Ганна Ігорівна переживала вже не перший день. І було чому переживати. Єдиний син, її Толік, збирався одружитися. Але не сам цей факт хвилював люблячу матір, а вибір нареченої. Жінка, промокуючи очі куточком накрохмаленої хустинки, скаржилася подругам:
– Мало того, що старша за мого хлопчика, так ще й з дитиною! Чужу дитини притягне до будинку! Мало, які у нього гени…
Сусідки активно підтакували:
– Так, зовсім матерів не поважають. Їм все, а у відповідь…
Ганна Ігорівна скорботно підібгала губи, важко підвелася з лавки і повільно, згорбившись, йшла додому. Як вона мріяла, щоб не було цієї Інни в житті Анатолія! І готова була на все, щоб досягти свого.
Недаремно син не наважувався розповідати мамі про свій вибір. Він чудово розумів, як відреагує Ганна Ігорівна. Вона не приховувала нетерпимості до розлучення сина. На думку матері, шлюб має бути один.
Що б не було – живи і мовчи. Якщо ж розлучилася, та ще й дитина з тобою залишилася – рости її, жодного особистого життя. А ця… Треба ж, обкрутити хлопця набагато молодше за себе! Неймовірно!
Тому й думала, як наочно пояснити обраниці сина, що таким у її сімʼї не місце. Від знайомства ухилитися не вдалося, як не намагалася Ганна Ігорівна відстрочити цей момент. Дзвінок у двері здався матері набатом, так голосно і тривожно пролунав. «Прийшли вже» – майнуло в голові господині, і вона почала відкривати.
На її подив поруч із сином стояла зовсім не втомлена життям тітка, а дуже мила жінка. Навіть не було помітно, що вона старша за Анатолія. Але мати міняти своє рішення не збиралася.
-Знайомтеся, – радісно оголосив син, – Мамо, це і є моя кохана Інна. А це моя дорога матуся, Ганна Ігорівна.
-Доброго дня, – спробувала зобразити усмішку мати. – Ну що ж, проходьте.
Поки Інна мила руки, Анатолій крутився довкола матері:
-Ну, як вона тобі? Сподобалася? Правда?
– Та одразу ж видно, що вона стара – пошепки сказала Ганна Ігорівна. – Де твої очі, сину? Зачарувала тебе, чи що? Біжи, поки не пізно! Вже я знаю таких, обмане тебе, будеш потім плакатися, та пізно буде!
– Та ти що? – здивувався син. – Їй це ні до чого: житло своє, робота хороша…
– Ну так, мене скаже забути, тільки з нею і почнеш проводити час… – схлипнула жінка.
– Мамо, та ти ревнуєш, – здивувався Толік. – Не треба, ми ж недалеко будемо жити. Я завжди до тебе приїду, тільки подзвони…
– Ось! – сумно промовила Ганна. – Подзвони! Мати на першому місці завжди! Ти без будь-яких нагадувань повинен бігти до мене, піклуватися, опікуватися. А ти… Треба ж – подзвони. Дякую, синку. Це твоя Інна надоумила, до матері рідної так ставитись, так? Що вона ще тобі говорила?
– Мамо, та що з тобою? Давайте до столу пройдемо, напевно, наготувала ти найсмачнішого… А ось і Інна. І ми торт купили.
Знайомство явно виявилося невдалим. За столом так і витала напруга. Хазяйка квартири мовчала, зрідка невпопад киваючи і іноді схлипуючи.
Анатолій все більше нервував, розуміючи, що його вибір не ухвалили. Спокій зберігала одна Інна. Саме вона і запропонувала першою закінчити посиденьки та розійтися по домівках.
– Велике дякую за частування. Було дуже смачно. Але я бачу, що Ви не підтримуєте вибір сина. Правильно?
Ганна Ігорівна мовчати не стала:
– Так. Я проти. Моєму Толіку стара жінка поруч ні до чого. Йому життя влаштовувати треба, дітей вирощувати. А ти…
– Ясно все. Ви просто не бажаєте відпускати його від себе. Для Вас будь-яка його обраниця – суперниця.
Інна повернулася до розгубленого хлопця:
-Толік, Вибір за тобою. Я зрозумію, якщо проводжати мене не будеш.
І вона впевнено попрямувала до виходу. Ганна Ігорівна відразу сіла на стілець, звично схопившись за голову:
-Ох, синку, щось мені зовсім зле… Дзвони в швидку…
Раптом Анатолій не витримав:
-Так скільки можна? Мамо, тобі ніхто не подобається, усі не такі. Досить. Дістало вже. Я одружуся, щоб ти не казала!
