Сашко пішов від дружини. Чому пішов. Та все банально, коханка, весела та молода. З нею йому було весело та безтурботно. До того ж вона мала свою квартиру. Не доведеться орендувати.
Ганна теж була весела, але в неї все в міру. Розвели їх швидко, за три роки спільного майна та дітей не нажили. Ганна дуже переживала розлучення, що її аж забрала швидка. Там вона дізналася, що вагітна. Сашку про вагітність вона повідомляти не стала. Пішов і пішов. Дитина буде лише її. Треба було десь жити. Повертатись до батьків? Там сім’я сестри із трьома дітьми. Їхню квартиру все ще ніяк не добудують. Семеро людей. Їй там місця точно немає. Мати була б і рада її прийняти, але нікуди. Бабуся по матері живе дуже далеко. А більше й нікого нема.
Ганну виписали з палати. Термін оренди квартири добігав кінця. Треба щось вирішувати.
– Ганно. А ти що занедужала? – Почула вона знайомий, як їй здалося голос. – Пам’ятаєш мене?
– Ні, – Ганні було соромно зізнатися, але вона дійсно не пам’ятала цю жінку похилого віку. Хоча бачила її.
– Я Людмила, тітка Люда. Ну… Я дружина твого дядька Миколи, якого не стало. Двоюрідного брата твого батька. Згадала. Ми й на весіллі у вас були. Як у вас життя? Діти?
– Тітка Люда, вибачте, не впізнала. Стільки навалилося останнім часом.
– Поспішаєш?
– Ні.
– Тоді підемо сядемо. Ноги втомилися. Ходила на огляд, виписали всякого. Адже я тепер рідко виходжу так далеко. Розказуй як справи. Як батьки? Сама як?
– Та що тут розповідати. Розлучилися ми. Вагітна я. В палаті лежала. Батьки місця не мають там сестра з сімєю живуть. Куди ж я їм.
– То тобі жити нема де?
– Поки що знімаю. Але далі не знаю, як буду.
– Ти речі збирай і до мене. У мене багато місця. Миколи мого вже немає, а дітей нам Бог не дав. І ти мені допоможеш і я чим тобі зможу.
– Не зручно.
– Не зручно спати на стелі. Пам’ятаєш? Ну ось. Адресу знаєш? Ти ж зовсім маленькою у нас була. Зараз я напишу тобі. Я поїду додому обід готувати, а ти збирайся. Вагітним треба добре харчуватися. Тут дуже близько. Ти де працюєш?
– Он у тій будівлі, – Ганна показала рукою.
– Ну і добре. На роботу від мене близько добиратися. Давай не будемо гаяти час, ще наговоримося. Іди, збирай речі. Я чекаю тебе.
Так вони й стали жити вдвох, а потім і втрьох. Сина Ганна назвала Миколою, на честь дядька. Людмила була дуже рада. Микола. Вони підтримували одне одного. Коли Миколці виповнилося три роки, Ганна вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Тітку Люду вони не забували. Миколка вважав її третьою бабусею. Тільки сімейне щастя тривало зовсім не довго. Її чоловіка не стало, коли він повертася додому. Квартира, в якій вони жили, була власністю матері чоловіка. Свекруха одразу попросила їх на вихід. Її не зупинив і рідний однорічний онук.
Ганна з синами знову повернулися до тітки Люди. Вже із двома дітьми.
– Як добре. А я без вас так сумувала.
– Правда? Мені просто нікуди йти.
– В тебя є дім. Я заповіт на тебе напишу. Не сперечайся. Кому ще? Лише тобі. Ти подарувала мені радість. Дітей у мене нема, а онуки є.
Час йшов. Діти росли. Тітки Люди не стало.
Якось на вулиці Ганна зустріла Сашка. Точніше це він її помітив. Красива, елегантна жінка в супроводі двох молодих людей. Скільки років минуло? Двадцять, трохи більше. Сашко вже втратив рахунок часу, рахунок жінкам.
– Ганно? Яка зустріч. А ти чудово виглядаєш, – здивувався Сашко.
– Ти теж нормально, – спробувала усміхнутися Ганна.
– Ой, не вигадуй. Я знаю, як я виглядаю. Помотало мене життя. Не даси двісті гривень в борг, – раптом сказав чоловік.
– Ні. У мене немає готівки. І нам вже час.
Ганна пішла з дітьми. Сашко ще довго дивився їй у слід.
Оце батько в Миколи, думала Ганна. Добре, що вони нічого не знають один про одного.
Доля звела їх ще раз. Сашко виглядав ще гірше.
– О, Ганно. А ти така ж гарненька. А це твої діти чи залицяльники? Ха, ха. А я маю шість дітей. Шість. Я багатодітний батько. А з мене і нема чого взяти. – Сашко вивернув порожні кишені. – Позич соточку.
Але Ганна вже сіла в машину до своїх синів і машина поїхала.
Більше вони не бачились. Може Сашко наступну дружину знайшов, а може, просто його не стало, так і не дізнавшись про сина.