Через що Ірина так переживала, те і сталося. Так сталося, що сьогодні за одним столом зібралися тільки жінки. Поодинці кожна з присутніх була чудовою людиною, справжньою подругою, але разом.
Коли вони зустрічалися востаннє в ресторані, то так сильно всі пересварилися.
Ірині здавалося, що сьогодні вона ретельно все продумала. У присутності чоловіків за столом усі подружки поводилися дуже делікатно, розмовляли на абстрактні теми, а тому не сперечалися і не сварилися. І все зазвичай відбувалося мирно.
Але.
Сусід Андрій Іванович занедужав, Ігор прийшов привітати вранці, а чоловік Олени не зміг відпроситися з роботи. От і вийшло, що святкуватимуть вони суто жіночим колективом у складі 5 осіб, а не восьми, як планувала Ірина. Тому, виставляючи на стіл останню сервірувальну тарілку, Іра трохи засумувала і задумалася. А треба було все це починати?
– Та-а-ак, всі до столу, – Іра поправила зачіску. Укладку вона зробила сьогодні вранці, перед приходом Ігоря і була впевнена, що він залишиться, але той пішов, коли дізнався, що до обіду підійдуть ще чотири подруги.
– А Ігор? – не втрималася Марія – фарбована блондинка, мила та мініатюрна. Із нею Ірина колись працювала в одній організації, потім звільнилася, але дружба між ними залишилася.
– Він вже був, приходив і привітав, – Ірина кивнула у бік журнального столика. У вазі стояв букет із трьох гілочок білих хризантем.
– Добре хоч не гвоздички, як минулого разу, – хмикнула Олена і сіла ліворуч від Ірини. Олена була високою, худорлявою брюнеткою, дуже імпульсивною і навіть зарозумілою. Тільки у Олени за цим столом був законний чоловік. Інші жінки були вільні.
– А що ще подарував? Пальто? – Запитала Валентина.
– Дівчатка, яке пальто?! Сам прийшов і то добре. Сідайте. Дочка із сім’єю пізніше буде.
– Ой, Іро, все-таки ти щаслива. Тобі п’ятдесят. У тебе є квартира, машина, залицяльник – всього ти досягла в житті! – Усміхалася Марія.
– Машина у кредиті, квартира дісталася від батьків, а Ігор… так з ним нічого незрозуміло. Давайте – давайте, кому я тут наготувала?
Застукали ложки, і акуратні гірки салатів почали розбігатися тарілками.
– Оселедець під шубою… м-м-м-м, так смачно, Іра, – Валя заплющила очі, швидко запустивши чергову вилку з салатом в рот, – вона розчиняється, навіть жувати не потрібно, ось як ти її робиш, адже брала в тебе рецепт?
Іра трохи розслабилася: “Здається, поки все йде добре, не посваряться, може, хоч сьогодні”.
Соня глянула на шафу і опустила очі у тарілку. Іра помітила цей погляд і теж подивилась у тарілку.
– Зараз знову чергову вазу даруватимуть і соромляться, – подумала Ірина.
Соня з Іриною познайомилася у жіночому клубі за інтересами, навіть разом починали ходити на йогу, але Ірина потім заняття закинула, її фігурі заздрили всі, вік не брав цієї жінки.
Тільки з Валентиною Ірина була знайома вже понад чверть століття, разом навчалися в університеті, проводили дуже багато часу. Валю Ірина цінувала найбільше.
Знов застукали ложки, почалася невигадлива розмова під дзвін келихів, задзвеніли тости. Хоча кожна з жінок і намагалася розповісти про свої переживання та зміни у житті, але розмова виходила спокійна, добра. І поради всі давали один одному зрілі та мудрі.
– Ось ми й подорослішали, дівчатка. Сьогодні Ірині п’ятдесят років, і невдовзі всі ми переступимо цей рубіж… – почала тост Соня.
– Ой, почалося, Сонь! Ну, п’ятдесят – самий сік, життя тільки починається. Правда ж, Іро?
Ірина м’яко посміхнулася, поправивши волосся.
– Загалом у нас подарунок, – продовжила Соня і дістала з сумочки конверт.
– Дівчатка, не варто, ви чого! – Ірина замахала руками.
– Ні, ти послухай, тут така історія… думаю, ми правильно вчинили!
– Так, давайте дарувати, – підтримала Олена, – а то мені скоро бігти додому, – Марія, ти зі мною поїдеш?
– Тихіше всі! – Скомандувала Валя. – Ми даруємо тобі путівку в Туреччину!
– Ви що?! Це ж дорого, – сплеснула руками Ірина.
– Заспокойся, кредиту ми на твій подарунок не брали, нам просто пощастило. Але це ще не все, квитки на двох! Тож сміливо можеш брати свого Ігоря з собою, так би мовити, ні в чому собі не відмовляй.
– Дівчатка, – на очах Ірини виступили сльози, – путівка…
– Ти ж хотіла?
– Хотіла, – Ірина обіймала кожну подругу по черзі.
– Мрії повинні виконуватися, Ірино.
Подарунок Ірині дуже сподобався, вона дякувала і дякувала подругам, розпливаючись в посмішці. Ще трохи посиділи, а потім ще трохи, і Олена з Марією почали збиратися йти.
Валя сказала, що сидітиме до переможного, доки будуть сили. А Соні зателефонувала донька та попросила забрати онуку з дитячого садка.
