Ірина Петрівна робила баклажанну ікру, як раптом пролунав настирливий дзвінок у двері.
Жінка витерла руки об фартух і побігла в коридор.
Вона відкрила двері й ахнула від несподіванки.
– Ірино Петрівно, благаю вас! – її зять Микола, ледь переступивши поріг тещиною квартири, став на коліна. – Допоможіть мені, заради Христа!
Ірина Петрівна аж побіліла і позадкувала назад.
– Миколо… Що з тобою? Ти що, гульбанив, чи що?! – пробелькотіла вона.
– Та ні! – вигукнув зять. – Благаю вас, Ірино Петрівно, поверніться!
– Що–о–о?! – теща не розуміла, про що говорить її зять.
– Поверніться у нашу сімʼю! – продовжував той.
– Як повернутися?! – здивовано вигукнула теща. – Я не розумію…
– А що тут розуміти? Поверніться і знову живіть разом з нами!
– Ти що? – Теща не вірила своїм вухам. – Я ж нещодавно від вас переїхала. І встань негайно з колін, Миколо. Ану, швидко!
– Не встану, Ірино Петрівно! Поки ви не погодитеся повернутися назад, я стоятиму тут! Благаю, вас, люба теща… Врятуйте мене…
– Ну, досить… – теща потихеньку почала брати себе в руки. – Встань негайно, і розкажи, що трапилося? Ти навіщо тут переді мною вистави робиш? Адже ти сам мені цю квартиру шукав. Все мріяв, щоб я жила від вас окремо. Хіба не так?
– Каюсь! Ох, як я каюсь! – Микола благально підняв руки. – Нерозумним я був, Ірино Петрівно. Недалекоглядним. Думав, ви переїдете від нас, і заживемо ми з Анжелою тихо і мирно.
– Негайно припини стукати по підлозі! – раптом гаркнула теща. – У квартирі внизу дитина маленька! Раптом вона спить, а ти її розбудиш! Швидко піднімайся на ноги.
– У–у–у, – замикав зять, підвівся з колін, і з тугою глянув на жінку. – Як мені вас ще благати? Га, Ірино Петрівно? Ви як тільки переїхали, так все у нас з вашою донькою пішло шкереберть.
– Що значить, пішло шкереберть? Я з нею щодня по телефону говорю, вона нічого поганого не говорить. Навпаки, ласкава стала і весела.
– Бреше вона вам, – насупився Микола. – Ох, як бреше.
– Що значить – бреше? – насупилась і теща. – Ану, сядь і поясни.
Зять сів на стілець і почав скаржитися.
– А що тут пояснювати, Ірино Петрівно. Адже Анжела тепер на мене всі свої сварки переключила. Раніше ви з нею постійно один на одного репетували, а я, між іншим, у ваші справи не ліз. Я завжди тримав нейтралітет. Тому що я знав, що ви покричите, покричите та й заспокоїтеся. А тепер вас не стало, і все. Тепер мені ох як не солодко…
– Що значить – і все? – здивувалася теща. – Як не солодко?
– А так! Тепер вона на мене замість вас свариться. Вас тепер під боком немає. Як зранку встану, так одразу й починається:
– Ти чому не туди свій вимитий кухоль поставив? Коли ти встиг на підлозі насмітити! Чому балкон міцно не закрив? Де повинен лежати пульт від телевізора?
Я раніше думав, що це тільки між вами така дивна любов, яка без криків не може існувати. Але вас у сім’ї не стало, і вона мене так само «любити» почала.
Спочатку накричить, а потім усміхається, як ні в чому не бувало. А мені така любов не потрібна. Вона мене дратує і втомлює. Вона мені неприємна. Тому, Ірино Петрівно, або ви повертаєтеся до нашої родини, або я від Анжели скоро втечу!
– Куди ти втечеш?! – ахнула теща.
– Поки не знаю. Але мої нерви вже на межі. Може, ви мене візьмете?