І він помчав наздоганяти Інну. Розгублена Ганна Ігорівна застигла на місці: це що ж виходить? Її син більше не переймається здоров’ям матері? А якби все було по-справжньому? Ганні Ігорівні стало хвилююче. Вона зрозуміла, що програє.
І тут же прийняла важливе рішення: піти до розлучниці і вмовити ту залишити дитину, яка заплуталася.
Дізнатися про адресу Інни не склало зусиль. Та й не приховувала Ганна Ігорівна, що побалакати хоче. Змовчала лише про справжню причину зустрічі.
Вперше вдома застати не вдалося нікого. Ганна Ігорівна вирішила підстрахуватися, запитавши бабусь поруч із під’їздом, коли приходить додому господиня сто першої квартири. Почуте їй дуже не сподобалося:
– Інна? Та пізно, коли вже темно. Ми вже додому повертаємось. Привітаємось і все.
«Отже, ще й господиня ніяка, безлад постійний, вся в роботі, кар’єристка!» – З осудом подумала жінка.
Але висновки зробила. Наступного разу вирушила на зустріч наприкінці тижня і якнайпізніше. Попередньо поцікавилася у сина, чи той буде вдома. Почувши негативну відповідь, помітно підбадьорилася.
І ось вона знову біля будинку розлучниці. І світло у вікнах світиться. Прийшла, значить… Ганна Ігорівна піднялася нагору і натиснула кнопку дзвінка. За дверима пролунав дзвінкий дитячий голосок:
-Хто там?
– Я до твоєї мами – постаралася ласкаво промовити жінка, не бажаючи хвилювати дитину, – Вона вдома?
– Мамо! – голосно гукнули за дверима. Замок клацнув. Розгублена Інна з подивом дивилася на несподівану гостю:
– Добрий вечір. Ви до мене?
– Поговорити треба, – різко сказала Ганна Ігорівна.
– Пройдімо в кімнату – м’яко відповіла їй господиня. – Не біля дверей розмовляти.
Ганна Ігорівна із роздратуванням відзначила і чистоту будинку, і наявність непоганого смаку у власниці. Але все одно, вона не варта її сина!
-Значить так. Попереджаю: дай Анатолію спокій. Йому треба жити, розвиватися. Ти для нього стара. Зрозуміла? Дітей народити не можеш, купу грошей на процедури викинете. Та й гарантії жодної.
-Це ви з чого таке вирішили? – Знову посміхнулася Інна.
-Я Мати. Мені видніше і років більше вашого, – різко відповіла гостя.
– Я вже зрозуміла, – зітхнула Інна. – Що спокійно жити Ви мені з Толіком не дасте. Правильно? Наполягати не буду. І переконувати теж. Вам рішення сина не має значення. Головне – Ви. Що ж, мені теж це ні до чого це. Я зрозуміла. Тільки не треба потім у всьому мене звинувачувати.
-Це ти про що зараз? – примружилася жінка. – Та він тебе забуде за тиждень. Подумаєш, досвідчена яка, зачарувала хлопця і рада. Знайди за віком, вертихвістка! Он, дитиною займись. Бач, розлучена з дитиною, а туди ж.
Ганна Ігорівна рішуче повернулася спиною до здивованої таким випадом Інни та вийшла з квартири. Додому вона поверталася задоволена: нарешті поставила на це місце розлучницю. Анатолій чекав на матір:
-Ти до Інни ходила? Ви поговорили?
– Так, Толіку. Усе. Тепер жодних проблем, – ласкаво промовила мати.
– Нарешті, – видихнув Толік.
Але найцікавіше почалося вже наступного дня. Син повернувся похмурішим за хмару.
– Я звільнився з роботи, – кинув він.
– Як же так? – ахнула мати. – Ти ж це місце ледве отримав, стільки зробив, щоб тебе підвищили… Що ж тепер?
– А нічого – також грубо відповів син, – Не можу працювати під керівництвом жінки, що кинула мене.
-Що? – застигла Ганна Ігорівна, починаючи розуміти, про що намагалася попередити її Інна.
– Що чула, мамо. Інна – моя начальниця. Вже колишня. Це вона керує компанією. Я знаю про твій візит. Інна розповідала, що подібна ситуація з мамою чоловіка у житті вже була. Повторення вона не допустить. А ти… Дякую, матусю! – вклонився Анатолій, – Все життя ти мені зіпсувала, – гірко додав він.
Через тиждень Анатолій сповістив матір, що їде до іншого міста. Як не просила Ганна Ігорівна сина залишитися, той був непохитний:
– Ти не даси мені жити спокійно.
– Синочку, не їдь, не лишай мене! Мати – це святе!
– Моє життя теж не аби що. І я хочу прожити його так, як сам забажаю. Тож, вибач, мамо, але ти сама винна. Далі я сам…