Інна стояла біля вікна, розсіяно спостерігаючи, як жовтневий вітер ганяє по двору різнобарвне листя.
У просторій вітальні панувала напівтемрява – штори вона так і не розсунула з ранку. На журнальному столику остигала недоторкана чашка кави, поруч лежав смартфон із черговим пропущеним дзвінком від свекрухи.
Масивна книжкова шафа, що дісталася разом із квартирою від бабусі, займала цілу стіну. Книжки вишикувалися рівними рядами – класика, романи, детективи. Жодної дитячої книжки. Як і іграшок на порожніх полицях. Або фотографій у рамках – лише весільна, де вони з Євгеном такі щасливі та безтурботні.
Телефон знову завібрував. Інна скривилася, але слухавку все ж таки взяла.
– Так, Анастасіє Петрівно.
– Інночко, сонечко! – пролунав бадьорий голос свекрухи. – Я тут вирішила приїхати до вас на тиждень. Скучила дуже! Та й справи з’явилися.
У Інни всередині все стислося. Знову. Вже втретє за останні два місяці.
– Ми не планували… – почала вона невпевнено.
– Та які плани, доню! – перебила свекруха. – Я вже в поїзді, за чотири години буду. Зустрінете?
Інна заплющила очі і повільно дорахувала до п’яти.
– Так, звичайно, – видавила вона. – Євген зустріне вас.
Поклавши слухавку, вона машинально оглянула квартиру – велику, світлу, з високими стелями та старовинною ліпниною. Такі зараз нечасто зустрінеш. Бабуся берегла все як зіницю ока, кожну річ, кожну дрібничку. А тепер тут господарює Інна. Точніше, намагається.
Свекруха з’явилася не за чотири години, а за три. Євгеній привіз її прямо з вокзалу, допоміг занести об’ємні сумки.
– Інночко, дитинко! – Анастасія Петрівна взяла невістку в міцні обійми. Від неї пахло дорогими парфумами і якимись травами. – Як же ж я скучила! А ти все худнеш, бліда яка. Недобре це.
Вона відсторонилася, окинула Інну прискіпливим поглядом.
– Треба тобі вітаміни попити. І харчуватися краще. Бо як же ж дітки при такій слабості приживуться?
Інна відчула, як червоніє. Ось воно почалося. Не минуло й п’яти хвилин.
– Мамо, може, чаю? – квапливо втрутився Євген. – З дороги.
– А давайте! – пожвавішала Анастасія Петрівна. – Тільки я сама заварю. У мене свій рецепт, особливий. З травами корисними для жіночого здоров’я.
Вона багатозначно подивилася на Інну і пійшла на кухню. Гримнули дверцята шафок – свекруха явно шукала улюблену порцелянову чашку, яку сама ж і подарувала молодим на новосілля.
– Євгене, ти ж говорив, поговориш із нею, – пошепки промовила Інна, хапаючи чоловіка за рукав. – Поясниш, що не треба…
– Я намагався, – так само тихо відповів він. – Але ж ти знаєш маму. Має свою думку на все.
З кухні долинув дзвін посуду та бадьорий спів – Анастасія Петрівна завжди співала за роботою.
– Діточки, йдіть чай пити! – гукнула вона. – Охолоне ж!
За столом свекруха розлила по чашках темний напій, що пряно пахнув, і підсунула Інні вазу з печивом.
– Їж-їж, – примовляла вона. – Тобі сили потрібні. Он, Марійка моя сусідка того року народила. Теж ніяк не виходило, а потім трави мої попила – і на тобі! Двійня!
Інна стиснула під столом кулаки.
– Анастасіє Петрівно, ми ж просили…
– Так-так, знаю, – махнула рукою свекруха. – Не лізти, не давати поради. Але ж я як краще хочу! Мені вже п’ятдесят, зачекалася онуків. Усі подруги давно бабусі, а я що гірше?
– Мамо! – обсмикнув її Євген.
Але Анастасія Петрівна вже увійшла в кураж:
– А що мама? Правду говорю! Два роки живете – і нічого. Може, до лікаря треба сходити? Обстежитись? У мене знайома є, хороша фахівчиня…
Чашка в руках Інни здригнулася, чай виплеснувся на скатертину.
– Вибачте, – пробурмотіла вона, встаючи. – Мені треба… Роботу доробити.
Вона вискочила з кухні, ледве стримуючи сльози. Закрила двері спальні, лягла на ліжко. Подушка швидко намокла від беззвучного плачу.
За кілька хвилин рипнули двері – Євген. Сів поруч, погладив по спині.
– Пробач, – тихо сказав він. – Я поговорю з нею. Серйозно поговорю.
– Я вже була у лікаря, – сказала Інна, не піднімаючи голови. – Тиждень тому.
Рука чоловіка застигла.
– Що? Чому не сказала?
– Хотіла спочатку отримати результати. Вони будуть завтра.
