Ганна дуже запізнювалася на побачення з Романом. Автобус ледве повз, але з цим нічого не вдієш – затори!
Ганна нарешті вийшла на зупинці і пішла до знайомої кавʼярні. Роман вже чекав її біля входу.
– Ой вибач мене! – Ганна підбігла до чоловіка. – Затори.
Незважаючи на солідний вік, а Роману було біля шістдесяти, він постарався одягнутися, як колись у молодості.
Такий собі «модник» у довгополому плащі, який якось безглуздо виглядав на його трохи сутулій фігурі.
Перше враження від зустрічі розчарувало Ганну. А Роман продовжував оцінювати її, симпатичну, «трохи за п’ятдесят» жінку, яка явно знає собі ціну.
– Боже, що роблять зі старими холостяками самотній спосіб життя і поганий характер, – думала Ганна, непомітно розглядаючи Романа. – У нас лише сім років різниці, а здається, ніби всі п’ятнадцять…
Прийти на цю зустріч вона погодилася виключно заради інтересу. Їй було цікаво, чи змінився він хоч у чомусь, чи став з часом мудрішим.
Іноді так хочеться озирнутися назад і вкотре переконатися, що тоді було обрано правильне рішення – розлучитися.
Романові ж дуже хотілося повернутися до колишніх стосунків, які згадувалися з любов’ю та ніжністю. Він так і не зрозумів, чому Ганна зненацька пішла від нього тоді.
З цією жінкою було легко і затишно, вона не вимагала багато. І навіть зараз, через сім років розлуки, її природна чарівність не переставала його хвилювати…
Роман, тримаючи марку розумника, яким завжди вважав, запропонував відвідати художню виставку. Вона погодилася із задоволенням.
– Чому не скажеш, що я така ж молода і красива? – сміючись, спитала Ганна, крокуючи поряд зі своїм кавалером.
— Та я вважаю за честь йти поряд з тобою! — сказав Роман.
І це не вислизнуло від Ганни. Сім років тому, у непростий період життя, вона була захоплена цим чоловіком і була готова до серйозних стосунків. Він же безцеремонно користувався її прихильністю.
На побаченнях Роман гарно міркував про мистецтво та життя, здавався освіченою та пристойною людиною.
Згодом вона зрозуміла, що їхні стосунки не мають майбутнього. Він категорично не хотів одружуватися і не приховував цього. Довелося розлучитися.
Ця їхня зустріч була випадковою. Якось, розбираючи папери в столі, Ганна натрапила на стару записну книжку з номером колишнього кавалера і вирішила йому зателефонувати.
Він упізнав її одразу, був відверто радий дзвінку і відразу запросив на цю виставку. І Ганна погодилася на зустріч. Хоч вихідний проведе не на самоті…
Кілька років тому Ганна розлучилася з чоловіком. Розлучилася без жалю. Побралися в солідному віці, думали, удвох буде весело і цікаво крокувати життям. Але обоє помилилися…
Єдиною його розвагою була риболовля, а вона з дитинства не любила рибу. Чоловік завжди пишався уловом і казав їй готувати спійманих ним рибок. До її ж інтересів він був абсолютно байдужий.
Дні та вечори вдвох проходили нудно і безрадісно, поговорити, окрім як про роботу, не було про що. Вони розійшлися. І ось тепер ця зустріч. Навіщо?
Дорогою розмовляли. Роман був цілком забезпеченим пенсіонером, а до цього викладав економіку у солідному платному вузі. Не бідував, не відмовляв собі у щорічних поїздках за кордон та подорожах країною. Одружений не був.
Ганна встигла повідомити, що працює там же, в центрі зайнятості, начальницею відділу. На пенсію поки що не збирається. Розлучена.
Коли вони прийшли, Ганна знову помітила оцінюючий погляд Романа, а його задумливий вигляд красномовно говорив про те, що він не проти продовження вечора після відвідин виставки.
Біля каси Роман раптом вдав, що чимось зацікавився на вітрині і пропустив жінку вперед.
Ганна очі вирячила від здивування! Їй нічого не залишалося, як самій купити собі квиток!
Накрило знайоме почуття досади та самотності. Вона ледве утрималася від натяків – не хотілося зруйнувати романтичний настрій.
Роман як пенсіонер придбав собі квиток за половину вартості.
– Ти б теж могла заплатити пів ціни, – зашепотів він зі змовницьким виглядом, щиро вважаючи, що дає слушну пораду. – Касирка не запитує ніяких документів.
Ганна засмутилась остаточно. Уявила, як би вона червоніла і виправдовувалася, соромлячись решти відвідувачів, якби, не дай Боже, у неї попросили пенсійну картку.
–Нічого собі початок побачення. Зрозуміло, побачивши його сиву голову і явно пенсійну фізіономію, касирка не стала перевіряти документи, а мене зупинила б, – невесело промайнуло в голові.
Настрій псувався. Але Ганна вирішила йому не піддаватися.
Захопившись виставкою, вона відволіклася і забула про Романа, який із задумливим виглядом тинявся серед картин, лише зрідка підходячи до Ганни, поділитись враженнями.
Через деякий час вона знайшла його сидячим на лавці.
– Сідай, відпочинь, – покликав він її.
– Я не втомилася, та й часу до закриття залишилося небагато.
– А в мене ноги втомились. Не можу довго ходити, потрібен відпочинок, – уже не соромлячись своїх слабких місць сказав Роман, напевно намагаючись викликати до себе жалість.
Ганна ще раз пошкодувала про зустріч. Вона зрозуміла – надто пізно. Та й не треба. Час не змінює людей. Ось і сьогодні – намагався сподобатися супутниці, але не зміг заплатити за дешевий квиток.
– Ех, Романе, тобі скоро сьомий десяток, справа не в грошах, а в чоловічій гідності.., – думала Ганна, з жалем дивлячись на приятеля.
У сутінках, що опустилися, підсвічена помаранчевим світлом ліхтарів, вулиця відпочивала після метушливого дня.
Осінній вечір видався надзвичайно теплим і безвітряним.
– Давай пройдемося, ти не поспішаєш? – запитав Роман Ганну, що вже прямувала до автобусної зупинки.
– Була б поряд бажана людина, із задоволенням погуляла б у таку погоду, – подумала вона, згадавши, як студенткою, не помічаючи часу, годинами блукала містом із коханим хлопцем.
Як його звали? Вона не пам’ятала…
Як легко тоді говорилося на будь–які теми, як приємно застигало серце, і накочувала, розливаючись по тілу, гаряча хвиля від доторку сильної руки. І було все одно, куди йти, головне – разом.
Хотілося згадати минуле, хай навіть із Романом, але він остаточно її розчарував. І все–таки вона запропонувала:
– Може, зайдемо, посидимо десь? Поїмо або просто кави поп’ємо.
– Я не їм після сьомої, лікар не радить. І кава на ніч шкідлива, – заявив він…
…Вони повільно йшли вечірньою вулицею, сутулий ловелас, що молодився, з пафосом розмірковував про мистецтво, за старою звичкою розпушивши перед дамою пір’я свого нікому не потрібного інтелекту.
І його супутниця, цілком приваблива жінка, яка остаточно поставила в їхніх стосунках жирну точку.
– Ми ще побачимось? – запитав Роман на прощання.
– Ні, – відповіла Ганна. – Одного разу достатньо, щоб переконатися, що наш поїзд давно пішов. А це була лише швидкоплинна зустріч на порожньому пероні в очікуванні уявного щастя. Прощавай, Романе!