Марія Петрівна своєї свекрухи ніколи не мала. Недуга забрала маму її чоловіка Миколи задовго до їхнього заміжжя.
Тому своє уявлення про свекрух вона мала лише зі слів подруг.
– Свекруха заходила вчора! Я не знала, як її випровадити! – розповідала одна. – Сіла за стіл, чаю собі налила і почала! Спочатку все розкритикувала: і господарство я не так веду, і синочку її мало часу приділяю, і мати я так собі! А потім давай на своє життя-буття скаржитися! Сил немає. Стільки часу з нею втратила. А виставити не можна – чоловічок образиться!
– Ой, подумаєш – критикувала вона! Слова можна пережити. Моя далі пішла! Фіранки їй якось не сподобалися мої. Замінила! Привезла й почепила якийсь прямо несмак! – скаржилася друга.
– А моя до дітей все! «Дівчинка не повинна ходити в шортах!» – розповідала свою свекруха третя.
– Одним словом, найкраща свекруха – це та, якої немає! – зробила висновок Марія Петрівна, тоді ще Марійка…
…У них із чоловіком підростав син Сергій. Гарний хлопець: розумний, добрий, а головне самостійний. Частково то була заслуга чоловіка.
– Не розумію я цього поділу домашніх обов’язків на чоловічі та жіночі. Мужик має все вміти: і той же ж цвях забити, і посуд помити! Та якби я носа від домашніх справ вернув, коли мама занедужала, як би ми жили?! Батько працював, а я вчився і по господарству допомагав. Це нормально! – пояснював Микола Іванович синові.
Сергій і не сперечався. Якщо батько каже – нормально, значить, так і є.
Марія Петрівна виховання чоловіка обома руками підтримувала. Сергійка любила, але без фанатизму. Розуміла, що хлопець виросте, і в нього з’явиться своя сім’я, в яку їй, Марійці, краще не лізти, коли не просять. Щоб не ставати тією поганою свекрухою, про яку так часто говорили подруги.
Втім, усьому свій час. Сергій закінчив школу, згодом інститут, переїхав від батьків. Дідусь, батько Миколи, залишив йому як його не стало однокімнатну квартиру. Злегка облізлу, але все ж свою, окрему.
– Може з ремонтом допомогти? – запропонувала Марія Петрівна.
– Та не треба, мамо. Сам потихеньку у своєму «палаці» порядок наведу. Жити там і зараз можна, а вам гроші і самим знадобляться! – відмовився Сергій.
– Зовсім дорослим хлопець став! – зітхнула Марія Петрівна.
– Ну, так і радуйся! – обійняв її чоловік. – Хорошого мужика виростили! Чи краще, якщо б він до старості за твою спідницю тримався і гроші з батьків тягнув?
– Та я ж нічого… Радію! – Марія Петрівна душею не кривила.
Звісно, було трохи сумно, що син переїхав. Звикла вона за стільки років, що він поруч. Але ж це не привід дорослу людину утримувати. Там дивися, скоро й свою родину заведе…
…Ну, скоро не скоро, а через півтора роки Сергій заявив батькам:
– Я хочу вас де з ким познайомити. Найголовніше скажу прямо зараз – звуть її Ганна, вона трохи старша за мене, у неї є п’ятирічний син Ігорчик, і я її люблю!
Після чого запитливо глянув на батька й матір.
Марія Петрівна вже хотіла було обуритись: дитина?! А потім згадала, що ніби не збиралася перетворюватися на злу свекруху з оповідань подружок…
– Спокійно, Марійко! – подумала вона собі. – Це життя Сергія! Він хлопець розумний, сам вирішить, як йому краще!
Вдихнула-видихнула і сказала:
– А чого ж нам і не познайомитись, якщо у вас все серйозно. У суботу приходьте.
– І хлопчика беріть! – схвально сказав Микола Іванович.
– Дякую! Обов’язково візьмемо! – усміхнувся Сергій.
…З Ганною Сергій познайомився на роботі. Він – товарознавець із перспективами. Вона – продавчиня із дитиною й купою проблем. Начебто вона мала би бути на сьомому небі від щастя, коли молодий, симпатичний і перспективний, звернув на неї увагу… Але Ганна не те що не зраділа, а спочатку навіть була не в захваті.
– Сергію Миколайовичу, ви даремно свій час витрачаєте, та й мій теж! – сказала вона, коли Сергій, червоніючи й плутаючись у словах, запросив її «посидіти десь після роботи».
