– Мамо, що ти там шукаєш на балконі? Нам давно вже час їхати, а ти все копаєшся, – невдоволено квапила дочка Юля свою маму.
– Юля, почекай, ну ти ж знаєш, бабуся сама цю сумку збирала, просила все зробити, як вона хоче, – Ганна Сергіївна відсунула великий пакет з іграшками.
– Мамо, поїхали, там на місці все можна купити у комплекті, чому ти мене не хочеш почути! Ну так же всі роблять!, – Юля стояла у дверях кімнати і крутила на пальці ключі від машини, – Поїхали, немає там цієї сумки, її вже давно хтось викинув!
– Ніхто не викинув!, – Ганна Сергіївна нарешті витягла стару сумку в клітку на блискавці з-під якихось пакетів, – ось вона, останню волю треба виконувати, не нехтувати тим, що бабуся просила.
Адже вона сама це збирала. Сукня нова, неношена, яка Івану Васильовичу, твоєму діду, дуже навіть подобалася. Хустинка на голову, та ще й носова, в руки. Туфлі нові, зручні, мокасини я на її прохання купувала.
– Мамо, ну ти про що взагалі говориш? Бабусі тепер вже все одно…
– Ну не скажи, – Ганна Сергіївна поправила пасмо волосся, що вилізло з під хустини, – не скажи, Юля!
Ось ти була ще зовсім маленька. Кілька місяців тобі тоді було. Я з тобою тоді ледве справлялася. Погодую, поколишу, ти начебто заснеш. Тільки покладу, а ти знову плачеш! І все впорядку з тобою було, а просто треба, щоб поряд хтось був.
Намаялася я, а тоді нові віяння пішли, мовляв не треба дитину до рук привчати. Мовляв, нехай поплаче, звикне та перестане.
Я спробувала, не підходжу, ти плачеш. Тут бабуся з кімнати вийшла, каже, ти чого дитину не заспокоюєш. Я їй про своє, вона рукою махнула, взяла тебе на руки – ти й заколихала.
– Вони ж ще бачать все, діти малі, бачать те, що нам вже не видно, бачать і знають, поки самі не заговорять, – каже бабуся і на руках тебе тримає, а ти притихла, усміхаєшся, – не можна їх одних залишати, що старий, що малий, їм бачиться багато, тому що на межі вони. Тому що багато що нам невідомо.
– І ніколи бабуся тебе одну не залишала, коли ти мала була, – Анна Сергіївна кивнула, – Ось так і було. А коли вона зараз, вдома останні дні лежала, пам’ятаєш, каже нам з тобою – дівчата, світ то як довкола весь змінився! Це вона вже починала відходити, інший світ вже бачила. Тому, нічого ми не знаємо, кому що потрібно, кому не потрібно, не нам вирішувати, – Ганна Сергіївна склала речі: – Ну що, поїхали? Юля, ти що, плачеш?
– Мамо, ось ти що зараз казала? І взагалі, ви всі такі спокійні, ти ось ці речі для чогось все збираєш. Наче все це так важливо. А це вже не важливо, бабусі більше немає, розумієш, немає її!
– Юлю, та звідки нам знати, що є, а чого нема? Бабуся велике життя прожила. Діда пережила майже на двадцять років, ти взагалі хоч діда Івана пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, мамо, але погано, мені тільки п’ять років було, треба фотографії старі подивитися. І відео є, де дід із бабусею разом, – Юля витерла сльози.
– Правда закордоном вона так і не побувала, але так вже склалося. Зате серед люблячих людей жила, та й сама любила ….. Себе не шкодувала, все віддавала …. – Анна Сергіївна не могла зупинитися, руки її тремтіли.
Юля взяла з маминих рук пакет із речами:
– Мамочко, не плач, ну пробач мені, я все зрозуміла, поїхали речі відвозити, у нас ще справ багато.
Треба все-все зробити, як бабуся хотіла.
***
Марія Миколаївна прийшла до тями і озирнулася. Навколо, у сивому тумані, виднілися пишні дерева. Промені сонця золотили їхні верхівки. Доріжка під ногами чомусь була м’яка. І йти нею було дуже легко! Ах ось у чому справа, у неї на ногах зручні мокасини!
Марія Миколаївна з подивом оглянула себе – так це ж її нова гарна синя сукня!
За деревами почувся якийсь шурхіт. Що це?
– Марійка, Марійка, невже це нарешті ти? – з-за дерев до неї вийшов… Іван Васильович і взяв її за руку, – як я довго чекав тебе! Нарешті, ти теж виконала все, що мала виконати!
– Іване! Як же я бачу тебе? – дивувалася Марія.
– Марія, давай руку, і поки що ні про що не питай. Іди і дивися, і згодом ти багато зрозумієш. А часу тепер у нас з тобою буде дуже багато.