Євген мовчав, продовжуючи гладити її по спині. За дверима чулися кроки свекрухи – вона явно металася по квартирі, не знаючи, як загладити чергову нетактовність.
Наступного дня Інна поїхала у клініку сама. Євген рвався з нею, але вона відмовилася – хотіла дізнатися все наодинці з лікаркою. Підготуватися морально, якщо що.
Кабінет лікарки знаходився наприкінці довгого коридору. Світлана Ігорівна – літня жінка з добрими очима – зустріла її привітною усмішкою. Але, поглянувши на результати аналізів, спохмурніла.
– Присядьте, Інно, – лагідно сказала вона. – Мені треба сказати дещо…
Додому Інна брела, як у тумані. Слова лікарки дзвеніли у вухах: «На жаль… Завагітніти… Не зможете…” Перед очима пливли схеми та графіки, якими Світлана Ігорівна намагалася пояснити ситуацію.
Щось про гормони, про якісь порушення Інна майже не слухала – в голові була одна думка: «Не буде дітей. Ніколи».
У під’їзді вона зустрілася із сусідкою – молодою мамою з візочком. Та привітно посміхнулася, але Інна тільки кивнула, квапливо відводячи очі від рожевих мережив та щасливого дитячого гукання.
Квартира зустріла її дзвоном посуду і гучним голосом свекрухи.
Інна прислухалася про, що та говорить і побіліла від почутого.
– …і уявляєш, Зіно, вони два роки живуть – і нічого! Я вже й чаю їй, і поради… А вона носа верне!
Інна застигла біля дверей. Анастасія Петрівна говорила по телефону, мабуть, із черговою подругою.
– Так-так, кажу тобі – недолуга вона! А Євген мій, теж нерозумний, все терпить. Я йому говорю – знайди собі хорошу жінку. А він…
Інна з гуркотом зачинила вхідні двері. На кухні щось дзенькнуло – свекруха від несподіванки випустила чашку.
– Інночко! А я тут… – Анастасія Петрівна визирнула в коридор, ховаючи телефон за спину. – Ти рано сьогодні.
– Так, рано, – сказала Інна. – Зате вчасно.
Вона пройшла повз розгублену свекруху, замкнулася в спальні. Коліна підігнулися, і вона сповзла по стіні на підлогу. Усередині було порожньо та холодно.
Скільки вона так просиділа – годину, дві? – Інна не знала. Прокинулася від звуку ключа, що повертається в замку. Євген.
– Інно! – він метнувся до неї, сів поряд. – Що трапилося? Мама сказала, ти…
– Недолуга я, – криво посміхнулася вона. – Так і передай своїй мамі. Нехай дзвонить подругам, ділиться радістю.
– Що? – він насупився. – До чого тут мама? Що лікарка сказала?
Інна похитала головою:
– Не зможу народити. Ніколи.
Вона очікувала будь-чого – розчарування, злості, докорів.
Але Євген тільки міцніше пригорнув її до себе.
– Ну то й що? – тихо сказав він. – Головне, що в мене є ти, а в тебе я.
– Євгене, ти не розумієш, – схлипнула вона. – Твоя мама має рацію. Тобі потрібна інша дружина.
– Так, припини! – він розвернув її до себе, зазирнув в очі. – Ти моя дружина. Єдина. А мама… Я з нею поговорю.
– Про що? Про те, що невістка не виправдала надій?
– Про те, що настав час припинити лізти в наше життя! – Євген різко встав. – І взагалі… Є інші способи. Необов’язково самим народжувати.
Інна недовірливо подивилася на чоловіка:
– Ти про що?
– Про всиновлення, – сказав він. – Я давно думав про це. Стільки дітей чекають на родину! Чому б нам…
Договорити він не встиг – з коридору почувся обурений вигук Анастасії Петрівни:
– Чужу дитину?! Зовсім вже! Та люди засміють! Ні, Євгене, я тобі як мати говорю – навіть не думай! Знайдемо тобі дівчину…
– Мамо! – Євген відчинив двері. – Досить підслуховувати!
– Але синку…
– Ні, мамо. Або ти приймаєш наше життя таким, яким воно є, або… – він зробив паузу. – Або збирай речі та повертайся до себе.
Анастасія Петрівна ахнула, схопилася за серце:
– Рідну матір женеш? Через неї? – вона вказала пальцем у бік Інни.
– Ні, мамо. Через твою неповагу. До неї. До мене. До нашої родини.
У коридорі запала важка тиша. Потім застукали підбори – Анастасія Петрівна гордо пішла у гостьову кімнату. Загриміли шухляди комода, мабуть, почала збирати речі…
Ранок почався зі стосу паперів на столі. Інна методично перебирала документи – довідки, висновки, характеристики з роботи. Десь у цій стопці загубився останній необхідний листок – медичний висновок, без якого весь пакет документів виявився б неповним.
– Знайшла? – Євген зазирнув у кімнату, на ходу зав’язуючи краватку. – Нам через годину виїжджати в опіку.
