Тоня стояла серед знайомих і малознайомих односельців, що стали навколо купи свіжої землі.
Четверо чоловіків на опускали, здавалося в неймовірну глибину трун у, яка гулко торкалася боками об стінки могили.
Вона ще не могла повірити, що там батько. Все здавалося, він десь тут серед сумних людей, ось-ось вийде і міцно, як бувало, обійме її і знову скаже:
– Та не журись, ти, дочко!
– Підійди до могилки… – Тоню легенько підштовхнули.
– Іди. Кинь землі жменьку…
Тоня озирнулася, на неї строго дивилася сусідка Баба Олена.
– Іди-іди!
Тоня вже зробила крок до могилки.
Тоня, взявши в жменю вже зігріту сонцем розсипчасту землю, і кинула її.
– Треба три жмені… – поруч знову з’явилася баба Олена.
Тоня кинула ще дві жмені, і все ще не до кінця вірячи, що там батько відійшла вбік.
Її все далі відстороняли. Незабаром забарабанили грудки землі, що злітали з лопат, потім звук став тихше і поступово зовсім припинився.
Тепер було чути різкі видихи працюючих мовчки чоловіків. Потім жінки почали вкладати на свіжий горбок вінки.
Хтось напівголосно читав молитву, а Тоня все дивилася на батька, який строго поглядав з фотографії.
Поминальний обід був у місцевій їдальні. Тоня майже нічого не їла, сиділа мовчки.
Мама теж мовчки роздавала щось людям. Біля столів поралися родички.
– А я бачу, щось не те! – знову розповідав дядько Павло, який був на роботі недалеко від батька. Ну я й побіг подивитись…
Прибіг, а Петька вже лежить… Давайте мужики не цокаючись за упокій нашого Петра Миколайовича!
– Так хороший чоловік був! – чулося звідкілясь.
– Нічим поганим і не згадаєш…
– Тоню ж він дуже любив! Де вона, голубонька!
Весь наступний рік вони працювали, намагаючись зробити все те саме, що й раніше з батьком.
Самі складали дрова, потім мама невміло розколювала їх.
Удвох поралися з урожаєм. Самі вже під пролітаючими «білими мухами» перетягували поліна в хлів і там складали.
Мама все більше дратувалась, усі домашні справи тепер розтягувалися на невизначений час, часто не встигнувши закінчити щось доводилося братися вже за інше.
– Ти чого у курей не прибрала? – почала мати якось прийшовши з роботи до Тоні.
– Нас у школі затримали, – виправдовувалася Тоня.
– Ну, тоді зараз іди, там уже й не розігнутися, – строго дивилася на неї мама.
– Там темно вже, як я заберу?
– Нічого…
Тоня, шкодуючи матір, старалася щосили.
– Погано прибрала… – замість похвали ввечері сказала мама.
…Дядько Мишко з’явився в їхньому будинку приблизно через рік після поминок.
Спочатку він заходив допомогти по господарству: точив ножі, підправив пилку, стукав молотком десь у дворі, перекрив дах сараю, замінив стійки огорожі на городі.
Робив те, що Тоня раніше й не помічала, бо всім цим займався батько, і вона навіть не знала, скільки в нього було всіляких чоловічих турбот.
Потім дядько Мишко допомагав із сіном і збиранням урожаю. Восени він привіз, розколов і склав у сараї дрова.
Взимку він приходив прибирати сніг, коли його випадало надто багато. Так потихеньку Тоня майже звикла до його постійної присутності.
А коли навесні він прийшов допомогти з посадкою картоплі, мама не відпустила його додому ввечері, і дядько Мишко залишився ночувати. Постелили йому у великій кімнаті на дивані.
– Михайло до нас переїде, – оголосила одного разу мама.
– Назавжди? – ледь чутно уточнила Тоня.
– Щодня ходить, все тут у нас підлагоджує, й ремонтує! Так, назовсім, – відповіла мама.
Дядько Мишко приносив якісь свої речі, і їх ставало дедалі більше. Тоню це навіть тішило, тепер у неї ставало помітно менше турбот по господарству.
