– Наталю, ти чого так рано? Сталося щось?! — здивовано спитала Ірина Геннадіївна, побачивши на порозі квартири дочку із двома онуками.
– Мамо, ну ти чого трубку не береш?! Я тобі весь ранок дзвонила. — накинулася Наталя на матір, водночас проштовхуючи сина та доньку до коридору.
– Телефон розрядився, мабуть. А що таки сталося, ти можеш пояснити?
– Мамо, ну ти як маленька! Що сталося… Молодші обидва вчора занедужали, добре хоч Аліні не передалося — її вранці до школи відправила. Сашко на роботі на добу, і я вже спізнююся, а ти трубку не береш. Я думала, що ти прийдеш якнайшвидше і з ними посидиш. А тут довелося їх везти до тебе, скільки часу втратили! — обурено відповіла Наталя.
– Дочко, я, звісно, все розумію. Але я взагалі то теж працюю, якщо ти забула… Мені за дві години теж на роботу.
– Мамо, та що в тебе за робота? У цій бібліотеці за три копійки! Не сміши мене! Треба з онуками допомагати, а не старі книжки перебирати! Все, бери їх, а я пішла на роботу. Шеф двічі вже дзвонив.
Наталя зачинила двері, а Ірина Геннадіївна так і залишилася стояти в коридорі, в оточенні двох молодших онуків — двійнят Марії та Павлика.
– Бабуся, ну що, знімати черевики? – запитав Павло.
– Ну, звісно ж, знімати. Проходьте до кімнати, я зараз мультики вам увімкну.
– Бабуся, а тут ось у пакеті мама дала, все що нам потрібно пити. Мама зібрала, сказала, що ти знаєш, коли нам давати. – Марія простягла бабусі невеликий пакет.
– Давай, Марійко, — зітхнула Ірина Геннадіївна і рушила на кухню.
Жінка прибрала пакет на верхню полицю кухонного гарнітура, поставила чайник і почала шукати мобільний телефон. Він справді виявився розрядженим. Жінка поставила його на зарядку і почала дзвонити начальниці, щоб вкотре відпроситися з роботи.
– Алло! Світлана Анатоліївна? Це Ірина. Тут така річ — онуки занедужали. Мені б день чи краще два вдома посидіти.
– Ірино Геннадіївно, я вас розумію. У мене самої є онуки. Але ось займатися ними мають батьки. А у вашій родині на вас щоразу перекладають.
– Ну так вийшло … Дочка привела прямо вранці, ну а я що …
– Ірино, ти мене вибач, але твоя донька просто тебе експлуатує! Ну чому вона не може взяти лікарняний та сидіти зі своїми дітьми? — начальниця Ірини Геннадіївни перейшла на дружній тон, бо вони були в добрих стосунках.
– Світлано Анатоліївно, ну годі тобі… Дай два дні, я онуків догляну і на роботу.
– Ну, що з тобою робити? Гаразд!
Ірина Геннадіївна і сама розуміла, що начальниця має рацію. Наталі можна було спокійно взяти лікарняний, посидіти з дітьми, відправити до садка та повернутися на роботу. Так живуть мільйони людей. Але висловити доньці все в обличчя жінка ніяк не наважувалася.
…Ірина вийшла заміж за коханням. Перші два роки жили з чоловіком добре, а коли з’явилася Наталка, почалися сварки. Молодий чоловік раптом зненацька зрозумів, що він ще не готовий до сімейного життя, і дитина йому в тягар.
Спочатку Ірина думала, що все поступово втрясеться, але далі стало тільки гірше. Чоловік почав гульбанити, затримуватися вечорами, а потім взагалі міг ночувати не вдома. Проживши ще два роки, Ірина зібралася з силами і подала на розлучення.
Через кілька місяців вона стала молодою одинокою матір’ю. Допомоги чекати не було особливо звідки. Чоловіку призначили копійчані аліменти. Жилося Ірині важко: доводилося на всьому заощаджувати, у всьому собі відмовляти та рахувати кожну копійку.
Єдине, що допомагало жінці хоч якось триматися — віра у щасливе та світле майбутнє. Практично щовечора жінка, уклавши маленьку доньку спати, мріяла про те, що колись у неї буде все. Ось виросте маленька Наталя, вступить вчитися, потім піде на роботу і сама забезпечуватиме себе. І ось тоді Ірина зітхне вільно, бо не треба буде щодня збирати доньку в дитячий садок, рахувати кожну копійку, у всьому собі відмовляти. Ірина уявляла, як зустріне справжнього чоловіка, і вони житимуть довго та щасливо.
Наталя виросла, але вступати до університету не стала. Почала зустрічатися із однокласником Сашком. А якось прийшла додому і сказала матері, що вагітна. Ірина дуже переживала з приводу того, що сталося. Але потім якось зуміла взяти ситуацію під контроль, мислити раціонально. Вона запевнила себе, що нічого поганого у онуку чи онуці немає. Просто її плани про вільне життя в достатку доведеться трохи відкласти.
Наталя та Олександр зіграли скромне весілля, а вже за сім місяців на світ з’явилася маленька Аліна. Ірина допомагала молодій сім’ї, як могла. Так склалося, що батьки Сашка не брали особливої участі у житті внучки, бо багато працювали і взагалі займалися собою. А Ірина практично повністю присвятила себе малечі. Навіть із улюбленої роботи довелося піти, щоб бути вільнішою та допомагати дочці.
