З поліклініки Ірина вийшла задоволена, її втішили, вірніше підтвердили, що вона вагітна!
– Сьогодні ввечері влаштую святковий вечір зі свічками! – раділа вона, – і в такій святковій обстановці повідомлю Ігорю цю радісну новину. Цікаво, як він поведеться? Теж зрадіє, а раптом ні? Хоча чому ні? Я думаю, він також зрадіє.
Ірина йшла вулицею, наповненою сонцем і легким вітерцем, який розвівав її темне волосся до плечей і мріяла.
З Ігорем вони живуть разом у орендованій квартирі вже півтора роки. Він працює в офісі, зарплата не надто висока, але Ірина теж працює, тож живуть вони нормально.
Телефон весело дзвонив у неї в сумці, діставши його, вона відповіла подрузі Оксані.
– Іринко, ну які в тебе новини, твої здогадки підтвердилися?
– Так! Підтвердились, я вагітна! Ось сьогодні порадую Ігорчика.
– Ого, подруго, вітаю! – раділа Оксана за подругу.
– А в тебе, як справи, які новини? Твій Олег нарешті знайшов себе чи ще в пошуках? – Запитала Ірина подругу, знаючи, що Олег не любить працювати і періодично шукає в собі таланти, або ходить на співбесіди.
– Шукає, – майже байдуже відповіла Оксана. – Ось хочу з ним вирішувати питання, скільки можна шукати себе? П’ятий рік тягну його на свою зарплату, живе у моїй квартирі. Уявляєш, скільки я з ним часу втратила. А він лише обіцянками годує.
– А ми з Катею тобі давно про це говоримо, а ти все надієшся. Який він є, таким у житті і залишиться, – зробила висновок Ірина.
– І що ти пропонуєш? Позбутися його, а як же ж кохання?
– Оксано, кохання коханням, але їсти і з’їздити відпочити теж хочеться. Ти з ним усі відпустки проводиш тут у місті, або їдеш до його матері в село на городі сидиш. Тобі це треба? – уже гарячкувала Ірина.
– Гаразд, Іринко, а тобі до речі нервуватися не можна, – зауважила Оксана.
– Ти маєш рацію, – зітхнула подруга, – хоча за тебе прикро. Ну гаразд, бувай.
Ірина ближче до вечора красиво сервірувала стіл на двох, у центр столу поставила спеціальне відерце з льодом і в ньому ігристе для чоловіка, дві свічки в гарних підсвічниках. Оглянула стіл, самій навіть сподобалося і почала чекати Ігоря…
Ігор прийшов як завжди, він іноді буває затримується з друзями, але сьогодні прийшов вчасно. Побачивши сервірований стіл, чоловік остовпів:
– Іринко, а що я пропустив?! Яке у нас свято? Щось не пригадую, розгублено промовив він. – Начебто я всі дати добре пам’ятаю.
– Так це ж сюрприз! І ти про це нічого не знав! – відповіла, посміхаючись Ірина.
– Ну і? – чоловік не розумів, що відбувається.
– Вітаю тебе, ти скоро станеш татом! – радісно вигукнула вона.
– Що-о-о? Я? Навіщо? Ще цього мені не вистачало! – раптом здивовано й обурено відповів Ігор.
Ірина збентежено дивилася на нього, не думала, що буде така реакція. Правда Ігор впорався з собою і миролюбно сказав:
– Іринко, ну навіщо нам з тобою зараз дитина? Озирнися навколо. Живемо в орендованій квартирі, у мене зарплата середня. А коли народиться дитина, ти не працюватимеш. І я нас трьох тягтиму на свою зарплату. Як тобі така перспектива? Та ще й за житло платити… Нам шалено не вистачатиме грошей.
Вона засмутилася, дивлячись як вишукує аргументи Ігор, але стояла на своєму.
– Ігорчику, всі живуть і виховують дітей. Нічого, якось виживемо, десь батьки допоможуть. Ну, чого ти злякався? Я розумію, дитина – це не іграшка, жива людина. Але все одно колись доведеться народжувати та виховувати. Це життя, Ігорчику.
Ще довго вони доводили один одному свої аргументи, але обоє стояли на своєму. Навіть до вечері не торкнулися. Так усе й стояло на столі, горіли свічки.
