Дзвінок серед ночі не обіцяє нічого доброго. Це Галина засвоїла, коли ще чоловік був живий. Часто ночами йому дзвонили та викликали на роботу.
Чоловіка не стало, коли їхньому синові було шість років. Нині Данилу двадцять вісім.
На екрані мобільного висвітилося ім’я сина. Серце тривожно стрепенулося, сон як рукою зняло.
-Так, синку, – хрипким зі сну голосом відповіла Галина.
-Мамо. Розбудив? Пробач, – голос Данила звучав збуджено.
-Олечка знову заслабла? – неспокійно спитала Галина.
-Так. Ми у лікарні. Я вирішив продати квартиру та машину. Інших варіантів немає. У тебе можна пожити?
-Звісно. Тільки, як ми в однокімнатній квартирі вчотирьох? Стривай, не гарячкуй. Потрібно все зважити.
-Часу немає. Ось тому й дзвоню тобі… Лікар сказав, що через тиждень вже буде пізно робити процедури…
-Стривай, синку. У мене інша пропозиція. Давайте продамо мою квартиру. Вона в центрі, за вартістю вийде, як ваша двокімнатна, якщо не дорожча, – квапливо і плутано озвучила Галина думку, що тільки-но прийшла їй в голову.
У телефоні запала тиша.
-Алло, Данилку, ти тут?
-Мамо, ми з Настею згодні. Ти тоді жити до нас переїдеш. Так, справді, краще. Впораєшся? Тільки швидко треба продати.
-Я постараюся, – пообіцяла Галина.
Спати розхотілося. Та й не заснути тепер. Єдина онука слаба. Треба все обміркувати, зважити. Галина встала, накинула халат і пішла ставити чайник…
…Після закінчення інституту Данило влаштувався на хорошу роботу. Галина пишалася розумним та гарним сином. Від дівчат відбою не було.
-Тільки не поспішай одружуватися. Встань на ноги, – казала Галина його.
Але хто ж слухає мам? Данило закохався, став розсіяним, задумливим, вечорами зникав десь, а то й ночувати не приходив.
-Коли ти познайомиш мене з дівчиною? – одного разу спитала Галина.
Через три дні син привів до хати Настю. Худенька, але великі сірі очі дивляться зухвало. Галина ахнула, помітивши животик Насті.
Розписалися, посиділи всі разом удома з тортом та ігристим. Ось і все весілля.
Коли Данило був на роботі, Настя майже не виходила з кімнати. Галина якось попросила її допомогти ліпити вареники.
Хотіла, як то кажуть, ближче познайомитися, налагодити стосунки.
Настя зайшла на кухню, оглянула тісто, що розкотило на столі, своїми величезними очима.
-На кухні ви господиня, – сказала вона і пішла в їхню із Данилом кімнату.
Налагодити стосунки не вдалося. Настя заходила на кухню тільки щоб поїсти, навіть посуд не мила.
Галина виказувала синові.
-Мамо, не чіпляйся до неї. Соромиться, вагітність до того ж, – захищав дружину Данило.
Галині Настя не подобалася. І її не влаштовувала роль прислуги для сина та його дружини.
Ні, їй не важко готувати, ходити в магазин, прибирати. Що ще робити на пенсії? Але син має свою сім’ю. І дружина має бути господинею. А як дитина з’явиться?
Вирішила, що жити разом з молодими і не втручатися в їхнє життя їй не вдасться. Вона розміняла свою трикімнатну квартиру, що залишилася від батьків, на дві. Сама заїхала в одеокімнатну, а в двокімнатну квартиру в новобудові поїхали син із дружиною. Нехай живуть, як хочуть.
Через тиждень після переїзду Настя народила слабеньку дівчинку. А в чотири роки Олечка і зовсім заслабла.
Їм порадили їхати на процедури за кордон. Там швидше, хоч і дорожче. Звернулися до благодійників, але Олечці ставало все гірше. Часу на збирання грошей не залишилося…
…Галина ледь дочекалася ранку, щоби почати діяти. Дзвонила, призначала зустрічі з рієлторами. Все закрутилося в шаленому ритмі.
Квартиру Галина продала швидко із частиною меблів.
Решту роздала і розпродала майже задарма по друзях та знайомих.
Через три дні відвезла пухкий пакет грошей синові.
Галина не хотіла обмежувати сина та невістку. Настя у себе в квартирі господиня. Терпляче мовчати Галина не звикла, не зможе, не такий характер.
Вона зателефонувала до своєї шкільної подруги Іри, попросилася пожити в неї.
-Галю, я б рада, ти ж знаєш. Але в мене тільки особисте життя почало налагоджуватися. Вадим до мене жити переїхав, – винно сказала подруга.
-Гаразд, не хвилюйся, придумаю що-небудь, – відповіла Галина і хотіла відключитися, як Іра закричала в слухавку:
-Стривай! Галю, у мене будинок є в селі. Хотіла продати, та руки не дійшли. Він, звичайно, не бозна-який, але жити можна. Піч, колонка поруч. За п’ятнадцять хвилин їзди від міста на автобусі. Приїдь по ключі.