– Зараз, – пробурмотіла Інна, витягаючи потрібний папірець. – Ось вона!
За останні два місяці вони, здається, зібрали більше довідок, ніж за все попереднє життя.
Нескінченні черги до кабінетів, розмови з психологами та соціальними працівниками. Але результат був того вартий – вони отримали висновок щодо можливості бути усиновлювачами.
У дитячому будинку їх зустріла вже знайома вихователька – повненька жінка з добрими очима.
– Мишко вже прокинувся, – сказала вона, ведучи їх коридором. – Весь ранок питав, чи прийдете сьогодні.
Малюк сидів у ігровій кімнаті, зосереджено складаючи кубики. Побачивши їх, засяяв, він скочив на ще не зовсім впевнені ніжки:
– Тітонько! Дядьку!
Інна підхопила його на руки, пригорнула до себе. Від маківки пахло дитячим шампунем. Євген потріпав хлопчика по волоссю:
– Ну що, друже, показуй, чого нового навчився?
Наступної години Мишко демонстрував іграшки, щось захоплено розповідав своєю дитячою мовою, вимагав уваги то від одного, то від іншого. А вони не могли надивитись на нього, запам’ятовуючи кожен жест, кожну посмішку.
Додому поверталися притихлі, зворушені.
– Через місяць буде рішення, – задумливо промовив Євген. – Всього місяць, і він буде з нами.
Інна тільки кивнула. Подих перехоплювало від ніжності та хвилювання.
Плановий огляд у гінеколога вона сприймала як просту формальність – ще одну довідку у пухкій папці документів.
Але доля готувала їй сюрприз…
– Вітаю, – усміхнулася Світлана Ігорівна, дивлячись на результати аналізів. – Ви вагітні. І, зважаючи на все, вже близько двох місяців!
Інна застигла, не вірячи своїм вухам:
– Як… Вагітна? Але ж ви казали…
– Інно, – лікарка винувато опустила очі. – Тоді сталася помилка. Ми переплутали ваші аналізи з іншою пацієнткою. Вибачте мені, будь ласка.
В квартиру Інна летіла як на крилах.
Євген примчав з роботи, тільки-но отримавши її повідомлення. Вислухав новину, міцно обійняв:
– Це ж чудово! – вигукнув він. – Тепер у нас буде двоє дітей!
– Двоє? – Інна недовірливо подивилася на чоловіка. – Ти хочеш сказати…
– Звичайно! – він поцілував її. – Ми ж не відмовимося від Михайла. Він уже наш, рідний. Просто тепер у нього з’явиться братик чи сестричка.
Телефонний дзвінок зупинив їхню розмову. На екрані висвітлилося: «Мама».
– Євгене! – голос Анастасії Петрівни дзвенів. – Сусідка бачила твою Інну, коли вона виходить із жіночої консультації! Невже… Невже я нарешті стану бабусею?
Євген перезирнувся з дружиною, й увімкнув гучний зв’язок:
– Так, мамо. Інна вагітна.
Зі слухавки почулося щось середнє між захопленим вереском і плачем:
– Господи, дякую! Я ж казала – все налагодиться! А ви тепер цей, з усиновленням… Передумаєте, так? Навіщо вам чужа дитина, коли своя буде?
– Ні, мамо, – твердо відповів Євген. – Ми не передумаємо. Мишко теж буде нашим сином.
– Що?! – у голосі свекрухи задзвенів метал. – Ви взагалі вже? Куди вам двох одразу? Та ще й чужого на додачу? Ні, я цього не допущу!
– Мамо, – Євген говорив спокійно, але в голосі відчувалася твердість. – Не починай.
У слухавці запала важка мовчанка.
– Але ж я як краще хочу, – нарешті схлипнула Анастасія Петрівна. – Я ж турбуюся про вас…
– Мамо, – м’яко сказав Євген. – Ми любимо тебе. Дуже. І хочемо, щоби ти була частиною нашої родини. Великої родини – із двома онуками. Але вирішувати, як нам жити, ми будемо самі. Ти приймеш це?
Знову мовчанка. Потім тихе зітхання:
– Прийму, синку. Куди ж я подінусь? Тільки… Можна я приїду? Допоможу там із дитячою кімнатою, з речами? Бо ж я скучила.
Інна зробила крок до телефону:
– Приїжджайте, мамо. Нам дуже потрібна ваша допомога. І Мишкові потрібна бабуся. Справжня, любляча.
– Дякую, доню, – голос Анастасії Петрівни здригнувся. – Я постараюся… Намагатимусь бути гарною бабусею. Обом.
Коли зв’язок перервався, Євген пригорнув дружину до себе:
– Ну, ось, здається, все налагоджується…
Інна поклала руку на живіт, уявляючи, як через сім місяців у їхньому домі з’явиться ще один малюк.
А Мишко стане старшим братом – дбайливим, люблячим.
І вони будуть справжньою сім’єю – нехай не зовсім звичайною, але від того не менш щасливою…