– Дуже приємно, Надія! А скільки вам років? – єлейним голоском спитала у Наді мати нареченого.
– Тридцять два роки.
– Що? Тридцять два? Тридцять два? Ігор ти що? Та вона в матері тобі годиться! – не звертаючи уваги на гостю, мати Ігоря висловила синові, що думала з приводу його нареченої, з якою він зустрічався два роки, і нарешті вони вирішили оформити свої стосунки офіційно.
– Мамо, припини!
– Любов Дмитрівно, у нас різниця з Ігорем у три роки. Хіба це критично. – Здивовано дивилася невістка на майбутню свекруху.
– Що припини, що припини? – Не зважаючи на Надію, Люба суворо дивилася на сина. – Тож ти від мене її приховував? Ти що, обманув її про свій вік?
– Любов Дмитрівно…
– Та для тебе можна просто – Люба, ти, вважай мені ровесниця. Мій син молодший за тебе на вісім років, ти для нього не пара, та ще в тебе дві дитини на додачу.
Ошелешена від прийому Надія встала і вискочила з вітальні до коридору.
Вона більше не мала наміру вислуховувати цю жінку, яка за п’ять хвилин спілкування змогла розтоптати в пилюку надію у світле майбутнє з Ігорем.
– Надю, почекай! Не звертай уваги. Давай вдома поговоримо?
– Ігоре, ти не зрозумів? Більше не буде вдома! Я наполягаю, прошу тебе забери свої речі і на цьому все!
Ти мене обманув… – Надія швидко збиралася, накидаючи верхній одяг. — Але ж можна було уникнути сварки, якби ти сказав мені правду!
– Надю, не гарячкуй. Я винен, але ти не подивилася б у мій бік, так? Я закохався в тебе з першого погляду. Ти єдина жінка, яка мені потрібна. Мені неважлива думку мами. Головне, що ми кохаємо одне одного. Я ж попереджав, що зі знайомством треба почекати, але ти не схотіла мене слухати.
– Почекати? Чи в ЗАГСі хотів нас представити один одному? Щоб вона там прилюдно наговорила все це? Ми разом майже рік живемо, скільки ще потрібно було чекати нагоди? Ні, Ігоре, стосунки на обмані не будуються, тим паче шлюб. Твоя мама чітко окреслила свою позицію. Вона не дасть нам життя, тож краще розлучитися зараз. Не треба мене проводжати, а речі забереш потім.
Надя не захотіла продовжувати стосунки з Ігорем і тим більше виходити за нього заміж.
Після знайомства з свекрухою, що не відбулася, молоді розлучилися, незважаючи на незлічені спроби Ігоря помиритися з коханою. Надя була непохитна.
***
– Сашко, чай будеш? З малиновим варенням. – Дмитрівна пригощала дорогого гостя на кухні.
– Люба, як же смачно. – нахвалював він млинці хазяйки, які уплітав з великим апетитом за обидві щоки, запиваючи ароматним чаєм. – Ти моя солоденька! – підвів він до себе жінку і посадив на коліна.
Голубки заворкували. Їхню задушевну бесіду порушило несподіване повернення Ігоря.
Після розлучення з Надею він знову повернувся додому, але приходив ночувати кілька разів на тиждень, решту часу кантувався у друзів.
Люба здригнулася і поспішила назустріч до сина, щоб попередити його про гостя.
– Це мій Ігор прийшов. Зараз вас познайомлю. – пояснила вона Сашкові.
– Мамо, де мої капці? – почувся бас із коридору.
За тоном Люба відчула недобре.
“Знову загульбанив…” – зрозуміла вона.
– У нас гості? – Ігор смикнув за рукав чоловічу куртку на вішалці, тож вона з тріском злетіла – відірвалася петелька.
– Ігоре, ти набрався! Дай сюди! – мама забрала куртку кавалера і спробувала почепити її назад. – Де ти встиг так набратися? Просила ж взятися за розум! Ну що ти все ніяк не заспокоєшся?
– А ти ніби не знаєш – що?
– Де мої капці? Хто взув мої капці? І що, мені тепер босоніж ходити? – вигукував молодий господар.
– Іди проспись! – Люба спробувала відвести сина в спальню і не допустити його на кухню, відчуваючи, що нічим добрим зустріч сина, що прийшов «веселим», із її кавалером не закінчиться.
У такому стані Ігор здатний наламати дров та осоромити її.
Місяць тому Дмитрівна на дні народження подруги познайомилася з племінником цієї самої подруги.
Сашко виявився дуже приємним співрозмовником. Самотній чоловік, за його плечима був невдалий шлюб, звернув на неї увагу і здивував Любочку, так він називав її з перших хвилин знайомства.
Відносини розвивалися стрімко і після кількох походів у кіно і театр Олександр запропонував жінці з’їхатися.
Люба вперше за довгий час відчула себе жінкою, яка ще може викликати у чоловіків інтерес.
Чоловіка не стало десять років тому, так що вона давно віддала данину його пам’яті і за всі ці роки не заплямила себе в підозрілих зв’язках з протилежною статтю, дотримувалася жалоби як годиться.
Люба була у роздумах над пропозицією Олександра – жити разом, причому на її території.
Але жіноче серце давно знудьгувалося за чоловічим теплом, і вона з радістю погодилася б, але треба було якось порозумітися з сином.
Вона дуже переживала від цієї розмови. Ігор останнім часом поводився не дуже, і його реакцію легко можна було передбачити, тому Любов тягла із спільним проживанням, але охоче приймала Сашка у себе в квартирі.