Коли таксі зупинилося біля зламаного паркану та почорнілого будинку, Галина подумала, що помилилася адресою. Як тут можна жити? Паркан лежить, одного вікна нема, шифер на даху місцями був відсутній, двері покосилися…
Таксист вивантажив із багажника її валізу та сумки й поїхав. Галина зітхнула і пішла до хати. Поставила речі посеред хати і вперше за останні дні заплакала. Але що толку плакати? Не захотіла з сином жити, так отримуй.
Галина оглянула будинок, знайшла в коморі паперові шпалери. Але спочатку треба залатати дах.
У селі були різні будинки: великі та кам’яні за високими парканами, та підлатані дерев’яні. Більшість господарів приїжджали сюди на літо та на вихідні. Але хтось жив у селі цілий рік.
У маленькій крамничці, куди Галина прийшла по продукти, вона запитала у продавчині, хто в селі міг би полагодити дах, вставити скло у вікно і взагалі.
-Та Тимофійович, хто ж ще, – охоче порадила балакуча продавчиня Люба. – Він у нас на всі руки майстер. Через три будинки від вашого живе. У нього паркан зелений. Та он він іде.
Люба показала у вікно на високого чоловіка, що йшов повз, у великих гумових чоботях, у капелюсі, насунутому на лоб.
Галина схопила сумку і кинулася наздоганяти його.
-Тимофійовичу, зачекайте! – крикнула вона, на бігу.
Він зупинився і обернувся до неї. Галина думала побачити яогось дідуся, але підійшовши ближче, зрозуміла, що він її ровесник, чи трохи старший за неї.
Тимофійович мовчки чекав. Від його пильного гострого погляду Галина зніяковіла, квапливо і плутано почала пояснювати своє прохання.
-Через годину зайду, – сказав Тимофійович і пішов далі.
Галина розгублено подивилася йому вслід і попленталася додому.
Тимофійович прийшов через дві години. Виміряв вікно, злазив на горище, зазирнув у хлів і, не кажучи ні слова, подався до виходу.
-Куди ж ви? А дах як же? – гукнула його Галина.
-По матеріал, – сказав Тимофійович, не озираючись. – Завтра дахом займусь.
Галина зрозуміла, що з похмурим і небалакучим чоловіком буде важко. Та гаразд, аби підлатав будинок. Вересень, дощі…
Вранці вона прокинулася від шуму кроків на даху.
Спочатку злякалася, а потім здогадалася, що Тимофійович заліз на дах. Заважати не стала, хоча цікавість її розпирала. Він стукав по даху до пізнього вечора. Потім, не заходячи в хату, просто пішов собі.
Галина вийшла на вулицю, відійшла подалі і подивилася на дах. Усі дірки були акуратно замуровані.
Наступного дня зранку йшов дощ. Тимофійович прийшов пізніше, дав Галині виспатися. Він вставив скло у вікно, полагодив двері, що покосилися. Все робив мовчки, ґрунтовно, не поспішаючи. Через три дні зробив паркан.
А потім до будинку під’їхала вантажна машина, і молодий водій звалив біля паркану колоди. Галина вибігла, почала розпитувати.
-Дрова це, хазяйко, – привітно вигукнув їй молодий водій.
Наступного дня Тимофійович пиляв колоди посеред двору. Галина вийшла з дому, і якийсь час спостерігала за його роботою. Під запраною майкою бугрилися м’язи рук і спини.
Раптом він зупинився і глянув на Галину.
-Ставай до пари, швидше все піде, – сказав він.
Галина хотіла обуритися, але передумала. Взялася за інший кінець пилки.
-Не смикай, плавно тягни, – сказав Тимофійович.
-Що за самоуправство? Ви навіть не спитали мене, чи потрібні мені дрова, чи ні. Може, я не маю на них грошей? Може, я поїду завтра?
-Якби хотіла, давно поїхала б. А ти шпалери нові зібралася клеїти, дах попросила відремонтувати. Дров мало в тебе, не вистачить на зиму, замерзнеш, – продовжуючи пиляти, сказав Тимофійович.
Галина замовкла, роздумуючи, як спитати про гроші.
-Не бійся, не дорого. Колоди давно замовив. Частину тобі відвантажив, – сказав незворушний Тимофій, наче почув її думки.
Почався дощ. Роботу довелося призупинити. Тимофійович накинув куртку і пішов додому. Але наступного дня він не прийшов. Не з’явився і на третій.
Галина захвилювалася, пішла до нього. Обережно увійшла до просторого міцного будинку. Тимофійович лежав на ліжку під двома ковдрами. Вона торкнулася його чола – гаряче.
Галина збігала додому, принесла ліки. Підігріла на плитці чайник. Коли Тимофійович прокинувся, сказала випити ліки і чаю.
Вона зазирнула до його холодильника, знайшла курку. Через дві години принесла каструлю з бульйоном. Тимофійович прийняв допомогу без заперечень, ніби так і треба.
Галині здалося, що він не здивувався, побачивши її вдома. Через три дні він знову пиляв дрова.
Галина складала їх під дашок.
