ти що якась не така? Ну-ну, ну-ну… Гаразд, я пішла, зараз Василь повинен прийти – світло ремонтувати, зустрінь його, гаразд?
Василь виявився дорослим чоловіком, трохи молодшим за саму Ірину. Він вправно впорався з поломкою, на відміну від більшості електриків, які працювали в окрузі.
– Дякую вам, – кивнула Ірина.
У них давно не працювала в технічному приміщенні світло, а розетка іскрилася. Вони неодноразово просили начальника викликати електрика, але все не вистачало часу. Ось Олена, менеджер, сама і постаралася.
– Та нема за що, – сказав Василь.
Він привітно посміхнувся до Ірини.
Із торговельного центру вони йшли разом. Василь ще десь знайшов підробіток, а жінка ходила магазинами. Завтра свято – ювілей у свекрухи, вона чекає на гостей, а ввечері вони готуватимуть.
– Давай поможу, – наздогнав її Василь, коли Ірина вже виходила з крамниці.
Вона посміхнулася йому і похитала головою.
– Та я бачу, що важко.
Більшість дороги Ірина і Василь йшли мовчки, але жінка заради пристойності вирішила заговорити.
– А ви професійний електрик? Так спритно все робите.
Василь зітхнув.
– Мене батько вчив, він цим вже багато років займається, а технікум я так, заочно закінчив.
– Ого, – відповіла Ірина.
– А взагалі за освітою я історик, – додав Василь.
– Правда? – Здивувалася Ірина. Вона подивилася на чоловіка іншими очима.
– Так. Я дуже любив історію у школі, склав іспити, вступив до ВНЗ. Тоді, правда, не розумів, що сенсу в цьому немає. З горем навпіл закінчив його. Тут вже працювати довелося, сім’ї допомагати. Ну а потім … Якось все закрутилося. А заробити щось із такою освітою як у мене майже неможливо. Ось я закінчив заочно на електрика, як батько. Та й він багато чого навчив.
Ірина була здивована, майже весь час, що чоловік розповідав, вона йшла з відкритим ротом.
– Це так дивно. Я все життя картала себе, що коли завагітніла донькою в вісімнадцять, кинула навчання, а потім не повернулася. Спочатку вона була маленькою. Все казала собі, що зараз віддам у садок і обов’язково піду. А потім чоловіка не стало. Довелося працювати на трьох роботах, щоб впоратися з кредитами, з боргами і просто прогодувати себе та її. Освіти немає, тому я як третій сорт.
– Це не так, – похитав головою Василь. – Освіта не визначає людину. Скільки хороших розумних людей без освіти і скільки не розумних і негідників з дипломами.
Ірина задумливо кивнула.
Коли жінка повернулася, на неї накинулися і дочка, і свекруха.
– І що це за чоловік був з тобою? – вигукнула Настя. – Тобі мало, що ти прибиральниця, вирішила ще сильніше мене осоромити?
– Це Василь, він …
– Що він? – підняла брову Тетяна Вікторівна. – Ти доньку не сором, та й мене не треба. Сусіди наші казна-що подумають.
– Він просто сумки доніс, – невдоволено відповіла Ірина. Чомусь зараз, після розмови із Василем, вона по-іншому подивилася на сварку.
І взагалі вона зненацька подивилася на все збоку. На своє життя. Уважно подивилась.
Її дочка – завжди була на боці свекрухи, а Тетяна Вікторівна ніби отримувала моральне задоволення від того, що сварила невістку. І нехай вона мала вищу освіту, але вона майже все життя була шкільним учителем з невеликою зарплатою. А все, що в неї було – це від чоловіка. Квартира, накопичення і навіть гординя. Якби не мала вона Володимира Івановича, вона б себе так впевнено не відчувала.
За весь цей час Ірина завжди заробляла більше, зробила більший внесок у сім’ю. І давно вже не Тетяна Вікторівна робила послугу. А насправді вона, Ірина. І утримувала всіх вона. Тільки тепер це жінка зрозуміла. Вона просто за звичкою продовжувала працювати на свекруху та дочку, якій начхати на матір. Чомусь раніше Ірина цього не помічала.
Не слухаючи вигуки та моралі домочадців, Ірина пішла збирати речі.
– Куди це ти зібралася?
Ірина знизала плечима, взяла в руки велику спортивну сумку та пішла на вихід.
Перші кілька днів вона провела в галасливій, багатодітній родині Олени, а потім винайняла однокімнатну квартиру на краю міста – благо, заощадження дозволяли. Стали в нагоді гроші, накопичені на семестр дочки.
Настя та Тетяна Вікторівна намагалися повернути її додому, але Ірина не повернулася. Вона жила сама і була щаслива. Перший раз у житті вона була в гармонії із собою. І щаслива, що нікому нічого не завдячувала. Вона перестала мити підлогу за копійки, а грошей покоївки їй сяк-так вистачало на себе одну. Трохи згодом її навіть підвищили до адміністратора.
Настя сама пішла працювати, щоб закрити борги перед ВНЗ, та й у бідної та нещасної Тетяни Вікторівни знайшлися заощадження, щоб сплатити за навчання внучці.
…Кілька років по тому дівчина вибачиться перед матір’ю, але це буде потім. А свекруха до кінця своїх днів вважатиме себе правою. Адже вона, педагог, краще знає як треба жити, на відміну від не розумної невістки прибиральниці…