– Ти що, зовісім, чи що Миколо? – теща ошелешено подивилася на зятя. – Що тоді Анжела подумає? Що рідна мати у неї чоловіка відвела? Ти що?
– Так, – погодився Микола. – Вона може й так подумати. У неї багата фантазія. А давайте тоді, ми з вами поміняємось. Ви житимете як раніше, у нас. Скажете Анжелі, що моторошно вам однієї в квартирі. А я тут, у вас житиму. Як охоронець. Житло охороняти буду. З’являтимуся там, на нашій квартирі, на годинку, і відразу сюди. Га, Ірино Петрівно? Як вам такий варіант?
– Ні, Миколо, – захитала головою теща. – Мене тепер жити до вас не затягнеш. Я тут одна заспокоїлася, і на життя почала дивитися зовсім по–іншому. Я вважаю, що ви з Анжелою самі маєте розібратися. Я у ваші справи лізти не маю права.
– І вам мене зовсім не шкода? – зморщив жалібне обличчя Микола. – Це ж ви її таку виховали. Виховали, а самі в кущі?
– По–перше, не я її такою зробила. Це у нас гени. У нашому роді всі жінки були бойовиті, уперті і на язик злі. А по–друге, ти дивися на це все філософськи, і відразу заспокоїшся.
– Це як це філософськи?
– А як Сократ. Це ж він начебто сказав: “Якби в мене не було сварливої дружини, я б ніколи не став філософом”. Розумієш, яка в тебе перспектива?
– Та бреше він усе, цей Сократ, – важко зітхнув Микола. – Від скандальних дружин у голові у чоловіка народжується не філософія зовсім, а виключно погані думки. Значить, Ірино Петрівно, не хочете повертатися?
– Ні, – твердо сказала теща.
– Ну, ви хоч із нею поговоріть, – знову жалібно попросив зять. – Щоб вона так не робила.
– Ще раз кажу – ні! Вирішуйте ваші проблеми самі.
– Ну гаразд… Тоді, якщо наша сім’я розпадеться, це буде на вашій совісті…
Микола повернувся додому похмурий. Зняв у коридорі куртку, пройшов у кімнату, і побачив, що Анжела з кимось говорить по телефону. Обличчя у неї було якесь дивне – здивовано–злякане.
Микола, поки дружина до нього не причепилася, скоріше пройшов у спальню, ліг там, не роздягаючись на ліжко, і почав думати, як йому жити далі.
– Микольцю, – почувся хвилин через п’ять голос дружини. – А ти чого це на ліжку лежиш?
– Почалося, – подумав він. – Зараз скаже, що я в запорошеному одязі на чистому ліжку лежу, потім його не доперешся. Потім скаже, що спати ще для мужика рано, і що я зовсім розлінився. І що я повинен дотримуватися режиму, щоб серед ночі не прокидатися, і не будити бідну втомлену дружину.
– Микольцю, ти що втомився, чи що? – натомість, несподівано ласкаво, запитала дружина. – Може, повечеряєш і ляжеш спати раніше?
– Що це таке відбувається? – злякався Микола, і відповів: – Добре, Анжело. Але я знаю, що вечеряти мені ще рано, як і лягати спати теж.
– Та що ти таке кажеш? – награно весело відповіла дружина. – Ти ж у себе вдома. Хвилин через п’ятнадцять приходь на кухню, я тобі твої улюблені млинці зроблю.
– На ніч млинці? – ще більше злякався Микола. – Ти казала, що це дуже погано.
– Якщо ти їх любиш, то це тобі не шкідливо, а навпаки, корисно!
І Микола почув, як дружина вирушила на кухню.
Він скоріше підвівся з ліжка, пройшов у кімнату, де щойно була дружина, знайшов її телефон, подивився вхідні дзвінки, і зрозумів, що Анжела, коли він увійшов додому, розмовляла по телефону з тещею…