– Мамо, а ви куди це зібралися на ніч? – Тетяна дивилася на літню свекруху, іронічно вигнувши брову.
Бач, ти, вирядилася, і губи нафарбувала, і капелюшок цей безглуздий начепила!
– Прогулятися, – не обертаючись, сказала Зінаїда Ігорівна. – Чого вдома сидіти, такий вечір прекрасний!
– Ну-ну, – недовірливо скривилася Тетяна. – Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло, Тетянко? – Зінаїда Ігорівна перестала милуватися собою в дзеркалі, з викликом розвернулася до невістки. – Маю я право повітрям подихати, чи мені, старій, і це вже заборонено? Живете в моєму домі, правила свої встановили, мені зайвий раз зі своєї кімнати навіть виходити не хочеться, не так сиджу, не так дивлюся.
– Та йдіть ви з Богом, чого завелися, мамо? Я просто так спитала, про всяк випадок. Адже ви не дівчинка вже, раптом, що з вами станеться, недобре, серце там чи ще щось…
– Не дочекаєтесь! – єхидно посміхнулася літня жінка. – Мені всього шістдесят вісім, не така вже й стара я.
Вона переможно глянула на невістку, яка застигла в коридорі, і попрямувала до виходу з квартири.
Ішла повільно, граціозно, з ідеально прямою спиною – ну чисто королева, не менше!
Тетяна від такого видовища аж скривилася. Ні, ви подивитеся на неї, люди добрі! Майже сімдесят, а все молодиться. Інші, он, у її віці вдома сидять, пиріжки печуть і внуків няньчать, а ця! От же ж Бог дав свекруху!
– Ігорю, нам треба серйозно поговорити! – з порога почала вона до чоловіка, який не встиг ще навіть зняти взуття, коли повернувся з роботи. – Справа важлива!
– Що трапилося, Тетянко? – втомлено спитав чоловік. – Що знову? Я втомився, їсти хочу, ось не до розмов мені зараз зовсім.
– Ходімо на кухню, їстимеш і слухатимеш, – сказала Таня.
Вона налила чоловікові борщу, поставила тарілочку з хлібом, салом, зубчиками часнику, сметану дістала, густу, сільську, спеціально з ранку по неї на базар їздила до перевіреної жінки.
Вже років п’ять у неї і сметану, і масло, і сир, і яйця бере – нехай дорожче, зате своє, натуральне.
– Ну, що сталося? – зʼївши пару ложок ароматного наваристого борщу, нарешті, поцікавився Ігор. – Що не так?
Таня загадково глянула на нього.
Чоловік не розумів, що відбувається.
– Мати твоя дуже дивно поводиться останнім часом, – нарешті сказала Тетяна. – Як вечір, так нафарбується, вирядиться, як на побачення, і йде кудись! Повертається пізно до дев’ятої. Ну, ти й сам бачив.
– І що? – не зрозумів Ігор. – Може, до подруг у гості ходить чи ще куди? Має ж у людини бути особисте життя?
– У тому то й річ! Я намагалася в неї дізнатися, де вона пропадає, так вона мовчить, загадково посміхається – і ні гу-гу. Підозріло все це!
– Та що такого вона робить, я не зрозумію? – роздратовано спитав чоловік, – Ну ходить, гуляє, і що? Ти, люба, по–моєму, знічев’я вигадуєш собі проблеми на порожньому місці.
– Даремно ти так! – Ображено заперечила його дружина, – А якщо вона собі під старість років залицяльника знайшла?
– Ой, та облиш! Які у її віці залицяльники? – Засміявся Ігор, підсуваючи до себе порцію картопляного пюре з рум’яними апетитними котлетками.
– Не скажи. Цілком випадків було, ось так пенсіонери сходилися, а потім квартирку не спадкоємцям залишали, а своєму останньому коханню! Теж хочеш, щоб мати твоя нас з носом залишила?
– Та ні, нісенітниця якась, – задумливо сказав Ігор, але впевненість його після слів дружини злегка похитнулася, – Хоча… Гаразд, сьогодні, коли вона повернеться, я з нею поговорю, дізнаюся, де вона ходить всі вечори підряд.
Увечері він постукав у кімнату до матері.
– Не спиш ще, мамо?
– Ні, Ігорчику. Сталося щось?
– Та турбуюся я. Тетяна каже, ти останнім часом все пропадаєш десь. Ось, вирішив дізнатися, куди ти ходиш? Раптом влізла десь в щось погане.
– Ти що? – Здивовано запитала Зінаїда Ігорівна, – Яке влізла? Я що, на вашу думку, зовсім вже?
– А куди ж ти при повному параді у нас вирушаєш, як на роботу? Чи чоловіка собі знайшла? – з усмішкою спитав Ігор.
– А якщо й так – ваша якась справа? – обурилася жінка, – Маю право! І звітувати ні перед ким не зобов’язана!
– Так, звісно, не зобов’язана, ти доросла людина. Але й нас зрозумій: ми хвилюємось, переживаємо…
– Добре, – Зінаїда Ігорівна зітхнула, встала з крісла, в якому сиділа, затишно влаштувавшись із в’язанням, – Клич свою дружину, дійсно, далі відкладати цю розмову сенсу я не бачу…
Ігор, який нічого не розумів, вийшов, а через пару хвилин повернувся в кімнату матері разом з дружиною.
