Тамара Сергіївна почепила на паркан порожнє відро, глянула за ворота й застигла на якусь мить від побаченого.
– Іване!– гукнула вона і показала в бік заграви, яка була на околиці села.
Сусід, який стояв на ґанку тільки кивнув у відповідь.
– Ага, Тамарко, обіцяли завтра вітер, ось небо й червоне, ти подивися, – сказав він.
Тамара Сергіївна замахала руками.
– Там дим, Іване! – вона схопила те відро, що тільки-но почепила на паркан, зачерпнула з бочки води й побігла.
У калошах бігти було важко. Вода, що плескалася у відрі, виливалася через край, потрапляла у взуття і хлюпала в калошах.
Від цього бігти було ще важче. Подивися хто збоку – смішно.
Маленька, тендітна жінка і такі калоші на ногах. Але смішно не було. Тамара бігла допомагати…
З будинків раз у раз вискакували люди, хтось кричав і стукав у двері сусідів, хтось хапав, що траплялося під руку – всі прямували туди, де потрібна була допомога.
Старий будинок уже весь був в диму. Осінь, суха й сонячна, висушила все… Відрами вже нічого не можна було зробити.
Люди, які зібралися, відходили від зваленого дощатого паркану все далі й далі.
– Євген де? – Тамара кидалася від одного знайомого обличчя до іншого.
– Бачила, що всі встигли вибігти, – махнула рукою кудись у ліву сторону сусідка.
Тамара Сергіївна пробіглася очима по обличчях. Потім побачила дві спини – жіночу, яка зігнулася, і обіймаючу її чоловічу.
– Живі! – вигукнула Тамара Сергіївна.
Євген обернувся, і колишня теща побачила двох хлопчиків, які притискалися до своєї матері.
– Дякувати Богу, Євгене, всі живі!
– Так, живі, Тамаро Сергіївно, але все там і залишилося, в чому вибігли тільки те і є, – чоловік розвів руками і знову обійняв дружину. Нову…
Тамарі Сергіївні цей жест не сподобався, вона несподівано згадала свою дочку, Олену, згадала, як Євген обіймав її, наче забирав під крильце. У роті у неї пересохло і захотілося пити.
Тамара ще трохи постояла, забрала своє відро й пішла додому.
Будинок був крайнім в селі. Чоловіки пригнали трактор і зробили борозну, щоб ненароком не перекинулося на лісок, що ріс зовсім поряд.
З іншого боку стояла занедбана ділянка без споруд. Смугу вздовж паркану хтось полив водою. Через кілька годин усе було скінчено.
Декілька сусідів залишилися чергувати біля будинку, інші розійшлися.
– Що трапилось хоч, що не запитувала? Це ж зятя твого дім? – сусід Іван наздогнав Тамару дорогою додому.
Вона знизала плечима. Десять років минуло, а вона й досі не може забути…
А зараз побачила колишнього зятя і все по новому. І постарів він, і вже сивина побілила скроні, і одружений з іншою жінкою, а відпускати Тамару скорбота, як виявилося, і не збиралася…
Стільки часу минуло, а перед очима у неї так і стояла та ополонка на річці…
…На перше сімейне свято після весілля – рік шлюбу, донька з чоловіком вирішили зробити собі дорогий подарунок – купити новий холодильник.
Замовили у райцентрі, а забрати все ніяк не могли. Євгену не давали вихідний на роботі, і тоді Олена з батьком поїхали забирати покупку самі.
На зворотній дорозі вони вирішили зрізати шлях, хоча весна вже йшла на повну силу, надіялися на лід, а він виявився вже тонким…
Так і залишилася Тамара без чоловіка і без дочки одразу…
Євген із села не поїхав, одружився пізніше, купили вони старенький будиночок біля лісу, двох синів народили та й жили собі.
Тамара не цікавилася, як і що вони. Кожна зустріч із кимось із тепер уже нової родини, давалася їй важко, дуже, от і цуралася Тамара Сергіївна, тепер уже колишня теща, і зятя й дружину його нову з дітьми…
…Наступного тижня пішов дощ. Дощ немов увімкнули і забули вимкнути. Він ішов майже тиждень безперервно.