– Тоню, сьогодні після школи до мене на роботу прийдеш, допоможеш… Валька звільнилася, довго одній, – одного ранку сказала мама.
Тоня, переживаючи її підвести, забігши після школи додому переодягнутися, поспішила на ферму. Цієї зими вона майже щодня тепер приходила «допомогти».
А наступної зими у Тоні з’явилася сестричка Катя. І тепер вона, як би сама собою, стала ще й нянькою.
І це її зовсім не обтяжувало, але часто мама при цьому давала ще й доручення по господарству, виконати які Тоні не завжди вдавалося.
Закінчила школу Тоня абияк. Маму часто викликали на розмову з вчителями або навіть до директора, і вона, приходячи зовсім не сварилася, говорячи:
– Читати вивчили? Вивчили. Рахувати вміє? Вміє. Писати може? Може. А решта що?
І Тоня знову йшла перебирати картоплю в льоху, або ще кудись по господарству.
На городі її й помітив Віктор.
– Це що за красуня тут у нас? – Віктор стояв спершись на лопату.
Тоня обернулася на голос, поправила волосся.
– Тоню, це, ти чи що? – Віктор не йшов. – Ану, підійди, та це ти!
І Тоня, поклавши граблі, підійшла.
Так, за нечутною розмовою, їх застала мама.
Потім увечері Тоня, як завжди, пішла зустріти з пасовища корову. Корова йшла додому сама, а Тоня йшла за нею вже не одна, поруч ішов Віктор.
Цього вечора вони разом зустріли захід сонця на березі річки, а потім Віктор провів її додому.
Побачення стали щоденними. Тепер Тоня чекала на них і все більше звикала до Віктора.
Так тривало до осені, а там із першими заморозками Віктор заговорив про весілля, і Тоня не роздумуючи погодилася.
Свати прийшли в суботу, одразу після сьомого листопада. Мати Віктора Марія Михайлівна, все розхвалювала сина, який він працьовитий, та лагідний.
Мама Тоні теж все згадувала, що господарство тримається на Тоні, і відпускати її, буде шкода, але на що не підеш заради щастя дочки…
Сільське весілля відгриміло за півтори години. Гості швидко погульбанили, і жінки поки чоловіки зовсім не розвеселилися, повели їх по хатах.
На ранок деякі прийшли ще. На цьому свято й завершилося.
Молодим виділили одну з кімнат великого будинку батьків Віктора. У будинку окрім свекрухи Марії Михайлівни жили брат Віктора, Сергій, його дружина, Ганна і їхній маленький синок, Миколка. Окрему кімнатку займала бабуся – мати Марії Михайлівни – Тамара Андріївна.
– Ти навіщо знову до матері бігала? – Марія Михайлівна ввечері підійшла до Тоні.
– Треба було їй допомогти картоплю посадити. Одна вона зараз залишилася, від Каті яка користь? – відповіла Тоня.
– А нашу хто посадить? Бачиш усі на роботі з ранку, ти сама в нас зараз на господарстві, – продовжувала свекруха.
Тоня змовчала.
– Мені ніколи. На мені ще й Миколка, – сказала Ганна.
– Так, що ти вже давай не розпорошуйся на два будинки. Заміж вийшла, зараз тут твоє місце… – Марія Михайлівна, мабуть, щоб краще дійшло, старанно карбувала слова.
Брати з ранку йшли на роботу, потім плавно почалося збирання врожаю. Приходили вони втомлені, запилені.
– Тонько, ти на стіл накрила? Зараз мужики наші прийдуть, – Марія Михайлівна гукала з воріт до Тоні, яка поралася з картоплею.
Доводилося все кидати і накривати на стіл.
– Ти, ще не дополола? – строго запитувала свекруха. – Дополоть треба було!
Так у праці й турботах пройшов перший рік спільного життя Тоні та Віктора.
За вікном було по-осінньому темно. У променях далекого ліхтаря бігали на вітрі гілки старої черемхи, відкидаючи на підсвічену штору тривожну тінь.
Тоня лежала, притулившись щокою до чоловіка, і дивилася на химерні тіні.