– Та я ж без якоїсь поганої думки… – остаточно зніяковів Сергій.
– Та які тут можуть бути думки! Давайте я вам зараз все поясню, – зітхнула Ганна. – Я найнеперспективніша жінка в нашому колективі! Розлучена, з дитиною, без житла і без ілюзій… Які вже тут ілюзії, коли тобі за тридцять!
Все це Сергій вже знав. Персонал у магазині переважно жіночий. Все таємне швидко стає очевидним. Не знав він тільки одного, як реагувати на відповідь Ганни? Так швидко його ще не відшивали!
– Даремно ви так! – сказав він.
– Може, й даремно… Але життя навчило мене в казки не вірити.
На той раз Сергій не знайшов потрібних слів. Відчепився… Але не здався. Дуже вже подобалася йому Ганна. Красива, хоч і втомлена якась. Незалежна, одиначка, у плітках не брала участі, з «дівчатками» різного віку на перерви не бігала, чоловікам не підморгувала.
Тож незабаром Сергій підготувався і зробив ще одну спробу.
– Ганно, я ж хоч і молодий, але не недолугий якийсь! І не бігаю я за спідницями! Ви мені один шанс дайте, а раптом я не такий вже й поганий, як ви вирішили!
Ганна строго подивилася на Сергія.
«Відмовить!» – промайнуло в його голові.
Але вона раптом усміхнулася.
– Гаразд, Сергію Миколайовичу! Я маю завтра завтра годину вільного часу. Мама приїхала, із сином посидить, то куди ви мене там запрошуєте?
…Ресторанчик, який вибрав Сергій, Ганні сподобався: тихо, затишно, смачно.
А головне, можна поговорити.
Давно вона нікому не розповідала про себе, а тут, як прорвало.
Сергій слухав уважно. І Ганна якось непомітно розповіла все про своє нелегке життя.
– Розумом я точно в молодості не виблискувала! Інакше вчилася б, а не вискочила заміж у двадцять один рік.
Але зараз вже пізно.
Тоді мені здавалося, що ось воно, кохання. А ще більша помилка, що я в цьому шлюбі шість років втратила!
Починалося все чудово, мабуть, як у всіх. Чоловік мріяв про сина. Син у нас не виходив! І дочка не виходила…
Я вже почала думати, що хтось із нас може слабий…
Свекруха, звісно, на мене нарікала. Ну не подобалося їй, що її синочок, кровиночка одружився з сільською дівчиною.
Чоловік не одразу, але повірив у мою жіночу неспроможність.
Хоч лікарі цього й не підтвердили. Коротше кажучі, наші стосунки зіпсувалися…
Але я все ще на щось сподівалася. А потім завагітніла! Через п’ять років шлюбу! Раділа, просто не передати як!
Але, як виявилося, раділа тільки я одна.
Свекруха наспівала чоловікові, що дитину я нагуляла.
– Стільки років не було і раптом ось, будь ласка! – казала вона йому.
Той і розізлився… Тест зажадав. А я й не проти була.
Тільки ось розуміла, що нічого цей тест не змінить.
Зникли наші стосунки ще до народження сина. Тест, звісно, зробили. І розлучились!
Ну а як жити разом, коли кожен день витримати неможливо. Аліменти він платить, квартиру поки що я винаймаю. Буде зовсім погано – повернуся до матері. От і все…
Ганна замовкла і подивилася на Сергія.
– Сумна історія, – просто сказав той.
– Життєва, звичайна, – знизала плечима Ганна.
– Ну… Кричати, що я не такий – безглуздо, мабуть… Але, може, спробуємо? Не став на собі хрест! – Сергій від хвилювання перейшов на «ти» і подивився на Ганну.
І Ганна зненацька для себе… Повірила!
Щось було в інтонації Сергія, в його очах…
– А може, й правий він! Навіть якщо нічого не вийде, то хоч душею відпочину! – подумала Ганна і кивнула.
…На подив Ганні, все вийшло зовсім непогано. Із сином Ігорчиком Сергій подружився. Саму Ганну любив і поважав.
Вона відповідала йому взаємністю.
Через кілька місяців вони вирішили жити разом. І ось на цих вихідних Сергій зібрався познайомити її з батьками…
Ганна занервувала. Якось у своєму щасті вона зовсім забула, що до чоловіків зазвичай додаються свекрухи.
І далеко не завжди вони бувають чудовими, скоріше навпаки. Вже про це Ганна знала не з чуток…
– Сергію, ти маму свою підготував? Ну, сказав їй, що я за така? – допитувалася вона.
