Спогади розбурхували душу Іллі: і добрі, і теплі, і сумні до сліз.
Він знову приїхав у дім свого дитинства. Тут він ріс, дорослішав, мужнів.
А поряд завжди була мама, Ірина Василівна, його улюблена та рідна людина. Вона чекала на сина з сім’єю, і ось вони на порозі.
Спогади нахлинули бурхливим потоком.
У дитинстві, будучи ще дошкільням, Ілля любив грати у свої машинки на підлозі, поруч із диваном.
А мама сиділа за великим столом і займалася своїми перекладами.
Вона знала дві мови, англійську й французьку, і працювала в якомусь видавництві, перекладала вірші й оповідання, і завжди була зайнята.
Іноді вона вставала зі свого місця, брала синочка на руки і вирушала з ним на кухню, щоб нагодувати чимось смачненьким.
Вони весело розмовляли про справи насущні: він про свій садок розповідав, а мама про нову книгу, особливо якщо там було щось цікаве: морські подорожі, лицарі в обладунках чи старовинні замки на краю землі.
Слухати маму Ілля міг годинами. Іноді він застрибував до неї на коліна, відволікаючи від роботи, вона обіймала його, а син просив:
– Мамо, розкажи щось. Про Місяць, наприклад, чи там про космос.
Таких книжок мама не перекладала, але не відмовляла синові. Брала з полиці його журнал «Астрономія», і вони знову і знову перегортали його, а мама показувала планети і розповідала, як вони виглядають і як далеко від нас.
Потім маленький Ілля сідав навпроти мами, вона знову бралася за роботу, а він дивився на неї, підперши підборіддя долонями.
Милувався.
Мамине обличчя, осяяне яскравою лампою, буквально світилося, вона часто поправляла неслухняний локон, що спадав на чоло, посміхалася синочку і продовжувала друкувати… Невтомно.
Іноді Ілля приносив альбом і коробку з олівцями й починав малювати. На альбомному аркуші з’являлися фігурки: жінка, хлопчик і чоловік. Обов’язково зоряне небо і Місяць, дерево чи будинок, іноді стежка до річки.
Малюнки були смішними, але мама завжди хвалила його і питала, показуючи на чоловічий силует:
– А це хто у нас? – У неї в куточках очей з’являлися тоненькі промінчики, мама загадково посміхалася.
– Це тато хлопчика, – соромлячись відповів Ілля, і це була лише його фантазія.
З мамою вони жили вдвох, вона ніколи не мала чоловіка, а він батька. Але цю тему вони з мамою майже не обговорювали.
Він питав рідко, не отримуючи відповіді. А у мами, схоже, були зовсім інші турботи: нагодувати, взути, одягнути сина. Поставити на ноги і виховати так, щоб сумління не мучило.
Коли Ілля пішов до школи, то одразу відчув себе дорослим.
Він допомагав мамі з прибиранням, сам стежив за порядком у своїй кімнаті і іноді навіть погоджувався залишатися вдома сам.
Мама мала подругу тітку Лізу, яка жила з ними на одному майданчику. Вона іноді закликала маму то по магазинах пробігтися, то в кіно сходити у вихідний.
Ілля не заперечував, казав, що він уже великий і ніякими нісенітницями займатися не буде, на кшталт, гратися з сірниками або залазити на підвіконня.
Мама довіряла йому, йшла, а поверталася завжди або з новою іграшкою, або книжкою–розмальовкою, або просто з чимось смачним. Тому Ілля завжди з нетерпінням чекав на її повернення.
Вже ставши дорослим, він розумів, що і мама, і її самотня подруга були дуже красивими жінками, витонченими, доглянутими. Але він ніколи не бачив у домі сторонніх чоловіків, крім батька тітки Лізи, який іноді приходив, щоб допомогти мамі поміняти лампочку у величезній люстрі, або усунути якусь дрібну несправність.
– Ну що, – говорив він, звертаючись до Ілля, – скоро сам мамі помічником станеш? Чоловік у будинку ростеш, запам’ятай. Більше мамі спертися нема на кого.
І ці слова чомусь назавжди карьбувалися у його пам’ять. Підростаючи, він уже й сам умів багато зробити і відремонтувати. Навчався добре, маму не засмучував, атестат отримав без трійок.
Потім був інститут, переддипломна практика, захист. І ось він уже інженер–електрик. Робота. І в першу ж відпустку вони вирушили з мамою на море.
Там Ілля і зустрів своє перше кохання, Таню. Дівчина відпочивала з батьками, щойно закінчила навчання і теж іноземні мови. Їм із мамою було про що поговорити. Мамі дуже сподобалася дівчина, а Ілля закохався вперше по–справжньому.
З рік вони переписувалися і молоді люди нарешті вирішили одружитися. Його часті поїздки, щоб побачити Тетяну, були і накладні, і не дуже зручні. Мама, звичайно, не заперечувала і всіляко заохочувала їхні стосунки, але майбутнє її хвилювало.
Було зрозуміло, що Таня не виїжджатиме зі свого міста, значить, туди повинен буде переїхати він. Так і сталося. Ірина Василівна переживала, що залишається у величезній квартирі одна, а синові із дружиною доводиться винаймати житло. Запропонувала свою допомогу:
– Ілля, давай продавати нашу квартиру, вам же ж гроші потрібні!