– Вітю, давай вже якось окремо жити… – почала вона обережно.
– А тут тобі, що не подобається? – щиро здивувався Віктор.
– Все не подобається… Усі вказують… То мама скаже, то тут же Ганна в інший бік вказує… І все я не догодила… – говорила Тоня. – І стараюся, як у мами не старалася, а все одно винна…
– Куди ми зараз підемо? Тут он дім який, живи й радуйся… – намагався вмовити дружину Віктор.
– Не можу я більше, – у Тоні скотилася гаряча сльозинка. – Переживаю, що не витримаю, назад до мами піду…
– Ні, так не піде. Я придумаю що-небудь, – після довгої мовчанки нарешті пообіцяв Віктор.
– Це Тонька все вигадала! – Марія Михайлівна голосила, як могла.
Здавалося, навіть шибки у вікнах дзвенять.
– Нікуди ти не підеш, хай вона йде!
– Та не галасуй, ти, мамо! Ми ж через три будинки, тут поряд, житимемо, – намагаючись зберігати спокій, казав Віктор.
– Більше, щоб і вашої ноги в моєму домі не було! – все більше розпалювалася свекруха.
– Гаразд! – примирливо продовжував Віктор. – До Сергія в гості ходитимемо, і з Миколкою погратися!
– Будинок третій рік без нагляду стоїть! – не вгавала Марія. – Зима настане – назад не просіться, не пущу!
Так вони й пішли в порожній будиночок покійного дідуся Володі, свекра Марини.
Віктор прибрав у дворі, Тоня помила в хаті. Потім почистили димар, утеплили вікна. Невдовзі Віктор привіз дров.
Наступний рік спільного проживання вони зустрічали вже втрьох. Первістка назвали на честь дідуся Володимира Яковича – Володею.
А ще через рік у будинку з’явилася і донька Валя, яка була названа на честь бабусі – дружини Володимира Яковича.
– Володька ж он, як на дідуся схожий, – радів сину Віктор. – Той так само посміхався! А Валечка в мене красуня.
І він незграбно брав на руки ще зовсім безпорадну дочку, мліючи від щастя.
За вікном темніло. Володька, поставивши на тумбочку настільну лампу, читав, сховавшись під ковдрою. Валя давно спала. І лише Віктора не було вдома. Тоня, вимкнувши світло, все вдивлялася у вікно.
Віктор з’явився майже опівночі, пробирався освітленою єдиним далеким ліхтарем вулицею.
Щось у ході чоловіка насторожило Тоню, аж раптом тривожно забилося серце. Потім Віктор гучно відкрив ворота і голосно гримнув ними, зачиняючи.
Тоня почула, як клацнув засув. Потім він довго шукав двері в сінях і, нарешті, знайшовши їх, відчинив, напівголосно щось бурмочучи, двері в хату.
– От же ж, як у сінях цих. Ніяк не звикну… – заговорив, знімаючи куртку Віктор.
– Вітю! Ти, гульбанив, чи що? – здивувалася Тоня.
– Так, з Сергієм, трохи! – реготнув Віктор. – Хлів я йому допомагав полагодити. Мама біленької нам і поставила.
– Не галасуй, давай! Діти вже сплять… – Тоня піднесла до губ піднятий вгору палець.
– Ти, краще мені ще принеси, бо не вистачило наче! – Віктор сів за стіл. – І закусити приготуй.
До веселощів Віктор завжди був міцним. Й іноді Тоня навіть пишалася ним, бачачи, як поводяться деякі інші чоловіки.
Тепер Тоня з побоюванням дивилася, як він наодинці сам сидить гульбанить.
Заснув Віктор тоді далеко за північ, довго намагався щось співати та розповідати якісь історії.
– Мамо, тато знову веселий іде! – Тоню розбудив Володька.
Тоня кинулася до вікна. Віктор дорозі пробирався до воріт. Завертаючи на стежку, він втратив рівновагу.
Тоня кинулася до пальто, що висіло біля дверей, швидко накинула його і стала одягати валянки.
