Олексій відчинив двері своїм ключем. Йому треба було терміново поговорити із дружиною.
Коханка показала тест на вагітність, дві смужки. Дочка в Олексія доросла, живе окремо, одружена, навчається, працює. Загалом розумниця, а тут буде дитина, може бути навіть хлопчик.
Люба дала добу, щоб усе залагодити, інакше вона сама піде до його дружини.
– Іра, ти вдома? Я прийшов.
– Ти сьогодні рано. Щось сталося?
– Нам треба поговорити.
– Так. Я теж хотіла поговорити з тобою. Думаю відкладати не варто. Що ти хотів сказати? Я давно стала помічати зміни у твоїй поведінці. Хто вона?
– Іра, вибач, але вона вагітна. Нам з тобою треба розлучитися. Ми дорослі люди, давай без сварок.
– Я й не збиралася цього робити. Справа в іншому. Я лягаю на процедуру, маю проблеми з здоров’ям. Не хотіла тобі та доньці заздалегідь нічого говорити, але все дуже серйозно. Шанс один на мільйон. (Звичайно Іра дуже перебільшила.) Я збираюся написати заповіт. Тепер, коли про тебе дізналася, то заповіт на мою половину квартири буде тільки на Оленку.
– Що? Ти нездужаєш? Тоді ніякого розлучення не буде, я тебе не залишу. Чому ти мовчала?
– Не треба пафосних слів. Мені не потрібна твоя жалість.
Олексій уже пошкодував, що перший зізнався. Він ще не сказав, що квартиру треба було б поділити. Адже Любочка живе у орендованій кімнаті, у власності у неї лише старий маленький будинок у селі за багато кілометрів від їхнього міста, який майже нічого не вартий. А тут він може бути спадкоємцем. Навіть якщо й дочка отримає чверть, то це не лячно. Вони зможуть з Любою жити тут і міняти нічого не доведеться.
– Мені треба терміново піти. На роботу викликають. Прийдеш раніше, і тут, як завжди. – Сказав він прочитавши повідомлення.
– Ну, йди. Порадься зі своєю, як би її назвати…
– Іро, я на роботу. Незабаром повернуся. Ти не кисни. Все буде гаразд.
– Знаю я твою роботу. Іди.
Ірина розуміла, що ні на яку роботу він не пішов. Ніхто його не викликав.
***
– Люба. Ти мене поквапила. Ми можемо мати цілу трикімнатну квартиру, де я живу з дружиною. Вона серйозно занедужала і лягає на процедуру. Шансів практично немає. До того ж у неї завжди були проблеми. Нам треба просто зачекати.
– Чекати поки у мене живіт виросте?
– Сама подумай, трикімнатна квартира чи тільки її половина. Що краще?
– Звичайно трикімнатна. А тобі дружину не шкода.
– Шкода, але як кажуть її дні пораховані. Вона може не витримати.
– Навіть так?
– Мені час додому. Поки бачитись будемо рідко. Пиши, а краще я сам дзвонитиму. Зрозуміла?
***
– Швидко ти повернувся.
– Як я можу тебе покинути? Коли тобі скоро на процедуру? Тести треба зробити, що там ще буває? Я переживаю.
– Я розберуся сама. Після всього, що я дізналася, не хочу ніякої допомоги від тебе.
– Навіщо так категорично? Я відвезу тебе, коли буде потрібно.
– Я спати. Ти не звертай уваги, працюй, я впораюсь. Постели сьогодні собі на дивані.
– Я що тобі хотів сказати те… Ти це… не думай про заповіту. Тобі жити ще й жити. Все буде гаразд.
Ірина пішла до кімнати. Лягати в палату їй через три дні. Вона встигне все. Тепер вона це вирішила точно, заповіт на дочку. Адже, крім половини квартири, вона має внесок, який дістався їй від діда. Про нього Олексій також знав. Забезпечувати чоловіка, коханку чоловіка, їхню дитину, нехай і після свого відходу, вона не збиралася. Найкраще для дочки все перейде. А ще краще жити, побачити онуків. Шанс є, і він не дорівнює нулю.
***
Процедура пройшла успішно. Ірина відновлювалася.
Олексій не очікував на це, він навіть посварився з Любою з цього приводу. Сильно посварився, розлучення не оформлене, велика квартира тільки посміхнулася. Має бути розлучення, розділ квартири, нова іпотека, а він вже не молодий. Та й Люба стала якоюсь негідницею. Вимагає, вимагає… Вагітна, а потім пелюшки, памперси…
Олексій все це представив і не помітив, як на світлофорі засвітився червоний сигнал. Різко натиснув на газ і… все.
***
– Мамо, а це хто осторонь стоїть у чорному? Родичка? Я її не знаю.
– Я тобі вдома все розповім. Тут не місце. Через неї у нас можуть бути проблеми.
***
Минуло півроку. Олена вступала у спадок. Мати має половину, друга належатиме доньці.
– Мамо, хай усе належить тобі. Ти подолала цю недугу, і цього достатньо.
– Ні. Половина буде твоєю. Проблем не буде. Ця жінка його обманула, вона не вагітна. З нею нам ділити нема чого. Звичайно вона могла б і чужу дитину підсунути нашому татові, але його просто немає. Ми вже збиралися розлучатися та ділити квартиру.
– Ти знала ще до процедури?
– Знала.
– Тепер все буде гаразд, мамо. Батька шкода, але не говоритимемо погано про нього.
– Невідомо, що було б після нашого розлучення. Не будемо про це, дочко. Шанс є завжди. Я дуже хотіла жити. Головне – вірити. Тепер можна просто радіти життю.
– А ми скоро тобі надамо цю радість. У тебе буде онук, а може, онучка.
– Я мріяла про це, – усміхнулася жінка.