Але він ніяк! Ні, і все.
– На квартиру я мушу сам заробити. Будуються у спальних районах, ми з Танею вирішили взяти кредит.
І справді, за рік їм вдалося купити квартиру в новобудові.
Й Ірина, і батьки Тані допомогли. Їй довелося віддати свої заощадження, гроші, які син обіцяв повернути з часом.
Але не в грошах була справа, а в тому, що вона лишилася тепер зовсім одна. Надія на повернення з сина з сім’єю до неї, в цей «палац», як вона мріяла, остаточно зникли. Ні, не повернеться тепер…
За рік народилася онука. Ірина Василівна вирушила допомагати, і це було величезним щастям, незважаючи на те, що умови були тісні, до цього вона не звикла. Але вживалися невістка зі свекрухою. Хороша жінка Тетяна: добра, привітна, дбайлива мати та дружина.
Вони разом доглядали маля, поки та трохи не підросла, і нарешті Ірина зазбиралася додому. Напередодні її від’їзду відбулася серйозна розмова: син із невісткою просили її переїхати до них.
– Мамо, ну як ти там одна? – З турботою в голосі питав Ілля.
Ірина посміхалася і казала, що все гаразд, вона не одна, з Лізою. Вони так само дружать, ходять у кіно, парк, по магазинах. Щоправда, у Лізи нещодавно кавалер з’явився. Солідний вдівець, здається, у них все серйозно. І син поставив їй питання, коли Таня вкладала доньку спати і вони залишилися одні:
– А в тебе нікого не з’явилося, мамо? Ти ніколи не розповідала мені про батька. Хто він, чому я про нього нічого не знаю?
Ірина опустила голову, посміхнулася, наче щось згадавши. Звичайно, раніше Ілля питав про це іноді, але поки був маленький, їй вдавалося уникати відповіді. А тепер … перед нею сидів уже дорослий чоловік і жартувати не хотілося.
– Він живе в іншій країні, Ілля. Ми познайомились з ним на конференції, я була перекладачем. Була швидка любов, як полум’я свічки. Він поїхав, обіцяв написати, але жодного листа я від нього не отримала.
– А ім’я він має? – запитав син.
– Навіщо воно тобі? Не збираєшся ж ти його розшукувати за тридцять років майже. Я не пробувала. Давай краще з квартирою вирішувати.
Син знову заговорив про переїзд, тобто вирішуватимуть лише у тому випадку, якщо квартиру продадуть, а мама переїде до них, коли розширять площу. До розмови приєдналася і Таня, вважаючи це за розумне. Але Ірина навідріз відмовилася щось міняти у своєму житті.
Так і повернулася додому, саме потрапивши до подруги на реєстрацію шлюбу. У ресторані був замовлений столик на кілька друзів нареченого, плюс батьки Лізи та вона, Ірина.
Син зводив її в магазин і купив у подарунок костюм бордового кольору. До нього дуже підійшло намисто і біла блузка.
Гарно, зі смаком. Ліза була в захваті. І не лише вона. Друг нареченого теж задивився на елегантну красуню, яка сидить якраз навпроти нього. І за першої ж нагоди запросив її на танець.
Звали чоловіка Євген, він викладав у коледжі. З дружиною був розлучений, мав дорослого сина.
– Останнім часом я почав відчувати свою самотність, Іринко, – казав він їй через тиждень після знайомства. – Здавалося б, усе є для життя, а чогось найголовнішого не вистачає. Особливо, коли син одружився, я зрозумів, що залишився осторонь. Тільки робота рятує.
– А розлучились чому? – запитала вона.
– Не знаю. Я був проти, дружина наполягла. Щось зламалося у нас, якась струна, яка раніше тримала, раптом урвалась…
…Пів року цій парі вистачило, щоб зрозуміти, що це кохання і воно приходить до людей незалежно від віку. Так, обом за п’ятдесят, хоч Євген на п’ять років і старший. Але ці двоє ніби чекали один одного і знайшли нарешті.
Ось і вирішилися всі питання: і жіночої самотності, і допомоги дітям, і зі свого насидженого місця не довелося їхати.
Після реєстрації, на яку приїхали і син із Танею, «молодята» оселилися у квартирі Ірини. А Євген свою продав – допомогли дітям розширитися.
Але не в квартирах річ, звичайно, а в тому, чим приростає родина. І коли любов’ю і добром – у цьому і є найбільше щастя.
Часто їздили один до одного в гості. Й іноді, коли кожен займався якоюсь своєю справою, син із матір’ю сідали за той самий великий стіл, брали один одного за руки, дивилися в очі і розуміли: вони поруч, як і раніше. І дитинство не забувається, і вся та мамина любов і турбота.
А зараз вона, яка присвятила всю себе синові, теж має право на своє маленьке щастя з чоловіком, який у цю хвилину в спальні заколисує свою внучку, що тільки-но з’явилася в його житті.
Таня заварює свіжий чай на кухні і дістає з духовки тістечка, які сама спекла.
Вони всі разом сядуть ось за цей стіл і будуть дякувати долі за те, що вона подарувала їм один одного, об’єднавши у велику дружну сім’ю…