Тоня вибігла в сіни і кинулась на зустріч Вікторові, який ледве відкривав ворота.
– Тонечко, щось послизнувся я! – сказав Віктор.
Підставивши плече, Тоня допомогла йому зайти в хату.
Наступного ранку Віктор пішов до фельдшера, виявилося, що коли послизнувся щось було з ребром.
«Підлікувати» Віктора вже того ж вечора прийшов Сергій, і вони за розмовами спорожнили багато біленької.
Вивести Сергія виявилося не просто, Віктор ніяк не відпускав його, вимагаючи: «Дай-но ще!» і Тоня нашвидкуруч зібравши дітей, вперше пішла, просити допомоги у Марії Михайлівни й Ганни.
– А як ти думала? – непривітно відповіла їй свекруха. – Хотіла сама собі жити, от і терпи тепер!
Так і не домігшись підтримки від матері чоловіка Тоня пішла до своєї мами.
– Залишайтеся, куди вас подінеш? – вислухавши її, промовила мама.
Віктор прийшов наступного дня, вибачався, обіцяв і Тоня, знову нашвидкуруч одягнувши дітей, пішла з ним.
Тепер він усе частіше став казати, що живуть вони в будинку його улюбленого дідуся, а Тоня все одно без поваги до нього ставиться, і свекруха зовсім не любить його, адже вона теж мати, повторюючи все частіше:
«Не дарма мати мені казала, що не треба їй такої невістки…»
– Вітю, нам хату дають від роботи. Давай розбіжимося вже, ми там житимемо, а ти тут у дідусевому домі, – рішуче заговорила Тоня. – Будемо самі по собі жити.
– Ти, що ж позбутися мене хочеш? Не вийде, – розлютився, як завжди, останнім часом Віктор.
– А що? Ти веселий завжди, все одно вони батька ніколи не бачать… І прогулюєш ти більше, аніж заробляєш.
– Який не є, а рідний батько…
– А яка їм від тебе підтримка? Коли ти потрібний, ти гульбаниш знову. Коли проспишся, лізеш до них із вихованням своїм…
Думаєш, вони не бачать нічого? Це ти нічого не бачиш. Володя працювати скоро йти збирається… Валі вчитися треба… Ти ж про них і не знаєш нічого… Ростуть наче без батька…
Наступного дня Віктор разом із Сергієм приїхав на тракторі, до якого був причеплений причіп.
Потім вони мовчки поклали в нього холодильник, телевізор, килим і диван, на який кидали одяг Віктора.
Тоня з подорослішими дітьми мовчки спостерігали, як брати не дивлячись у їхній бік виносять речі та меблі.
Переїхати Тоні допомогли жінки, з якими вже п’ятий рік вона працювала.
– Батько знову приперся, – у Володьки у гніві роздулися ніздрі.
У зачинені ворота монотонно стукали.
– Не відкривай, – Тоня з благанням дивилася на сина.
– І що будемо сидіти? – Володька червонів від гніву.
– Постукає, та й піде, – з надією промовила Тоня.
За вікном почувся шурхіт.
Валя різко обернулася й ахнула. У вікні з’явилося обличчя Віктора.
– Агов, відчиняйте, батько прийшов! – вигукнув він.
Тоня кинулася до вікна.
– А, Тонечка! – він побачив її й посміхнувся.
Тільки зараз Тоня розгледіла як постарів, зморщився і змарнів Віктор.
Їй стало нестерпно шкода і себе і цього недолугого, колись такого сильного і красивого чоловіка, що вона не змогла стримати сліз.
– Мамо, ти, чого? – як вона не відверталася, Володька все ж таки розгледів сльози в її очах, але все зрозумів по своєму. – Не бійся. Зараз я поговорю з ним.
– Ні, Володю, не зв’язуйся. Не треба! – Тоня загородила двері, не пускаючи його.
– Та не буду я нічого робити, до бабусі відведу і все, – Володька акуратно відсторонив матір убік, рішуче виходячи на подвір’я.
– Антоніно Петрівно, доброго ранку! – водій, який працював з нею, весело привітався.
