– Мамо, у мене така новина! – схвильовано повідомила Інна. – Бабуся пропонує нам жити разом із нею!
– З чого це? – невдоволено спитала Ольга Петрівна. – Не схоже на неї.
– Вона каже, що подарує мені свою квартиру, якщо ми погодимося! Уявляєш?
– Яка ж ти не розумна! – Мати різко піднялася, забігала по кімнаті. – Подарує вона, як же! А синочок її старший? А інші онуки?
– Бабуся з дядьком Петром все обговорила. Ні він, ні його сини житла не потребують і повертатися в наше місто не збираються. Тож вони не проти, щоб квартира бабусі дісталася нам.
– Ні, я, звичайно, знала, що в тебе немає розуму, але щоб такою мірою! – вигукнула Ольга Петрівна. – Невже ти їм повірила?!
– Ну а що? Все логічно, – Інна вже була не рада, що затіяла цю розмову.
– Ще б пак не логічно! Моя інтелігентна свекруха завжди так і діє!
– Як? – Інна з подивом подивилася на матір.
– Усіма маніпулює! Вона ж негідниця! Поруч із нею перебувати неможливо! Ти думаєш, що ми з батьком просто так від неї поїхали? Та ми мало не розлучилися! І дядько Петро твій у інше місто не просто так виїхав! Сім’ю хотів вберегти! От скажи, вона ж не просто так тобі пообіцяла квартиру, щось попросила натомість?
– Я ж кажу, – Інна вдихнула більше повітря. – Вона пропонує нам до неї переїхати. Прямо зараз. Хоче, щоб ми її доглядали, поки… Ну, ти розумієш.
– Та вона сто років проживе! Ти просто не уявляєш, що на тебе чекає, якщо ти підеш у неї на поводі!
– Мамо, мені здається, ти перебільшуєш, – несміливо промовила Інна, – бабуся завжди добре до мене ставилася.
– Добре? Та що ти знаєш? Вона з тобою жодного дня не сиділа! Жодного подарунка нормального не зробила! І ніколи не бідувала! А сина твого вона скільки разів бачила? Так це навіть не онук, це правнук! Душі у неї немає і ніколи не було! І не любить вона нікого, окрім себе! Коротше: я категорично проти! Якщо погодишся з нею жити, на поріг не пущу!
– Мамо, ну навіщо ти так? – тихо, з благанням у голосі промовила Інна. – Вона ж літня людина, їй потрібна допомога. Для неї в магазин сходити вже подвиг! А з нас не зменшиться. Допоможемо. Натомість квартира нам залишиться. Я про таку навіть мріяти не могла.
– Я все сказала, – з погрозою кинула Ольга Петрівна і відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Інна поїхала додому. Гарний настрій зник, як дим. Такої реакції від матері вона не чекала.
«Невже вона не розуміє, що це для нас, можливо, останній шанс знайти свій будинок? – думала Інна, відчайдушно дивлячись у вікно маршрутки. – І навіщо я їй все розповіла? Переїхали б і все. А тепер? Якщо не послухаюсь, сварка неминуча. Я вже знаю свою маму».
Спогади, особливо не питаючи, захлиснули Інну…
Вона одружилася відразу після інституту. Ігор, який тільки починав працювати інженером, не мав ні житла, ні великої зарплати. Як, власне, і Інна, яка працювала вчителькою.
Але молоді не сумували. Зняли пів будинку у приватному секторі і, повні надії, почали будувати своє сімейне життя.
Починали з нуля. Економили. Кожну покупку обговорювали: чи треба?
Про те, щоби відкласти хоч якусь суму, навіть не говорили. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше.
Потім народився син. Жити із зручностями на вулиці стало незручно. Зняли квартиру на околиці.
Ледве зводили кінці з кінцями.
Воно й зрозуміло: тепер працював лише Ігор, сама Інна сиділа у декреті.
Син підріс, пішов у садок. Потім – до школи.
Зарплата хоч і підростала, але ніяк не змінювала фінансового стану сім’ї. Разом із зарплатою зростали й ціни.
Не встигли озирнутися – син виріс. Постало питання його освіти. На бюджет хлопець не вступив. Довелося оплачувати навчання на платному факультеті.
А квартира все ще була орендована. І у свої сорок Інна з Ігорем чітко розуміли, що купити чи побудувати житло вони навряд чи зможуть. Ну, не вийшло грошей назбирати!
Пропозиція бабусі прозвучала дуже до речі. Радості подружжя не було кінця.
Інна розуміла, що легко не буде, адже вони з бабусею рідко спілкувалися до цього, мало знали один одного. Мама якось не прагнула їх подружити.