-Все. Якщо що, звертайся, – сказав він, одягаючи куртку і збираючись іти.
-А гроші? Скільки я вам винна? Ви так і не сказали, – спитала Галина.
-А ми розрахувалися.
Тимофійович не йшов, дивився на Галину.
Під його поглядом вона зіщулилася.
-Що, від чоловіка втекла? – раптом спитав він.
-З чого ви взяли? Чоловіка не стало давно. Я квартиру продала. Гроші на лікування внучки були потрібні.
-Вилікувала?
-Що?
-Внучку?
-Так. Їй за кордоном зробили процедури всі. Син дзвонив, сказав, що скоро повернуться.
Галина й сама не знала, чому все розповіла цій похмурій і небалакучій людині.
-Квартиру, значить, продала, а жити в будинок Ірини приїхала.
-А ви її знаєте? – стрепенулась Галина.
-Знаю. В одному селі росли. Я навіть закоханий у неї був. А вона за міського заміж вийшла.
-А ви? Чому з нею не одружувалися?
-Не встиг, – просто відповів Тимофійович.
Галина дістала навіщось телефон з кишені. Спробувала увімкнути, але екран не засвітився, зарядка сіла.
Поки шукала зарядний пристрій, поки підключала телефон, Тимофійович пішов. Галина ледь дочекалася, коли зможе передзвонити.
-Мамо, ти де? Думав, ти в нас живеш, зателефонував до сусідів. Ніяк не міг до тебе додзвонитися, – кричав у слухавку син, який явно переживав.
-Я у подруги живу. Все добре. Зарядка в телефоні сіла не помітила. Як Олечка?
-Чудово! Вона усміхається, уявляєш? Хочеш із нею поговорити?
Галина почула радісний голос онуки і розплакалася.
-Ну, що ти, мамо? Все позаду, встигли завдяки тобі.
Через тиждень вони повернуться додому. Галина теж зібралась у місто. Прийшла попрощатися з Тимофійовичем.
-Зовсім їдеш чи як? – спитав він похмуро.
-Чи як. Внучку зустріну і повернуся. Скучила за ними. А як вас звуть? А то не добре якось по-батькові звертатися.
-Я звик вже. Звуть мене Ігор.
Галина побачила сина, онучку. Олечка одужала, на щоках з’явився рум’янець.
-Мамо, може, залишишся? – запитав син, дізнавшись, що живе Галина в селі.
-Ні. Не буду вам заважати. Приїжджатиму, тут недалеко. А влітку візьму до себе Олечку. На свіжому повітрі вона швидко зміцніє.
-Таксі може викликати?
-Не треба, не принцеса, автобусом доберуся. Ту їхати всього нічого.
Галина поспішала додому. Звикла за останній місяць, навіть знайшла задоволення у сільському житті. Тихо, спокійно, що ще потрібне на пенсії? Дорогою на вокзал накупила продуктів.
Вона увійшла в хату й ахнула! Галина стояла й здивовано дивилася на букет жовтого листя в півлітровій банці на столі…
У будинку було тепло й натоплено.
-О, Боже! – тільки й подумала вона. – Я мабуть знаю хто це…
Галина побігла на кухню, зварила картоплі, помʼяла її з тушонкою і швидко пішла за хвіртку.
Вона пішла до Ігоря і запросила у гості відзначити успішне повернення онуки. Той відмовлявся, але все ж таки прийшов.
Через місяць приїхала Ірина відвідати Галину і ахнула, побачивши будинок, що дуже змінився.
-Тепер я його набагато дорожче продам, – радісно сказала вона.
-Ти хочеш продати будинок? – злякалася Галина.
-Так. Розумієш, ми вирішили з Вадимом розписатись. Я продам будинок, ми купимо машину, – хвалилася Іра. – Не зараз, навесні. Можеш жити поки що.
Але Галина відчувала, що спокійне життя скінчилося. Думала, що робити? Невже доведеться таки їхати жити до сина? Грошей на орендовану квартиру немає. Тільки почали налагоджувати стосунки з Настею. Як би не зіпсувати.
Допоміг Ігор. Дізнався, що Галина хоче їхати, прийшов вмовляти залишитися.
-Ти ж мріяла на літо внучку взяти.
-Та видно не судилося, – зітхнула Галина. – Мені й самій не хочеться. Звикла я тут.
-Так залишайся. У мене великий міцний будинок. Знаєш, як тут гарно навесні? Я альтанку на городі зроблю. Будемо пити чай на природі.
Ігор замовк.
Мовчала й Галина, не знаючи, що сказати.
-Я… Мені погано буде без тебе, – Ігор дивився, як завжди прямо, чекав на відповідь.
-Ти пропозицію мені робиш, чи що? – збентежено спитала Галина.
-Так. Вперше в житті.
Галина залишилася у селі. Вона не очікувала, що на старості років стане безсоромно щасливою.
Проблеми та негаразди несподівано обернулися щастям.
Життя потекло далі, залишивши позаду біди та смутки.
Ігор збудував альтанку. У травні вони з Галиною сиділи в ній, милувалася цвітінням яблунь.
До появи полуниці син привіз у село Олечку…