Ігореві набридло, він встав з-за столу і сказав:
– Значить так, Іринко, я зараз піду, а ти тут подумай без мене, – він швидко попрямував до дверей і вискочив з квартири.
Ніч Ірина нормально не спала. Вона вирішила остаточно і безповоротно народжувати. Нехай із Ігорем чи без нього.
Наступного дня Ігор не прийшов і не дзвонив…
– Зрозуміло все. Він мене покинув, точніше за нас. Нас тепер двоє…
З’явився Ігор за два дні, прийшов додому і спитав:
– Ну, що ти вирішила своє питання?
– Чому моє, воно взагалі і твоє теж, – спокійно відповіла Ірина. – Вирішила я – народжуватиму.
Вона бачила, що не сподобалася ця відповідь чоловіку, але будь, що буде. Ігор засмикався, дістав валізу і почав складати свої речі. Ірина мовчки спостерігала.
– Якщо передумаєш, дзвони. А я пішов, бувай, – махнув він їй рукою і вийшов.
Дивна річ, але Ірина не плакала. Мовчки сиділа і обмірковувала план дій. Задзвенів телефон, вона відповіла.
– Привіт, – почувся голос подруги, – як у тебе справи? Як твій Ігорчик сприйняв новину? Радий, мабуть?
– Ще й як радий, Оксано. Ми розбіглися. Він пішов, покинув нас.
– Та ти що?! Оце так. Ти звісно дуже засмутилася?
– Спочатку так, а ось зараз, я спокійна, – дійсно байдуже відповіла вона. – Пішов і пішов. Я багато думала, згадувала, аналізувала і дійшла висновку, що з нього батько ніякої. Дуже любить себе, а я раніше й не помічала. Та й нехай. Плакати за ним не буду. А як у тебе справи?
– А в мене також не дуже. З Олегом розлучилися. Він мені сказав, що знайшов іншу, а я уявляєш, навіть зраділа, хай тепер морочить голову інший.
Тож ми з тобою обидві самотні зараз. А Катя зі своїм зібралася у відпустку. У неї все стабільно. Вона давно звиклася зі своїм становищем. У нього дружина, а Катя у нього коханка.
Єдине, що вона дізналася, що вся нерухомість, машина і половина бізнесу її коханого записана на його дружину. Ось тепер переживає. Якщо він залишиться ні з чим, то і вона звісно теж.
– Так. У кожного свої проблеми, – сказала сумно Ірина, – ну гаразд, треба нам на вихідних зустрітися.
– Добре, Іринко, обов’язково, бувай.
Ірина винаймала квартиру в п’ятиповерхівці на четвертому поверсі. Сусідів вона не знала, майже нікого не бачила. Вранці на роботу, увечері з роботи, тільки бабусі біля під’їзду. Увечері в п’ятницю вона піднімалася до себе в квартиру і на третьому поверсі, побачила молодого чоловіка з відром для сміття. Він, нахилившись до дверей, говорив:
– Подивися на кухні на столі.
– Ні, тату, немає на кухні, – чувся з-за дверей тоненький дитячий голосок.
– Здрастуйте, – привіталася Ірина. – У вас щось трапилося?
– Так. Зачинилися двері, а я виносив сміття. А в квартирі донька, вона не дотягується до замка, а ключі не пам’ятаю де. Я думав вона з балкона скине їх мені. Теж знайти не може, – за дверима тихо плакала дівчинка.
– А скільки доньці?
– Скоро чотири роки.
– Зателефонуйте дружині, вона на роботі?
– Дружина нас покинула, удвох живемо з донькою, – пояснив сусід.
– Тоді нехай табуретку до дверей принесе і залізе на неї, може замок і відчинить, – запропонувала Ірина.
– О, точно, – як я не здогадався? Аліночко, притягни свій стільчик з кухні і залізь на нього, тільки тримайся, будь ласка. Пам’ятаєш, я вчив тебе, як відкривати замок?
– Гаразд, тату, – озвалася дочка.
– Як так можна залишити дитину, – казала Ірина, – ось тепер така ситуація.
— Значить, у вас немає дітей, якщо так говорите, — невдоволено відповів сусід.