– Ми, здається, не знайомі? Звідки ви знаєте, як мене звуть? – Тоня не без цікавості глянула на цього веселого і не по-сільському охайного чоловіка.
– Антоніна Петрівна! Все розповіла… – водій загадково повів очима.
– Ну так! У селі всі про всіх знають… – у відповідь посміхнулася Тоня. – А до вас як звертатися?
– Ігор! Тобто Ігор Дмитрович! Будьмо знайомі!
Того ж вечора Ігор під’їхав до її будинку. З машини він вийшов із букетом польових квітів.
– Антоніно Петрівно, це вам, – він легенько вклонився, простягаючи їй букет.
Присутня при цьому Валя, ледве стримавши смішок, зникла у великій кімнаті.
– Може, проїдемося десь? – посміхаючись одними очима, запропонував Ігор.
– У машині мене зачекайте! – Тоня раптом відчула, як зрадливо почервоніли щоки й вуха.
– Чекаю! – Ігор вийшов, акуратно прикривши за собою двері.
З великої кімнати почувся, ледь стримуваний, дзвінкий сміх Валі, що ще більше збентежило Тоню.
– І що ти розвеселилася? – Тоня зайшла до неї, намагаючись букетом прикрити червоні щоки.
– Ну, ти мамо, нічого собі! – Валя із захопленням дивилася на матір.
– Що? – розгубилася Тоня. – Ось що зараз робити?
– Як що? Збирайся! Це ж побачення! – Валя вихопила у неї букет. – А пахне, як!
– Та яке вже побачення? – Тоня зовсім почервоніла.
– Ось таке, як у кіно! – Валя намагалася помістити пишний букет у вазі.
– Я розумію, тебе б хтось покликав, а то в мої тридцять сім? – Тоня розгублено відкрила шафу, пробігаючи очима по вішалкам в основному з вбранням Валі.
До Ігоря, який терпляче чекав у машині, вона вийшла майже через пів години.
Вони поїхали за село, проїхалися біля високого берега, де відбулося її перше у житті побачення з Віктором, колись, ніби зовсім в іншому житті, а Ігор усе гнав і гнав, не зупиняючись.
Незабаром він зупинився на узбіччі польової дороги.
– Ось дивись, Тоню, яка краса! – Ігор із захопленням дивився на річку і далеку лінію горизонту, що сяяла на заході від сонця. – Я як побачив цю картину позавчора, так і стрепенулося серце! Думаю, ось у такому місці треба й освідчуватися в коханні!
– Я за вами приїду післязавтра, – сидячи за столом на зібраній Тонею сімейній раді, говорив Ігор. – Збирайтеся, поїдемо у місто. У мене там квартира двокімнатна, а живу я в ній один, місця вистачить. Валю на навчання влаштуємо, Володьку, до нас у фірму, а тобі, Тонечко теж щось хороше знайдемо…
Раптом з шумом відчинилися ворота й почулися чиїсь кроки в коридорі.
Тоня застигла від несподіваної здогадки.
– Знову батько, йде! – Володька скочив з місця.
– Не треба, Володю! – Тоня дивилася на сина.
– Сидіть, – Ігор підвівся і впевнено ступив до дверей.
Він легко виставив Віктора в коридор, прикривши за собою двері.
Володька напружено вслухався, Валя дивилася на матір, Тоня намагалася обійняти своїх уже таких дорослих дітей.
Незабаром ледь чутно гримнули ворота. У коридорі, на подвір’ї і в хаті раптом стало зовсім тихо.
Тоні здавалося, що вона чує, як своє серце.
Ігор зайшов, намагаючись зберігати на обличчі спокій.
– Думаю, більше не прийде! – сказав він неголосно. – А за вами я приїду вже завтра, як машину робочу поставлю, одразу на своїй і приїду…
…У Тоні з Ігорем, хоч може й пізно трохи, народилася донечка Юлечка. Дав Бог радість…
Володька знайшов хорошу роботу. Ще й вчитися пішов заочно.
Валю через два роки видали заміж, і незабаром вона порадувала Тоню з Ігорем внучечкою Тетянкою…