Навпаки: вона завжди дуже негативно відгукувалася про бабусю, сварила її, казала, що свекруха мало не зруйнувала їй життя. Що вона зла, заздрісна і дуже хитра.
Інна завжди слухала навпіл. Їй бабуся нічого поганого не зробила.
І потім: вона справді вже дуже старенька, слабка. Сили не ті. Чому не допомогти людині? Рідній людині! І отримати, нарешті, власне житло!
Так, квартира бабусі теж стара. Але яка! Три кімнати! 90 кв. метрів! Високі стелі! Стіни – півметра завтовшки!
Не квартира – мрія!
Бабусю, звичайно, доведеться потерпіти.
Але це того варте!
Словом, Інна вже подумки переїхала до бабусі.
І раптом таке…
І що, питається, із цим робити? Проігнорувати думку матері? Не можна. А виконувати ультиматум – не хочеться.
І все ж…
Інна зателефонувала бабусі та відмовилась від пропозиції.
Бабуся мовчки поклала слухавку.
Образилася.
І Інна це чітко зрозуміла.
Минуло кілька місяців.
Весь цей час Інна постійно думала про бабусю. Шкода, що довелося з нею так вчинити.
Ігор заспокоював:
– Немає сенсу переживати, нічого вже не зміниш. Ти б відвідала її, чи що?
– Завтра ж з’їжджу, – озвалася Інна і саме в цей момент у двері подзвонили.
Подружжя переглянулось: кого принесло на ніч дивлячись?
У квартиру влетіла Ольга Петрівна: скуйовджена, невдоволена, очі метали блискавки.
– Ну що, догралися? – вигукнула вона, втрачаючи залишки самовладання.
– Мамо, ти що? – захвилювалася Інна. – Зупинись, пальто зніми, присядь.
– Та відчепись ти зі своїм пальто! – Ольга Петрівна кинула на дочку зневажливий погляд. – І я не сидіти тут із вами прийшла! Ти знаєш, що твоя бабця утворила?!
– Що?
– Вона дарчу оформила! На якусь знайому! Зовсім вже!
– Звідки ти знаєш? – ахнула Інна. – Це вона тобі сказала?
– Ще чого! З якого дива вона мені це говоритиме? Мені твій дядько подзвонив! Насварив мене, як дівчисько! Вважає, що з нашої вини квартира із родини пішла!
– Насварив?
– Ну так. Мовляв, погано я тебе виховала, раз ти відмовилася літній бабусі допомогти! Звісно! Тепер вони нас у всьому звинувачуватимуть! А я так думаю, що свекруха спеціально все це зробила, щоби квартира нам не дісталася!
– Але ж вона спочатку мені запропонувала, – тихо промовила Інна.
– Раз запропонувала, могла й наполягти! А вона зраділа, що ти відмовилась. Їй тільки й треба було! Коротше. Іди до неї і відіграй все назад. Квартиру треба повернути!
– Яким чином?
– Не знаю! – вигукнула мати. – Йди домовляйся! Переконай її! Вибачення проси! У ноги падай! Що хочеш роби! На найгірший кінець знайди цю дарчу і забери непомітно!
– Мамо!
– Що “мамо”? Наробила справ! Завтра ж вранці їдь до бабусі та вирішуй проблему! Будь-яким способом!
– Нікуди я не поїду, – твердо відповіла Інна.
– У сенсі не поїдеш? – Ольга Петрівна здивувалася, – тобі що, квартира не потрібна?!
– Потрібна.
– Тоді роби, що я говорю!
– Вже одного разу зробила, – буркнула Інна. – І що з того вийшло? Тож грай сама у свої шпигунські ігри, мамо.
Ольга Петрівна назвала доньку не розумною та вилетіла з квартири.
***
До бабусі Інна не пішла. Вона їй зателефонувала. За кілька днів. Сказала, що обставини змінилися, тож вона готова переїхати протягом тижня.
– Пізно, – спокійно відповіла та. – Квартиру я вже подарувала.
– Так? – Інна вдала, що нічого не знає про дарчу. – Ну, подарувала, так подарувала. А ти сама живеш? Чи зможеш нам дати притулок? Так просто.
– Притулити можу, – подумавши, відповіла бабуся.
Та Інна переїхала. Не одна, звісно. З чоловіком та сином…
Вони так і живуть усі разом. Вже п’ятий рік.
Бабусі нещодавно виповнилося 90 років.
Інна з чоловіком їй такий ювілей влаштували! Іменинниця навіть танцювала у колі рідних!
А про дарчу вони жодного разу за ці роки не говорили.
Що буде далі – ніхто не знає.