Іра мила підлогу в коридорі пологового будинку, як раптом почула чиюсь розмову.
– Ми зробили все, що змогли, – говорив лікар. – Шкода як, молода ж іще зовсім, і дитинку не встигла побачити…
Породіллі не стало одразу після пологів. Серце. От же ж біда яка…
Іра зітхнула. Таке в них рідко траплялося. Ох, шкода як дівчину й малюка. Без матері ростиме…
З’ясувалося, що та жінка, була сиротою. Рідних не було. Дай Боже, щоб знайшлися нові батьки, і він не дізнався, що таке бути сиріткою.
Іра багато років працювала у пологовому будинку. Заміжня не була жодного разу.
З дитинства чула голосіння матері:
– Ох, Іро, не пощастило тобі…
Іра знала, що вона непоказна, та що ж вдієш?
У школі однокласниці змінювали хлопців, а Іра йшла з дискотеки додому сама. Плакала тихенько в подушку…
Після школи збиралася вступати в медичний, та мати відмовила.
– Ну, яка з тебе медсестра?
Іра звикла погоджуватися з матірʼю. Бо ж кому вона потрібна, окрім батьків? Влаштувалася на роботу, де працювала мама, була прибиральницею. Зарплата невелика, але стабільна.
Якось мама заявила:
– Слухай, я тут подумала… У нас на зміні працює чоловік один, Степанович. Холостяк. Не молодий, звісно, приблизно мого віку, але досить цікавий. Так от, може вам зійтися і жити разом?
Я якось підкинула йому цю думку, а він і не проти. Город великий у них з мамою, господарство є, руки потрібні робочі. А там дивись, і сім’я буде, діти підуть. Все, як у всіх!
Іра стрепенулася. Бачила вона цього Степановича. Величезний такий мужик, повний, вічно чути, що гульбанив, та й старий він для неї…
– Мамо, він мені не подобається, неприємний він.
– Та чи в твоєму положенні носом крутити?! А то чоловік хоч буде. Працювати доведеться, звісно. А як ти хотіла? Не за гарні очі бере, розуміти маєш…
Ірі стало дуже прикро. Батько майже завжди мовчав, але Іра бачила, що він дивиться на неї з жалем. І від цього ставало ще гірше.
Вперше вона не погодилася з мамою і категорично відмовилася від стосунків зі Степановичем. Мати була незадоволена спочатку, але потім заспокоїлася.
– Гроші приносиш, не вештаєшся, готуєш, прибираєш у хаті, і то користь якась. Сиди в дівках, що вже. А то, не дай Боже, виставив би потім тебе з дитиною на руках.
Іра не збиралася жити все життя з батьками. Не подобалося їй таке. Вони ніби терпіли її з жалю. Інших дітей не було, одна вродилася.
Несподівано не стало бабусі, й Іра переїхала до її помешкання.
Старенька квартирка на дві кімнати, але Іра була там господинею. Мати оформила квартиру на неї. За що Іра була їй дуже вдячна.
Потім Іра влаштувалася у пологовий будинок, і залишилася там. Колектив хороший, прийняли її як свою. Характер добрий, чуйний, часто виконувала роботу за інших, допомагала.
І раптом сталося у її житті кохання!
До сусідки пенсіонерки приїхав син у відпустку. Звернув увагу на Іру і навіть запросив у кіно.
Для неї це була ціла подія!
Став хлопець залишатися з ночівлею, й Іра не вірила своєму щастю. Приємний чоловік, не гульвіса, порядний, і раптом із нею…
Втерся він в довіру і навіть казав, що хоче одружитися. Бентежило тільки одне – квартиру вона мала переписати на нього. Треба було для якихось його справ…
Коли Іра сказала про це мамі, та швидко спустила її з небес на землю:
– Ну, ти зовсім вже?! Та на що ти йому здалася? Квартиру хоче забрати. Вуха розвісила.
Ну Іра й відкрила очі. І розлучилася з ним. Пізніше дізналася, що в нього великі проблеми. Пройдисвітом він виявився…
Вирішила Іра, що більше ніколи жодних стосунків і чоловіків не буде у її житті…
…Вона заступила в нічну зміну. Її улюблена пора доби. Немає метушні в коридорах, тільки тихенько блукають вагітні. Або ті, хто вже народив.
Хтось легко відходить після пологів, а хтось кілька днів ще ходить, тримаючись за живіт. Різні всі… Іра з добротою і розумінням ставилася до цих жінок, які пізнали радість материнства.
У глибині душі вона також хотіла стати мамою. Але така вже її доля…
У дитячій палаті галасував якийсь малюк. Іра вирішила глянути, хто там такий голосистий. Поки йшла на голос, галас затих. Вона зазирнула в палату й оторопіла від побаченого.