Дмитрівна зрозуміла, коли несподівано заявився Ігор, що бурі не уникнути.
– А я виспався! Чого ти мене спати вкладаєш? Я взагалі-то їсти хочу! Дай щось поїсти! – сказав Ігор і зайшов на кухню.
– Привіт! Олександр! – привітався і простяг руку Ігореві гість.
– Це ти заради нього так вирядилася, мамо? – В очах Ігоря майнула глузлива іскорка, він не відповів на вітання. – Тааак … І давно у вас? – звернувся Ігор до Сашка.
– Що?
– Ну кохання крутете за моєю спиною… давно?
– Ігоре! – обсмикнула його мати, заливаючись фарбою як дівчисько.
– Ні, ну а що я, власне, такого незручного спитав? Маю повне право знати, з ким зустрічається моя матуся. Он тапки мої йому підігнала – значить серйозно?
– Кхе – кхе. – зніяковів Сашко.
– Зараз пройдисвітів різних повно. Треба бути обережним, відіжмуть ось так житлоплощу. Їм це як два пальці об асфальт.
Мамо, він же до нас не збирається переїжджати? І ти б паспорт у нього перевірила спершу. Мало чим він займається. Може у нього таких дам, як ти, повна коробочка, колекціонер.
– Люба, я краще піду!
– Та що там – сиди, коли прийшов. Не заважатиму сімейній ідилії. – Ігор розвернувся і зібрався вийти з кухні, але раптом зупинився і спитав у матері, дивлячись їй в очі. – А років йому скільки?
– Що? – Люба готова була провалитися зі сорому.
– Що що? – передражнив він матір. – Він не дама, щоб приховувати свій вік, правда? Як тебе там? Іван!
– Олександр! – поправив Ігоря чоловік.
– Та зрозумів я! – з глузуванням говорив Ігор. – То скільки тобі, друже?
– Тридцять п’ять.
– Ха! Тридцять п’ять… Та ти ж йому в матері годишся, мамо! Він же майже мій ровесник. І як мені його звати накажеш: на ім’я чи батьком?
– Ігоре! – вигукнула Любов.
– Ти ж не збираєшся йому народжувати? Хоча яка моя справа. Головне тепер усі щасливі, правда, мамо? – Ігор злісно оскалився.
Люба більше не промовила жодного слова. Олександр пішов мовчки, не чекаючи на фінал.
Задоволений своїм “виступом”, від якого пішов по англійські кавалер матері, Ігор з повним почуттям виконаного обов’язку завалився спати в одязі.
А Дмитрівна проревела півночі на кухні.
Сашко був на десять років молодший. Він не приховував свого віку, та й вона не відчувала різниці. Вони мали багато тем для спілкування. З ним Любі легко та весело. Вона закохалася та подумала, а чому б і ні?
Тільки зараз, коли Люба опинилася на місці Надії, усвідомила, як погано вчинила по відношенню до коханої сина. Вона не мала жодного права лізти в чужі справи.
Кажуть, що ситий голодного не розуміє. Отак і з Дмитрівною.
Як пелена впала з очей. Люба вчинила як егоїстка, зруйнувавши щастя сина, адже він любить Надю. Став на зло матері гульбанити, грубити…
Вона, Люба, винна, що життя сина покотилося під укіс. Це помилка, а помилки треба вчасно виправляти.
“Тепер всі щасливі!.. У матері годишся…” – звучали слова сина в голові у Дмитрівни як справедливий докор на її адресу.
Ну і наробила Люба справ, тільки їй і під силу виправити вчинене.
Адже Надя ні чути, ні бачити Ігоря більше не бажає. Добре ж мама постаралася.
Образила Надію, загнула звичайно: “в матері годиться” – з різницею у вісім років. Перегнула, переборщила – не те слово.
Чи можна пробачити таке хамство з її боку? Чи захоче Надя з нею розмовляти?
Плакала Дмитрівна, випробувавши докори совісті, щиро каючись у своїй поведінці.
***
– Ігоре, куди ви їдете? А зрозуміла! Добре, привозіть дівчаток. Звичайно-посидимо, ну як не подивитися за онуками. Ага… Ага… Зрозуміла. Зараз Сашка відправлю за пюре… Та гаразд… Самі розберемося, ви тільки з Надею обережніші. І не жени! – заливалася солов’ями Люба від дзвінка сина, який попросив матір доглянути дітей.
Люба змінилася.
Помирила сина та Надею.
Вибачилася у невістки і дівчаток її прийняла, онуками їх кличе, а вони її бабусею.
А ще невістка подарувала їй онучку, Вірочку. Бабуся в ній душі не чує, але й звичайно, нерідних онучок не ображає, гостинцями всіх балує.
А Сашко допомагає Любі доглядати за онуками, коли батькам у справах потрібно відлучитися. І з Ігорем вони як друзі. У чоловіків завжди багато спільних тем для спілкування знайдеться.
Все можна виправити в житті, головне вчасно гальмувати на повороті і не проскочити “точку неповернення”, не наговорити людині зайвої, зуміти змовчати, не нав’язувати свою думку, адже так легко зламати, а потім важко полагоди.
Добре, що Надя великодушна і знайшла сили пробачити Дмитрівну.
А як Ігор щасливий – словами не передати.
– У нас тепер повний комплект: Віра, Надія та Любов! – радіє він за сімейним столом у компанії найближчих та рідних людей.
А що ще для щастя треба?