– Зовсім не святкували сьогодні! – Нарікала Ірина, – ну і гаразд, з тобою Валя, ми давно не зустрічалися.
– Ірино, – іменинниці раптом здалося, що подруга хоче сказати щось важливе. – До речі, я всім дівчаткам заздалегідь сказала поводитися добре і вуаля, бачиш, впоралися.
– Ха, це тому, що зовсім мало посиділи. Ще б трохи і я вас заспокоювала б. До речі, скільки ви віддали за путівки?
– Не важливо, недорого вони нам обійшлися. Там… розумієш.
– Що? Та кажи вже.
– Там директор Андрій.
– Який Андрій? Де? – Знизала плечем Ірина.
– Бондаренко, – трохи піднявши брови, відповіла Валя.
Іра так і сіла на стілець. Бондаренка Андрія Ірина знала чудово. Студентське її кохання. Таке не забувається. Три роки вони зустрічалися, поки Ніна не відвела в Ірини хлопця.
– Так. Розлучився з дружиною, повернувся до нас у місто та відкрив тур агенцію. І треба ж було нам з Оленою саме туди зайти. Ми ж не думали навіть, що купимо тур, просто зайшли спитати. А він як дізнався, що тобі – одразу і знижку нам зробив. Я відмовлятися не стала, потім ми з ним ще трохи поговорили і…
– Як він, Валю?
– В сенсі як?
– Ну, виглядає, почувається?
Валя знизала плечима:
– Чудово він почувається, красень такий став. Вік йому личить, сивини майже немає, поповнів тільки. А так. Все при ньому.
– А про мене, Валю, про мене питав? – зупинила Ірина, квапливо вимагаючи відповіді.
– Запитував, – усміхнулася подруга.
– Що питав, ну?! Не тягни.
– Спитав там же ти живеш чи ні.
– І все?
– Все.
Відповідь Валентини трохи засмутила іменинницю.
– А ти чого хотіла? Щоб він до тебе з каблучкою та букетом зараз забіг у квартиру? Коли у вас це кохання то було. У-у-у-у.
Ірина не відповіла на запитання та швидко перевела тему.
– Чай будеш?
– Ні не буду. Таксі приїхало, – Валя відклала телефон, – мені до семи на процедури, вибач, мені треба їхати, я забула зовсім, пам’яті вже немає.
– Які процедури? Нічого не розумію.
– Так, нічого серйозного, просто мені теж вже незабаром п’ятдесят і організм починає давати збої.
– Не нагадуй! Давай, проведу.
Подруги вийшли надвір, довго прощалися. Ірина ще постояла перед під’їздом та махнула подрузі на прощання рукою.
– Іра! – пролунав чоловічий голос за спиною.
Ірина обернулася.
Статний чоловік, у чорному короткому пальті, з величезним букетом помаранчевих троянд стояв перед нею.
– З Днем народження! – усміхнувся він.
– Андрій!
– Я, – чоловік впевнено підійшов до Ірини і простяг букет.
– Може зайдеш? Холодно, – Ірина зіщулилася і щільніше запахнула своє пальто.
– Із задоволенням!
У коридорі було просторо, але Ірина не могла й рушити, так і стояла на одному місці із квітами в руках. Той самий колір троянд, що їй подобався в юності. Він пам’ятав.
– А у вас майже нічого не змінилося, – вішаючи пальто, продовжив розмову Андрій.
– Так, тільки тата з мамою вже немає.
– Вибач, я не знав, – чоловік взяв Ірину за плечі і подивився просто у вічі.
Іра вже й не пам’ятала, як це, коли чоловік дивиться у вічі, відкрито, з цікавістю та ніжно одночасно. Іра трохи нахилила голову набік. Андрій стримався, щоб не наблизитись до неї і взяв квіти до рук.
– Так пахне смачно, я не обідав сьогодні.
– Чудово! – Зраділа Ірина. – Мої гості залишили нам багато смачного. Проходь.
Телефон видав короткий звук. Ірина подивилася і трохи засмутилася.
– Твій чоловік, мені піти? – Щоб вона не опинилася в незручній ситуації, запропонував Андрій.
– Ні, – сумно відповіла вона. – Дочка з родиною не приїдуть, онучка нездужає. Я нікуди не поспішаю, що ти. Сьогодні в мене перший день відпустки, тож я нікуди не поспішаю і нікого не чекаю.
Вони сиділи всю ніч на кухні. Розмовляли, наче хотіли дізнатися про все, що сталося в житті кожного за такий тривалий час. Ірина не приховувала нічого і Андрій не приховував. І так тепло було від цієї розмови так легко, як багато років тому.
Розлучилися під ранок. Без продовження. Андрій стримався навіть на порозі, щоб не торкнутися своїми губами її губ. Не насідав і не просив нічого. Розумів, що це може все зіпсувати та вкрасти момент справжньої насолоди.
Ірина сіла на диван та згадала про подарунок. Конверт із путівками лежав на журнальному столику. Вона відчинила його. І одразу взяла телефон у руки.
– Андрію, у мене є дві путівки, не хочеш скласти мені компанію на відпочинку?
Було чути, як він засміявся.
– Так, тільки з умовою, я не хочу чекати ще три дні, їдемо завтра… почекай… сьогодні вночі. Надішли мені паспорт, я все зроблю.
Ірина погодилася.
Вона поклала телефон на коліна і посміхнулася сама собі.
“Ось це подарунок на день народження. Справжнісінький!”