– Слухай, припини з себе якусь не таку показувати! Що за справи такі? В мене нормальні батьки. І те, що у жінки є дитина, не робить її поганою в їхніх очах! – жартівливо насупився Сергій.
Але, незважаючи на всі його запевнення, коли Ганна, тримаючи Ігорчика за руку, стояла перед дверима майбутніх родичів, у неї зрадливо тремтіли коліна.
– Здрастуйте! Проходьте! – запрошення звучало так спокійно й буденно, ніби Ганна щодня заходила до мами Сергія у гості.
Ніякого розглядання майбутньої невістки, жодних оцінюючи поглядів, незручних питань… Ганна трохи розслабилася.
Ігорчик спочатку бентежився, але коли Микола Іванович запропонував йому погратися на своєму комп’ютері:
– Якісь ігри там начебто були…
Хлопець відтанув і посміхнувся.
А Ганна все чекала, коли ж майбутня свекруха заговорить про її вік, житло, сина, освіту, нарешті!
Але Марія Петрівна мовчала, слухала Сергія, який міркував про весілля, кивала… Тай і все!
Зрештою, Ганна не витримала.
– Маріє Петрівно, якщо вам щось не подобається, скажіть, будь ласка, одразу! Щоб потім неприємних сюрпризів не було. Їх у моєму житті і так вистачає! – сказала вона.
Марія Петрівна здивовано глянула на Ганну.
– А я тут якимось боком? Ви ж із Сергієм збираєтесь одружуватися. Він чоловік дорослий, розумний. Сам вирішує, як йому жити. А я поважаю рішення сина.
Ганна ніяково замовкла.
– Якась неправильна свекруха. Але це й на краще, – подумала вона.
Вдома, правда, не втрималася, запитала в Сергія:
– Ти затримався, прощаючись… Невже твоя мама нічого не сказала?
– Чому ж? До побачення, сказала. А, і ще…
Ганна напружилася:
– Що ще?
– Удачі нам побажала! – усміхнувся Сергій.
– Ти жартуєш…
Ганна просто не могла повірити, що такі свекрухи існують! Он її колишня… Краще навіть і не згадувати…
…Але невдовзі повірити довелося. Мало того, що Марія Петрівна не діставала їх порадами з організації весілля:
– Просто розписатись вирішили? Ну і добре, – погодилася вона.
Так ще й у повсякденному житті вона не дошкуляла дзвінками Сергієві, не критикувала Ганну, та й взагалі не лізла в їхнє життя.
Ганну це дуже влаштовувало. Але якось Ігорчик трохи був заслаб.
– На лікарняний, чи що, сідати? Ох, як це не вчасно! – засмутилася Ганна.
– А давай я мою маму попрошу з Ігорем посидіти. У неї начебто відпустка, – запропонував Сергій.
– Та незручно якось… Ігорчик їй ніби ніхто, – засумнівалася Ганна.
– Ганнусю, ти невиправна! Ну скільки тобі можна доводити, що моя мати хороша людина! Якщо є можливість – допоможе! – Сергій уже набирав мамин номер.
– Посиджу! Він же ж не немовля. А з п’ятирічним я впораюся, – погодилася Марія Петрівна.
Ігорю сидіти вдома з Марією Петрівною сподобалося. За тиждень він повністю видужав.
– Завтра мені в садок… Але ти не забувай мене, ще приходь. У перегони пограємося, в зоопарку сходимо! – сказав він на прощання.
– Зайду якось! – усміхнулася Марія Петрівна.
– Спасибі вам! Ось, справді, велике людське спасибі! Буде потрібно, я вам теж чимось обов’язково допоможу, – серйозно сказала Ганна. – Я ж як звикла: свекруха створена, щоб псувати невістці життя. На собі випробувала, та й анекдотів на цю тему хоч греблю гати! Виявляється, є з цих безглуздих правил винятки!
– Так, мабуть… Я теж не свята. Але коли мене щось і справді дратує, просто кажу собі: «Спокійно, Марійко! Це чуже життя! Не лізь!»
Крім того, у мене своєї свекрухи не було. Не було з кого приклад брати! – усміхнулася Марія Петрівна.
Ганна, провівши свекруху, задумливо подивилася на Ігорчика.
Виросте ж рано чи пізно, теж одружиться, і вона сама стане свекрухою.
І вона має чудовий приклад перед очима!
Як там говорила Марія Петрівна?
«Спокійно! Це не твоє життя! Не лізь!»
Чудові слова…