Прокинулася Ірина, щойно розвиднілося. У своєму будинку завжди робота знайдеться, особливо зараз.
– Не стало мого Миколки, і залишилась я сама, – думала жінка. – Вже середина весни, пора картоплю садити, а в мене город досі не покультивований.
Треба дочкам зателефонувати, може, хтось із зятів приїде, допоможе.
Мотокультиватор є, мужики мають вміти ним користуватися. Одразу б і картоплю посадили. Сьогодні, звісно, ніхто не приїде, а завтра і післязавтра два вихідні…
Ірина сіла на ліжко взяла телефон і замислилася. Зазвичай вона починала обдзвонювати всіх зі старшої дочки, але…
– Насті й дзвонити не хочеться, – подумала Ірина. – Як дочка привела цього Євгена шістнадцять років тому, він мені відразу не сподобався – такий зарозумілий, бурчить. Настю одразу в місто відвіз. Потім і Віка з Оксаною, заміж вийшли і туди поїхали.
Подзвоню Віці. Ігор її працює якимось начальником. Попрацює трохи хай і руками. Нічого з ним не станеться…
Вона набрала номер телефону середньої дочки:
– Мамо, привіт! – голос Вікторії був не дуже радісний. – Що трапилося? У тебе голос якийсь сумний.
– Нічого не трапилося. Картоплю треба садити, а в мене ще город не готовий! Ти зі своїм приїхала б, та й допомогла б.
– Ну… Я не знаю… Ігор сьогодні на роботі… Він увечері прийде…
– Як я зрозуміла, допомогти матері ні в тебе, ні в нього немає бажання.
– Мамо, що ж ти так одразу? Подзвонила б Насті й Оксані. У них чоловіки сьогодні точно відпочивають. Прийшли б завтра, нічого б з ними не сталося.
– Все зрозуміло…
– Я поговорю ввечері з Ігорем.
Ірина поклала слухавку. Трохи заспокоївшись, вона набрала номер телефону молодшої дочки.
– Доброго дня, мамо! – пролунав радісний голос Оксани.
– Привіт, Оксано! Картоплю пора саджати, а в мене город не готовий. Ти поговорила б зі своїм Петром.
– Ми в гості збираємося, – голос дочки став вже не таким радісним.
– Я ж вас не сьогодні кличу, а завтра.
– Зараз з Петром поговорю і тобі передзвоню.
Минуло хвилин п’ятнадцять, і ось на пролунав дзвінок телефона.
– Мамо, Петро сказав, щоб ти відпочивала, він восени три мішки картоплі купить і тобі на весь рік вистачить!
– Ми як цей будинок збудували, щороку саджаємо, жодного разу не купували!
– Та коли це було?
– Це завжди було! Твоєму Петру, що важко годину-другу з культиватором походити.
– Мамо, що ти таке говориш? Петро у вічі твій мотокультиватор ніколи не бачив! Ти подзвони Насті чи Віці. Може, у них є вільний час, і чоловіки їх щось можуть руками робити, а мій тільки гроші рахувати вміє!
– Гаразд, розберуся!
Ірина вимкнула телефон, важко зітхнула і пішла годувати своє господарство, продовжуючи думати:
– Як без картоплі? Взимку й поросят можна нагодувати. Залишиться то й продати можна. Та й що в мене город буде пустувати?
Чи може цього Івана попросити? Коли Микола був живий, вони один в одного все клієнтів переманювали. А зараз він один залишився, то вдвічі дорожче став брати. А пенсія мізерна. Раптом онуки приїдуть, а бабуся навіть грошей на подарунки не має? Та й тільки шістдесят з хвостиком мені, ще пожити хочеться…
Гаразд, зачекаю до завтра! Подачки у зятів все одно випрошувати не буду.
Наступного ранку зателефонувала середня дочка, рано, годині о сьомій:
– Мамо, ти встала?
– Я завжди о шостій встаю.
– Ігор сьогодні тільки вночі прийшов, щось там у них сталося. Мамо, вибач, але ми сьогодні не зможемо! Може завтра, якщо нічого не станеться.
– Що ж мені одній город копати?
– Мамо, навіщо тобі ця картопля?! Ти ж одна живеш.
– Отож бо, що одна! Вам нікому до старої матері діла немає. Що ж я все господарство кину? На ваші подачки житиму?!
– Мамо, коли буде час, ми допоможемо…
– Гаразд, все! – Ірина вимкнула телефон і заплакала. – Нікому я не потрібна. Йтиму в останню путь, то ніхто й води не подасть.