Ірина влаштувалася працювати у змінний графік, часто сиділа з Аліною та ще грошима дітям непогано допомагала. Жінка робила все з душею і вірила, що ось мине три-чотири роки, Аліна підросте, діти допомоги бабусі вже не будуть так потребувати, і все стане просто чудово. Вона зможе пожити собі.
…З моменту народження старшої онуки пролетіло сім років. Аліна пішла до школи. Ірина так само допомагала доньці, але стала набагато вільнішою. Олександр та Наталя до цього часу почали непогано заробляти. Ірина звільнилася з колишньої роботи, яка їй не подобалася, та влаштувалася до бібліотеки, про що завжди мріяла. Тільки пожити добре і спокійно знову не вийшло — Наталя завагітніла вдруге.
Коли стало відомо, що народиться двійня, Ірину всередині розбирали два суперечливі почуття. З одного боку, вона була рада поповненню у сімействі. З іншого боку — дві маленькі дитини, Аліна-першокласниця, Олександр постійно працює і вдома буває рідко… Все це вказувало на те, що Ірині знову доведеться поринути у життя та проблеми доньки, а не займатися своєю власною долею.
Народилися чарівні малюки, все закрутилося знову: пелюшки, уроки зі старшою онукою, прогулянки з молодшими. Ірина все менше мріяла про те, що ось колись у неї все буде. Якщо раніше все життя було попереду, то тепер, як кажуть, ні.
Ірина знаходила втіху у роботі. Вона щиро любила цю бібліотечну тишу. З великим задоволенням спілкувалася з читачами, сама багато читала та могла порекомендувати чудову книгу.
Найбільше зі своїх читачів Ірина чекала на Ігора Миколайовича. Він найчастіше відвідував бібліотеку, і з Іриною вони відразу ж порозумілися. Ігор Миколайович овдовів кілька років тому. Діти вже виросли та жили у столиці. Порівняно з Іриною Геннадіївною, життя у чоловіка було влаштованішим — він був на пенсії, трикімнатна квартира, діти самі себе забезпечували, а єдиного онука Марка привозили лише раз на рік — на кілька днів влітку.
Ірина завжди з великим трепетом та нетерпінням чекала, коли прийде Ігор Миколайович. Спочатку вони спілкувалися лише у бібліотеці, а одного разу чоловік запросив Ірину прогулятися. Начебто нічого особливого, але для жінки це стало справжньою подією. Поряд з Ігором Миколайовичем вона почувала себе щасливою та вільною.
Вони зустрічалися кілька разів. Він запрошував ще, але Ірина відмовлялася — треба було займатися онуками. Цього разу вони справді сильно занедужали. Ірина Геннадіївна взяла лікарняний і доглядала онуків три тижні.
Перший день на роботі видався їй просто казкою. Вона з нетерпінням чекала, коли прийде Ігор Миколайович. Пролетів тиждень, а чоловік так і не з’явився.
– Оленко, а Ігор Миколайович заходив за моєї відсутності? – Поцікавилася вона у колеги.
– Ой, Ірино Геннадіївно, заходив. Вас питав, а ми сказали, що ви з онуками на лікарняному. Він тортик приносив і прощався. Діти у Київ його забрали. Старенький, мабуть, став.
Ірина Геннадіївна, під приводом знайти потрібну книгу, вирушила до архіву. На неї раптом накотила неймовірна туга. Начебто нічого страшного не сталося, адже з Ігором Миколайовичем вони просто дружили. Але Ірині здавалося, що з її життя пішло щось важливе.
Потік сліз та приємних спогадів перервав дзвінок мобільного телефону.
– Мамо, як рятуй! Лише тиждень у садок походили і на тобі… У Павлика вітрянка, отже, й у Марійки буде. Кінець кварталу, мені зараз із роботи взагалі ніяк. — наполегливо промовила в слухавку Наталя.
– Наталю, мене не відпустять. Ну, я ж теж працюю! Я так із лікарняного на лікарняний…
– Мамо, ти знову починаєш! Скільки тобі платять у цій твоїй бібліотеці? Давай ми з Сашком тобі будемо твою зарплату платити, а ти допомагатимеш з онуками!
– Не треба, дочко, нічого платити. Зараз скажу начальниці.
Ірина Геннадіївна витерла сльози з обличчя. Почекала ще кілька хвилин, щоб обличчя перестало бути червоним, і колеги не помітили слідів сліз, а потім вийшла з архіву і попрямувала до кабінету до начальниці.
– Світлано Анатоліївно, я знову… – Ірина Геннадіївна намагалася говорити спокійно.
– Що знову? – не зрозуміла начальниця.
– Знову на лікарняний. Уявляєш, вітрянка…
– Ірино, може тобі на пенсію правда піти, раз у сім’ї така ситуація. Тим більше, ось буквально сьогодні приходила молода дівчина-бібліотекар, нещодавно профільну освіту здобула… Я тебе звільняти насильно не буду, звичайно, але ти подумай. Може в цьому є раціональне зерно.
– Може й є. – відповіла Ірина.
Наступного дня вона написала заяву за власним бажанням.
– Ну, ось правильно і зробила. Діти коли виростуть, і всі проблеми закінчаться. Житимемо собі: і ти, і ми з Сашком — схвально сказала Наталя.
Ірина Геннадіївна нічого не відповіла і пішла до кімнати до онуків. Вона весь час жила майбутнім, нехтуючи сьогоденням і поступаючись власним щастям. Жінка подумки вважала, що до повноліття молодших онуків їй виповниться сімдесят чотири роки. Яке вже там майбутнє … І тільки зараз Ірина Геннадіївна зрозуміла, що все своє життя вона так і провела в залі очікування.