До понеділка трохи погода покращала, і Тамара вибралася на пошту отримати пенсію.
А на пошті дружина колишнього зятя розкривала посилку.
Фарбована худенька блондинка не подобалася Тамарі. Вона здавалася жінці гордовитою. Мружила свої карі очі і ніколи не посміхалася під час зустрічі.
Ящик був важким. Блондинка його намагалася розкрити, але, мабуть, не було чим.
Тамара вже отримала пенсію, а блондинка так і пихкала над об’ємним предметом.
Тамара зітхнула і підійшла до неї.
– Здрастуйте, Тамаро Сергіївно, – винувато сказала та.
– Доброго дня, Віро. Відправляєш щось, чи отримала?
– Отримала від брата. А важко, не донесу…
Тамара прийшла на пошту з сумкою на коліщатках, хотіла по дорозі назад зайти в магазин, купити продуктів, але вирішила допомогти.
– На колесах довеземо до Євгена? Чого не забрав сам? – Тамара Сергіївна простягла руки до посилки.
Блондинка радісно почала допомагати ставити ящик зверху і затягувати мотузками.
– Я сама, – Віра взяла ручку візка. – В район поїхав Євген. Обіцяли нам допомогти, а на допомогу тільки машину й виділили, щоб зібрати згоріле і вивезти. А робітників не виділили, кому скидати все це? Грошей у нас немає поки що вільних…
Тамара розуміюче закивала.
– А живете де?
– У борг зняли кімнатку в сусідки.
– В борг? Он воно що. А чого вони так не пустили?
– Та кому ми такі потрібні, Тамаро Сергіївно. У всіх свої проблеми…
– А твої батьки що?
– Моїх давно немає, брат мене виховував. Ось, зараз посилку надіслав, сказав, що грошей із зарплати обов’язково перекаже трохи.
Вони йшли неквапливо, розмовляли. Віра вже не здавалася Тамарі такою пихатою, звичайна жінка, ось іде і ділитися всім, що на серці, без таємниць, чесно. Не просить нічого, просто накипіло, от і не втрималася, розповідає…
Біля будинку Тамари Сергіївни Віра зупинилася.
– Зараз відвезу посилку і поверну сумку, дякую вам!
– Та нема за що…
– За все дякую… І що вислухали, – тихіше додала Віра…
…Тієї ночі Тамара Сергіївна майже не спала. На ранок вона здогадалася поміряти температуру. Висока.
– Підхопила десь, – розчаровано подумала жінка і заплющила очі.
Вставати не хотілося.
– Тамаро Сергіївно, ви вдома?! Тамаро Сергіївно! – двері раптом відчинилися і на порозі з’явилася Віра.
Тамара спробувала швидко підвестися з ліжка – не вийшло.
– Вірочко, я заслабла, не заходь…
– Я сумку повернула, ось, – Віра поставила сумку біля входу, роззулася і зайшла у кімнату.
– Дякую за сумку, – вперше усміхнулася вона.
– Та нема за що, ось заслабла, вибач, що не зустрічаю.
– Лікуйтеся, Тамаро Сергіївно, я зазирну до вас після роботи, провідаю.
Увечері Віра справді зайшла провідати Тамару Сергіївну, принесла суп і булочки з маком.
– Ой, Віро, це вам допомагати треба зараз, а не мені, навіщо? – заохала Тамара Петрівна.
– Не збідніємо ми від тарілки супу! А булочки мені на роботі дали. Я одразу про вас і подумала.
Віра пішла, а Тамара Сергіївна сіла біля вікна дивитись їй услід і чомусь подумала, що зятю її колишньому пощастило.
Не така вже й погана виявилася ця Віра.
…Наступного разу Тамара Сергіївна зустрілася вже з Євгеном у магазині.
Грудень прийшов одночасно з морозами. Все навколо огортало інеєм і химерними візерунками.
Євген довго стояв біля прилавка, щось видивляючись. Тамара Сергіївна купила борошна, кілограм цукру і вже зібралася йти, але таки підійшла до чоловіка.