Жінка зайшла у майстерню покійного чоловіка. Подивилася на мотоблок:
– Чистенький, як новенький… Миколка порядок любив і все вмів. От тільки сина нам Бог не дав.
Ірина торкнулася агрегату.
– Мені все одно з ним не впоратись. І довірити нема кому…
Вона зайшла в інше відділення, де зберігався городній інструмент, і взяла граблі – ті що поменше.
– Грядки я потихеньку погребу. Якщо під картоплю по сотці на день робитиму, за чотири дні зроблю. Краще, звісно, одразу в сиру землю садити, але добре, як так вийде. За тиждень, мабуть, і впораюся…
Ірина взяла граблі й попрямувала на город.
Жінка жваво взялася за справу. Вона погребла з чверть сотки і відчула, що зовсім не має сил.
І так прикро їй стало, аж сльози на очах виступили.
Раптом Ірина почула якийсь шум. Вона обернулася в бік воріт і аж руками сплеснула від побаченого!
Вона побачила машину, що під’їхала до її будинку… Машину старшого зятя!
З автівки вискочили онук з онучкою й кинулася їй назустріч:
– Бабусю, привіт! – першою підбігла онука.
– Оленко, ти вже як я на зріст, – сказала Ірина і повернулася до онука. – А Максим який вже великий!
– Привіт бабусю! – привітався онук.
Тут і старша дочка підійшла:
– Доброго дня, мамо! Ти що ж це, сама вирішила картоплю посадити. Мені вже і Віка, і Оксана дзвонила. Їхнім чоловікам ніколи. Ось ми й приїхали.
– Здрастуйте, Ірино Володимирівно! – підійшов зять.
– Здрастуй, Євгене! – привіталась Ірина, а про себе подумала: – Наче й не такий він і похмурий, як зазвичай.
– Ми з сином на ваш мотокультиватор подивимось.
– Так, так він там у майстерні…
За годину мотоблок запрацював, а ще через дві години город був готовий.
Ірина з дочкою за цей час встигли приготувати обід і наговоритися вдосталь, все більше про онуків. Старший онук уже дев’ятий клас закінчує і в коледж збирається, внучка восени до сьомого класу піде.
Накрили на стіл, пообідали всі вп’ятьох.
– Ну, що, Настю й Олено, – весело сказав зять. – Хай бабуся відпочине від посадки картоплі?
– Хай відпочине! – одночасно відповіли жінки.
Та хіба без порад Ірини молодь зможе посадити картоплю?
Коли садили, вона все дивилася, щоб рядки були рівними, щось рівняла граблями.
До вечора встигли і картоплю посадити, і м’ясця насмажити і картопельки запекти. До того ж, родичі додому не поспішали, вирішили тут у селі заночувати.
Ось уже бабусі радість! Давно, з онуками не розмовляла, і зять наче такий рідний і, як вона шістнадцять років, цього не помічала?
І ось у розпал розмови, на телефоні Ірини пролунав дзвінок – середня дочка подзвонила.
– Мамо, ви посадили картоплю? – запитала вона.
– Посадили.
– Ми з Ігорем поговорили. Восени приїдемо картоплю копати. Ти тільки наперед скажи, коли приїжджати треба.
– Гаразд, гаразд, попереджу! – посміхнулася Ірина.
Не встигла вона вимкнути телефон, як тут знову дзвінок – молодша дочка.
– Мамо, ви картоплю посадили? – знову те саме питання.
– Посадили, посадили!
– Ми збираємось до тебе на Трійцю в гості. Петро обіцяв привезти дров, напиляти, нарубати і в сарай занести.
У всіх на обличчі з’явилася усмішка. Петру, чоловікові молодшої дочки, було тридцять шість, але він був досить успішним бізнесменом із солідним животиком.
Уявити, що він пиляє чи рубає дрова було дуже складно.
Але на Трійцю Оксана з Петром все ж таки приїхали. Та за два дні до того приїхали якісь мужики, привезли машину дров. Самі все попиляли, порубали і в сарай перетягли.
У вересні Віка, середня дочка, з чоловіком приїхала. Картоплю викопали. Погода хороша була, сонячна. За день картопля підсохла і наступного вечора її перебрали і в льох занесли.
Новий рік Ірина святкувала в будинку у Петра разом із усіма доньками, зятями й онуками.
А вона ж так думала, що нікому не потрібна!