– Значить так, мої любі! – Почала Зінаїда Ігорівна, посадивши сина з невісткою на ліжко, – Я давно збиралася з вами поговорити, та все відкладала, не наважувалася. Однак тягти вже більше нікуди, тим більше, що ви самі почали проявляти нездоровий інтерес до мого життя.
Вона пройшлась по кімнаті, склавши руки в замок, було видно, що ця розмова дається їй важко.
– Ніякого кавалера в мене немає. І не було. А пропадала я останнім часом в зовсім інакшому місці. Я вирішила, – жінка зробила ефектну паузу, – Розміняти свою квартиру і купити однокімнатну.
– Як розміняти? – ошелешено перепитав Ігор, – А ми куди?!
– А це, любий, не мої проблеми. Тобі вже сорок три, у твоєму віці давно настав час власне житло мати.
– Але мамо! – ахнула Тетяна, – Як же ж так? Ігор же ж ваш єдиний син, прямий спадкоємець!
– Я, взагалі-то, поки що жива, люба, – холодно сказала жінка, – І в засвіти йти не збираюся. Я виховувала сина одна, все, що змогла, дала йому. Тепер хочу жити так, як мені хочеться, зрозуміло? Я вважаю, що заслужила на це, тож вибачте, але ми з ріелтором вже підібрали підходящий варіант для розміну з доплатою. У вас місяць, щоб звільнити моє житло.
– І куди ж ти кажеш нам іти?! – вигукнув Ігор, – У нас же діти!
– Не знаю, орендуйте, кредит візьміть… Діти у вас уже дорослі, обидва школярі.
– Та ти хоч уявляєш, скільки треба платити за кредит, мамо? На що ми тоді житимемо?
– А ось нехай твоя дружинонька, замість того, щоб удома сидіти, виходить на роботу. Тоді і потягнете кредит, і на життя вистачить.
– Мамо, скажи, – голос чоловіка став лагідним, тихим, – Тебе хтось напоумив, так? Змусив? Ти не бійся, скажи, разом ми з ними впораємося!
– Ні, синку, ніхто мене не напоумив, – похитала головою Зінаїда Ігорівна, – Просто я втомилася жити для інших. У власному будинку почуваюся непроханою гостею, якій тарілку борщу виділяють з жалості. Скільки мені ще лишилося? П’ять років? Десять? Так ось, я хочу прожити їх у своє задоволення, зробити нарешті те, про що завжди мріяла, і не дозволяла собі. Подорожувати хочу, світ подивитися, гарну каву пити вранці з кавоварки. На танці хочу ходити!
– Мамо, ти в своєму розумі? Які танці? Які подорожі? Та у твоєму віці…
– Так–так, треба накритися простирадлом і потихеньку повзти в бік цви н таря, – сумно посміхнулася Зінаїда Ігорівна, – Я вже давно зрозуміла, що ви мене з рахунків списали. Та ось тільки я ще пожити хочу! Все, розмова закінчена. Часу у вас достатньо, тож давайте, завтра ж починайте підшуковувати собі житло…
Звісно, Ігор із Тетяною здаватися не збиралися. Вони й умовляли матір, і сварилися. Налаштували проти неї всіх родичів, підсилали до неї онуків, сподіваючись розчулити…
Тетяна навіть напоумила чоловіка сходити проконсультуватися з юристом, проте той тільки руками розвів:
– Мама ваша – єдина власниця, ви тільки прописані у неї. Діти ваші, її онуки, зареєстровані з матір’ю, тож Зінаїда Ігорівна має право своїм житлом розпоряджатися на свій розсуд. Дивіться, нічого ви не досягнете. Якщо тільки зможете довести, що вона слаба, тоді угоду визнають недійсною. Але, наскільки мені відомо, ваша мати здорова, так що шанси невеликі.
Місяць, відведений на пошук нового житла, стрімко добігав кінця, й Ігореві з Тетяною нічого не залишалося, окрім як зняти квартиру і перевезти туди свої речі.
Зінаїда Ігорівна невдовзі після їхнього від’їзду стала щасливою володаркою просторої однокімнатної квартири в новобудові, а на гроші, що залишилися, зробила хороший ремонт.
Крім того, вона оформила, нарешті, закордонний паспорт і тепер кілька разів на рік подорожує, відвідує країни, де давно мріяла побувати.
Про майбутнє своє вона не думає – нехай все йде, як іде.
Син із невісткою з нею не спілкуються, та й онукам заборонили відвідувати бабусю, тож розраховувати на їхню допомогу у разі чого не доводиться.
Але жінка не сумує – зрештою, у неї є заощадження, в крайньому випадку, найме доглядальницю собі або поїде в пансіонат, а квартиру відпише за договором в рахунок свого проживання там.
Винною вона себе теж не почуває. Усього в своєму житті домагалася завжди сама, ні на кого не сподівалася, допомоги ні в кого не просила. І синові дала більше аніж достатньо.
А далі нехай сам, не маленький уже, свою місію вона виконала.
Багато хто не розуміє її, осуджує, крутить пальцем, мовляв, зовсім вже на старості.
А Зінаїда Ігорівна тільки сміється. Вона тепер живе за принципом, який кілька років тому вичитала в одній дуже цікавій книзі – перш аніж сказати комусь «так», подумай, чи ти не кажеш тим самим «ні» самому собі?