– Ні, але скоро будуть, – відповіла Ірина з викликом і додала, опустивши очі, – я вагітна, і мене покинув той, від кого я чекаю дитину.
Повисла незручна пауза.
– Ну і гаразд, не засмучуйтесь, а може це навіть на краще, не ваша значить людина. Тільки не розумію, як можна кинути жінку, яка чекає твою дитину, – промовив він.
Раптом клацнув замок і двері прочинилися, сусід відразу ж схопився за ручку.
– Аліночко, молодець, злазь акуратно зі стільчика!
За дверима чулася метушня, потім почувся голос Аліни.
– Все тату, злізла, – він акуратно прочинив двері.
Дочка кинулася до батька, той підняв її на руки і промовив:
– Заходьте до нас у гості, мене звати Павло, а ваше?
– Ірина. Але мені якось ніяково.
– Заходьте–заходьте, – замахала руками Аліна, – у нас торт, у тата сьогодні день народження, радісно щебетала вона. – Так, тату?!
– Ой, ну тоді зовсім незручно, я зараз, я тут на четвертому поверсі живу, – вона піднялася в квартиру.
Незабаром із коробкою цукерок та пляшкою ігристого вона спустилася до них.
– Ось, святкувати будемо, – сказала вона весело.
– Тітко Ірино, проходь, давайте татові красиво на столі все розставимо, я не вмію.
– Нічого, Аліночко, я тебе навчу.
– Тату, ти не виходь зі своєї кімнати, ми тебе покличемо, – серйозно сказала дочка, – ми тобі сюрприз зробимо.
Коли Аліна покликала Павла, той вийшов і застиг ошелешено.
– Татку, бачиш яку красу ми з тіткою Іриною зробили, це для тебе, з днем народження.
– Дякую, дівчата, дякую. Давно ніхто для мене не влаштовував свята. – Ірино, давай на «ти», ми ж сусіди. Дякую тобі. Не встигли познайомитись, а ти вже двічі врятувала мене! Який сюрприз, Аліна плескала в долоні від захоплення.
Ірина сиділа у сусідів довго. Аліна не відпускала, а коли йшла, запросила їх до себе в гості.
– А ми завтра прийдемо з татом, – весело сказала вона, – так, тату? Так? Ти ж сказав, що завтра вихідний.
Вечір пройшов весело в Ірини. Аліна не давала нудьгувати, без кінця щось говорила. У неділю пішли в парк, у кафе поїли морозива і випили кави.
Минув час. Наближався Новий рік. Вони так і зустрічалися. Аліна вже одна могла прибігти до Ірини, а та тільки раділа. Вирішили Новий рік зустрічати у Павла з Аліною, у них велика квартира, трикімнатна. Ірина приготувала подарунки і навіть замовила діда Миколая. Тримала все в таємниці. Аліна сказала, що вони прикрасили ялинку.
Тридцять першого грудня всі троє були зайняті, готували, стіл ставили в кімнаті. Аліна хитро посміхалася, а потім не витримала і прошепотіла:
– Тітко Ірино, а тато тобі приготував подарунок, але це секрет.
– Добре, секрет, то й секрет.
Ближче до вечора у двері подзвонили, Павло відкрив і застиг від здивування. На порозі стояв Миколай.
– Добрий вечір! Чи тут живе дівчинка Аліна?
– Тут–тут, – вилетіла Аліна з кімнати. – Ой, Миколаю, ти до мене? І подарунок приніс?
– А як же ж! Приніс! Тільки ти маєш віршик мені розповісти.
Аліна стала в середині кімнати і швидко розповіла без запинки довгий вірш.
– Яка ти молодець, Аліночко! Ось тобі подарунок!
– Лялька, моя улюблена лялька! Ще й одяг для неї! Дякую, Миколаю, ти найкращий, – і дівчинка полетіла до себе в кімнату, не взявши навіть пакет із цукерками.
Цей Новий рік для Ірини став щасливим.
Павло подарував обручку і зробив пропозицію.
Вона спочатку збентежилася і показала на живіт.
– Павлику, але я…
– А це наш з тобою син, я дам йому своє прізвище, якщо ти не проти, – сказав Павло.
Звісно, Ірина була не проти. Вона була просто щасливою…