– Відкрийте зараз же! Якщо не відчините двері, пошкодуєте! – хтось голосно стукав у двері.
Ганна Іванівна розплющила очі і якийсь час не розуміла спросоння, що взагалі відбувається. У двері її квартири хтось буквально тарабанив, та так, що незабаром господиня почула голос сусідки, яку, мабуть, теж потурбував наполегливий стукіт.
– Ей, ти чого тут розшумівся, я зараз дільничого викличу, — вигукнула Антоніна Петрівна із сорок другої квартири.
– Дуже добре! Викликайте, – почула Ганна незнайомий чоловічий голос, – Нехай цю пройдисвітку до відповіді притягнуть. Нехай відповість за те, що людей обманює.
Ганна Іванівна, зітхнувши, швидко піднялася з ліжка, поправила волосся і поспішила до вхідних дверей. З того часу, як вона вийшла на пенсію, влаштувалася підробляти двірником у сусідньому дворі. Прокидатися їй доводиться дуже рано, тож і заснула вдень.
Жінка живе сама і в гості до неї не часто хтось приходить. А вже без попередження – і зовсім ніхто. Зараз вона дуже здивувалася: хто може стукати до неї в квартиру та ще й пройдисвіткою її обзивати? Сто відсотків – помилилися адресою, під’їздом. Потрібно просто вийти і розібратися з непроханим гостем.
Ганна відчинила двері і побачила на порозі чоловіка, обличчя якого їй здалося знайомим, хоча вона не могла згадати де його бачила:
– Доброго дня. А що тут відбувається? — розгублено спитала жінка і подивилася спочатку на сусідку, а потім на незнайомця.
– Здрастуйте, Ганно. Так, ось свариться так, що всіх сусідів на вуха підняв. Тебе хоче бачити, Ганну Іванівну, – пояснила сусідка.
– Мельник, — додав чоловік. — Ви що, справді, не пам’ятаєте мене чи спеціально вдаєте, що не впізнали?
– Я справді не пам’ятаю Вас, — знизала плечима Ганна. – Ви можете зрештою пояснити, що відбувається?
– Мені тут пояснювати чи Ви все-таки запросите мене до квартири? – запитав чоловік.
– Не пускай його, Гано, хто його знає, хто він такий, може пройдисвіт взагалі… — подбала про сусідку Антоніна, але Ганна тільки махнула рукою і відійшла вбік, даючи зрозуміти чоловікові, що пропускає його.
Опинившись на кухні, чоловік присів на стілець, запропонований господинею і сказав:
– Мене звуть Юрій Петрович. Дещо більше місяця тому я купив у Вас грошове дерево за оголошенням. Ви ж продавали грошове дерево? – примружився чоловік.
– Так, продавала, – розгубилася Ганна Іванівна. – Ну то й що? У мене дуже багато квітів. Саджанці я розсаджую, а потім роздаю або вирощую квітку, а часто продаю недорого. У мене є навіть постійні покупці – ті, хто вже кілька вазонів купили. А в чому, власне, справа? Це наче, не заборонено. Я продаю зовсім не дорого. Тільки й вистачає на якесь підживлення для квітів або гарний вазон.
– Так, продавайте ви собі на здоров’я, – обурився гість. – Тільки навіщо ж Ви людей обманюєте?
— У якому сенсі? Нікого я не обманюю. Квіти у мене здорові, гарні. Багатьом радість принесли. Ну, а якщо у Вас квітка пропала, значить неправильно доглядали її. Я тут ні до чого.
– Квітка не пропала, тільки Ви в оголошенні написали, що грошове дерево приносить багатство та добробут. Але нічого такого воно мені не принесло. Навпаки, гаманець загубив позавчора. Грошей там було трохи, але, погодьтеся, на благополуччя це не схоже.
Ганна зовсім розгубилася. Вона дійсно іноді продає квіти через інтернет-сервіси для розміщення оголошень. В оголошенні пише якісь цікаві факти про рослини, прикмети, розміщує фото, іноді навіть відео. Загалом, намагається зробити хорошу рекламу, зацікавити.
Чимало людей приїжджали до Ганни, щоб купити ту чи іншу квітку, але таке вона бачить уперше. Жінка навіть відсунулася від чоловіка трохи й вирішила стояти біля швабри, мало що. Вона вже сто разів пошкодувала, що не послухалася своєї сусідки. Говорила ж Антоніна: не впускай у будинок стороннього.
– Послухайте, Юрію Петровичу, це така прикмета, розумієте? Якщо грошове дерево росте добре, то – до грошей, якщо в’яне, пропадає – навпаки. Прийнято вважати, що грошове дерево в будинку – до благополуччя, але це не означає, що воно мало зробити Вас багатим.
