Галина вже днів п’ять ходила своїм дачним будиночком і ділянкою. Втрачено ходила. Здавалося, щось забула, не доробила, не побачила. Дачу вона продала. Вона розглядала, чіпала нескінченні дорогі серцю дрібниці — старі зачитані, але улюблені книги, фотографії в саморобних рамочках, старий посуд у маминому ще старому різьбленому серванті.
Ні, фотографії все ж таки треба забрати.
Син правий. Тут одне барахло. Треба сміливо розлучатися. І не важливо, що вона тут проводила шість місяців на рік, що тут усі сусіди стали друзями, що тут вже створений нею світ. Дача, каже син, це тяжко і не прибутково. А в її віці, настав час відпочивати.
Сина вона не бачила вже понад десять років. Він жив у Польщі. Колись вони жили у просторій квартирі у Луцьку. Там вистачало місця і на батьків Галини, і на їхню родину – із чоловіком та сином. Але батьків не стало, Галина овдовіла, а син одружився.
На вимогу його дружини квартиру розміняли. І лишилася Галя зовсім одна в маленькій однодушці в чужому для неї районі. Чужі сусіди, чужий дім. Потім син продав свою квартиру та поїхав із дружиною до Польщі. Там народився онук, але Галя його бачила лише одного разу, коли був маленьким. Потім там, у Польщі, син із дружиною розлучилися, і він тепер жив із іншою жінкою.
А тільки тут, на дачі, лишилося все, як і раніше. Ще з чоловіком, коли пішли на пенсію, вони приїжджали сюди у квітні та виїжджали до луцька у глибокому жовтні. І тепер одна, електричкою, вона приїжджала сюди і весь сезон жила на дачі.
Справа – дача Данилюків. Вони все життя дружили сім’ями. Сини були ровесниками і щоліта ганяли разом на велосипедах, ловили рибу і гасали околицями. Тепер ця дача Михайла, сина Данилюків. А батьків вже нема, на жаль. Один за одним пішли, як часто буває, коли кохають.
Михайло – молодець. Дачу оновив, обклав новою цеглою, розширив. У нього бізнес якось пов’язаний із будівництвом. Тепер відпочивав він тут із сім’єю, а його діти, що підросли, приїжджали з друзями. Теплі стосунки збереглися, і Галя дітей Михайла вважала мало не онуками. Замість бабусі їм практично стала. А Михайло і їй допомагав у ремонті дачі: до кого звернутися, якщо дах потік – звичайно ж до Михайла. Він допоможе.
Зліва Марина Ігорівна. Приємна, господарська та дуже балакуча сусідка. Вечорами вони сідали в альтанці у Галі чи, коли дощуло, в прибудові Марини, до них приєднувалася Софія Вікторівна, сусідка навпроти, і вони пили чай. Так і називали свої посиденьки – чаювання. Вигадували порятунок від комарів і сиділи до того часу, поки зовсім не сутеніло. Обговорювали городні проблеми, сімейні справи. Та хіба не знайдуть, про що поговорити мудрі жінки? Іноді до них приєднувався чоловік Софії, тихий і скромний чоловік.
У саду цвіли яблуні та сливи, пах бузок і жасмин. І було щасливе спілкування зі старими друзями. Це були вечори відпочинку від дачного господарства, це були справжні дачні теплі вечори.
Кожна з них мала радості й біди. Були проблеми й у Галини. Щось не ладилося у сина у Польщі. Ось вже двічі вона надсилала йому всі свої заощадження.
— Тітко Галина, я домовився, приїдуть до вас завтра замірники на паркан, як ви й просили.
– Михайле, ти пробач, скасуй, будь ласка.
– Як скасувати? Чому, тітка Галя? Ви ж хотіли.
– Та, – вона махала рукою, – Скасуй. Я пізніше займуся. Ось накопичу …. Гроші терміново Віті знадобилися, відправила.
А зараз син наполягав на продажі дачі. Продати дачу було Галині кінцем життя. Але син є син. Виходу не було. Вона змирилася.
Купити дачу з крихітним стареньким будиночком миттєво погодився Михайло. Галя була рада: вже не з чужими людьми діло мати.
Оформили документи. Виручені гроші Галина вже перевела синові.
А зараз вона блукала осінньою ділянкою та будинком і прощалася. Наче все. А якщо й забула чогось, Михайло подзвонить. Цей плед – ох, так приємно в нього було закутатися та посидіти у альтанці. А вдома він зовсім не потрібний. Залишу …
Вже шелестіло осіннє листя під ногами. І було відчуття, що осінь — більше сезон душі, ніж природи. Осінь – як кінець усього. Навіть жити не хочеться.
Вона вже майже зібрала сумку. На електричку йти ще рано. Скрипнула хвіртка, увійшов Михайло. Це він по ключі від будинку прийшов.
“Ох і набрав останнім часом Михайло, треба йому порадити дещо”, – майнуло у Галі. Хоч і поїде вона, а все одно, як син вже Михайло, виріс же на очах, такий рідний.
Михайло сів на ганок:
– Тітко Галя, – пробасив він, – Значить так! Ми підписали договір. Виходить дача – моя. Тепер я дарую її Вам. Так, усно дарую. Без оформлення. Живіть сто років — Ваша дача. Тільки продати її більше не зможете. Для мене ці гроші особливої ролі не відіграють, а Віті Вашому Ви допомогли. От і вистачить, нічого з мами гроші тягти !
– Та як же так, Михайле, – захвилювалася Галина.
– Не сперечайтеся. Це на згадку про батька і матір Вам. Вони вас дуже любили. І мені Ви, як мама майже, допомогу Вашу та поради ціную дуже. І з дачею допоможу. Я ж бачу, яка дорога вона Вам.
Сльози, що стримуються, самі потекли з очей. Михайло важко підвівся. І щоб відволікти дорогу йому сусідку від сліз сказав:
– Сумку розбирайте. Рано ще додому. Осінь он яка прийшла – аж жити хочеться!
А жити справді хочеться, – подумала Галя. Як хочеться жити!