– Привіт, Євгене!
– Здрастуйте, Тамаро Сергіївно.
Жінка помітила, як він зім’яв у руці стогривневу купюру.
– Як ви? Як живете? Ви все ще орендуєте кімнату?
– Та ні. Дорого виходить. Кухня ж літня вціліла. Туди й переїхали. Перезимуємо, – він махнув рукою. – А там буде видно.
– А купити що хотів, довго, дивлюся, стоїш?
– Та ось, думаю на новий рік хлопчикам залізницю іграшкову купити, але дорога дуже. З авансу візьму, – Євген трохи зніяковів. – Ви додому? Я на обід їду, підвезу…
Усю дорогу додому Тамара Сергіївна мовчала. Вона не могла повірити, що вони всією сім’єю живуть у літній кухні! І нікому до них немає діла.
– Євгене, а може, у мене перезимуєте? – раптом запропонувала жінка.
– Як у вас?! – ахнув чоловік.
– У мене така велика хата, одна я живу, переїжджайте. А потеплішає, там уже на своїй ділянці і розпочнете роботу. Шкода хлопців…
– Ну а що вдієш. Новий будинок нам ніхто не дасть. На себе тільки й можемо розраховувати. В райцентр я їжджу, як на роботу. Дощок обіцяли дати і то добре.
Біля свого будинку Тамара Сергіївна ще раз сказала:
– Ти переговори з Вірою, не чужі ми люди, Євгене. Маю можливість вам допомогти, чому ж ні…
Євген не відповів, серйозне обличчя його стало задумливим…
…Євген повернувся додому пізно. Він зайшов у літню кухню і мовчки сів за стіл.
Віра сиділа й ліпила вареники з картоплею. Вона глянула на чоловіка, але той відвернувся до вікна.
– Та що сталося?! – нарешті вигукнула вона.
Євген раптом встав і почав ходити з кутка в куток.
– Тамару Сергіївну я сьогодні бачив у магазині, – нарешті сказав він. – Потім я її додому підвіз… Вона в дорозі зробила мені несподівану пропозицію…
Віра дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається.
– Вона пропонує нам переїхати до неї зимувати, – продовжив Євген.
– І ти їй відмовив? – швидко запитала дружина.
– Нічого не відповів…
– Слухай, а взагалі, Тамара Сергіївна яка людина? Мені вона здалася хорошою жінкою…
Євген кивнув:
– Але є в мене відчуття, що, як вона мене бачить, то на душі у неї все перевертається. Вона ж доньку одразу свою згадує…
– Так і є, Євгене, так і є. А може, те, що ви частіше зустрічатиметеся, їй тільки на користь піде. Та й хлопці повеселять. Дітей та онуків у неї нема. Не думаю, що вона з вигодою якоюсь тобі це запропонувала, від щирого серця ж?
– Що є, то є. Добра вона…
– Ти ось сказав, так я прямо одразу проти була. А тепер подумала – нічого ж не втрачаємо, назад завжди перебратися можна. Я про дітей подумала. Ну що тут у нас? – вона показала рукою навколо. – І ще. Добро треба також вміти приймати, а не тільки робити…
…Через три дні в суботу Євген приїхав до Тамари Сергіївни на робочій машині. Зайшов у хату. Довго м’явся на порозі.
– Чого стоїш, проходь, сідай! – гукнула йому жінка.
– Я цей… Ми цей… Умова є в мене. Дровами нашими будемо гріти будинок. Дрова у нас вціліли, он привіз у машині. І вугілля є…
Тамара Сергіївна визирнула у вікно.
– А чого ж не розвантажив, знаєш же ж де ворота відкриваються? – розсміялася вона його незграбності і згадала, як вперше його дочка привела знайомитись, стояв отак, шапку свою зняв і м’яв у руках.
Євген теж хмикнув, повеселішав і вийшов на вулицю.
Тамара Сергіївна підійшла до комоду в кімнаті і взяла з нього величезну коробку з іграшковою залізницею.
Новорічний подарунок треба було кудись переховати. А раптом хлопці побачать іграшку завчасно…