– Та що Ви мені пояснюєте як маленькому? – махнув рукою чоловік. – Гаразд, зрозумів, піду я напевно, а дерево Ваше завтра принесу. Мені його ніде тепер тримати.
– У вас щось сталося? — розгублено спитала жінка.
– Нічого не сталося. З невісткою не уживаємось ми, ось син і послав подалі. Поїду до села жити. Можливо, зніму кімнату. Дім я продав. Вирішили із сином та з його родиною разом жити. Продав будинок, вони виплатили іпотеку, а мене забрали до себе. Кімнату виділили. Тільки через рік сварки почалися. Ну, ніяк ми з невісткою не ладнаємо…
– Ви що ж, так необачно вчинили? Вибачте, звичайно, але хто ж свій будинок продає в наші роки? — сказала жінка до Юрія Петровича.
– Сам не знаю, як вони мене вмовили, — схопився чоловік за голову.
*****
Наступного дня, Юрій Петрович, як і обіцяв, привіз квітку назад Ганні:
– Ви обережно з ним. Я там записочку поклав – підживлення спеціальне. Дуже вона Федору подобається, – сказав чоловік.
– Якому ще Федору? – здивувалася Ганна.
– Ось — Федір, — чоловік кивнув на грошове дерево і Ганна зрозуміла, що Юрій навіть ім’я дав квітці. Жінка зворушилася:
– Я наглядатиму, не хвилюйтеся. А Ви що ж, одразу від мене і на вокзал?
– Так. У село рідну поїду. Сусід погодився дати притулок, а потім буду кімнату шукати. У місті житло знімати жодних грошей не вистачить, а у селі можна дуже недорого знайти, – посміхнувся Юрій Петрович.
Ганна замислилась. Їй було шкода людини. Вона й сама одного разу мало не залишилася на вулиці. І якби не квартира, яку колись залишила їй бабуся у спадок, то теж – куди хочеш, туди та йди. Жінка виявилася обманутою пройдисвітами, які обвели її навколо пальця так, що вона й оком не встигла моргнути, а вже залишилася без власного житла.
Багато подруг Ганни тоді дивувалися:
– Ганно, але ж ти грамотна людина, як тебе могли обманути?
А вона й сама не знає, як. Так сталося й усе. Добре, що мала ще одну квартиру, яку жінка здавала в оренду. Тут тепер і живе. Наразі уявила, що могла б виявитися, як і цей чоловік – на вулиці і страшно стало. Іноді рідні гірші, ніж пройдисвіти якісь. Це ж треба було так з батьком вчинити – виставили за двері.
– А знаєте що, Юрію Петровичу, а Ви орендуйте кімнату в мене, а я Вам її здам, — впевнено сказала жінка.
– Ні, це незручно. Ви ж мене не знаєте зовсім, з якого дива Вам мені допомагати? – зніяковів пенсіонер.
– Просто так. Люди розучилися допомагати один одному, і це дуже погано. Проходьте, – впевнено сказала Ганна.
До півночі вони сиділи на кухні. Пили чай, розмовляли. Обидва самотні, нікому не потрібні люди порозумілися. Юрій Петрович десять років тому поховав дружину, з якою прожив багато років. Син виріс зовсім не таким, як бажалося батькам. Та й батько тепер йому не потрібен.
Ганна також давно живе одна. З чоловіком розлучилася дуже давно. У нього вже багато років своя сім’я, діти, онуки, а ось у Ганна з особистого життя не склалося. І не тому, що вона погана жінка, просто не зустріла своєї людини.
Доньки Марини не стало, онуків немає. Ще в студентські роки з Мариною сталася біда. З того часу Ганна Іванівна живе сама. Думала і не впорається зовсім, а ось живе досі і нічого з нею не сталося. Звикла до своєї самотності, навіть заняття та інтереси якісь для себе знайшла. Але іноді так нудно, що вити хочеться. Вона і виє. Все одно у порожній квартирі її ніхто не чує. А от поговорити вже нема з ким.
І раптом цей “аматор грошового дерева”. Звідки він лише взявся? Прийшов, сварку влаштував, та й залишився. Ганна Іванівна давно ні з ким не могла довго розмовляти. Швидко їй люди набридали, втомлювалася від людського спілкування. А з Юрієм їй легко та приємно. Напевно, все тому, що вони дуже схожі.
Зараз, через п’ять років, вона згадує першу зустріч з Юрієм Петровичем і самій не віриться, що так буває. Тим часом, дві самотні, нікому не потрібні людини виявилися потрібні один одному. Так і живуть.