В палаті стояла молода жінка в красивій блакитній сукні, зі світлим довгим волоссям і гладила дитину по голівці. Вона виглядала дивно, була наче… Напівпрозора.
– Що відбувається?! Ви хто?! – ахнула Іра.
Жінка подивилася на неї й приклала палець до губ, мовляв, тихо, не галасуй…
Інших дітей не було, малюки були з мамами.
– Іро, що тут таке? Чого застигла? – торкнула її за плече медсестра Валя.
– Та тут цей… Малюк галасує…
– А, цей… Та він то репетує, то замовкає. Бідолаха, відчуває ніби, що один він на світі… А я в туалет ходила…
В кімнаті вже не було ніякої жінки. Іра вирішила, що привиділося. Це все її уява. Звідки тут сторонні візьмуться? Втомилася вона просто…
Вранці Ірина прийшла зі зміни додому і лягла спати, як це завжди робила після ночі.
Тільки-но почала засинати, як раптом почула тихий жіночий голос:
– Забери Богданчика…
Іра розплющила очі. Нікого не було. Наснилося, чи що? Або від втоми голос ввижається? Треба терміново поспати… Який ще Богданчик? То жінка в палаті привиділася, то тепер цей голос. Запрацювалася зовсім… Й Ірина одразу заснула.
Наступного дня вона знову заступила у ніч. Змінниця попросила відпрацювати за неї. Гроші не зайві, Іра завжди погоджувалась. Та й що їй удома робити? На роботу як на свято ходила.
Коли вона мила підлогу в дитячій палаті, то глянула туди, де лежав той хлопчик, сирітка.
Він не спав, хмурив лобик, оченята бігали туди-сюди. Раптом він глянув на Ірину усвідомленим поглядом і посміхнувся. Як це може бути?! У такому віці діти нічого не бачать і не можуть так дивитись… Та ще й усміхається… Це їй здалося просто…
– На Богданчика милуєшся? Жаль хлопчика, але може, заберуть його швидко. Абсолютно здоровий малюк, Олег Петрович сказав.
– Богданчик? – здивувалася Іра, почувши це ім’я.
– Це ми його так назвали. Богом він даний…
Іра згадала той голос і слова: «Забери Богданчика». Вона ще не знала тоді, що хлопчика так звуть. Дивний збіг…
Цілий день Іра думала про це. На серці було тяжко. Жаль хлопчика. Один зовсім, ніхто не заспіває йому колискову, не пригорне.
І раптом вона зрозуміла, що хоче забрати його. Вона стане йому мамою! І любити буде сильно-сильно! Богданчик буде її синочком!
Вона одразу пішла до завідувачки і оголосила про своє рішення.
– Іро, ну навіщо тобі ці проблеми? Невідомо, який він, та й чоловіка в тебе немає, зможеш одна?
– Саме так, що я одна, і він один! Ми потрібні один одному, розумієте? Квартира у мене є, гроші є, я відкладала потрошки із зарплати, нікуди витрачати особливо, що багато мені треба? Я завжди мріяла стати мамою.
– Ох, ну, дивися сама… З роботи в декретну відпустку доведеться піти. Людина ти хороша, і заслуговуєш на щастя… Допоможу тобі з документами.
Коли всі формальності були залагоджені, Іра забрала Богдана. Заздалегідь купила ліжечко, ванночку, і все, що потрібно для малюка. Вона стане мамою, хай і не своєї дитини!
Батьки Іри поставилися до цієї новини добре.
– Раз своїх немає дітей, нехай Богданчик буде. Полюбимо його як рідного онука!
…Минуло п’ять років.
– Матусю, це тобі! – світловолосий хлопчик підбіг до жінки, яка сиділа на лавці в парку і простягнув букет із дрібних ромашок.
– Дякую, синочку! Це найкрасивіший і найкращий букет для мене!
Жінка нахилилася і міцно обійняла хлопчика, той обійняв її у відповідь. Їхні обличчя сяяли непідробною радістю й любов’ю.
Бабуся, яка проходила повз них усміхнулася. Скільки ж ніжності й теплоти у цій парі – мамі і синочку.
Іра життя не уявляла собі тепер без свого синочка, Богданчика. Очі сяяли від щастя, щастя бути мамою!
– Мамо, ти найкрасивіша в мене, я тебе дуже люблю!
– Дякую, мій любий! І я люблю тебе більше за життя! Ходімо вже додому, синочку, темніти скоро почне…
Богданчик взяв маму за руку і вони неквапливо пішли додому. Дві найрідніші у світі душі…