З самого ранку явно не щастило…
Дощ на вулиці, а тут ще й син напередодні ввечері машину забрав. Йому кудись там терміново їхати треба, а своя автівка на техогляді.
Так вже син жалібно попросив, що Валентин Дмитрович не зміг йому відмовити.
Подумав про таксі, але тут же ж відкинув цю ідею. Пробки шалені, автобусом швидше добереться.
Можна було б Аліні, секретарці зателефонувати, щоб заїхала за ним. Але виглядатиме це якось не дуже…
Та й співробітникам з підлеглими нема чого зайві приводи для пліток давати: приїхали, мовляв, вранці вдвох на її машині…
Чоловік зібрався, поснідав, узяв свою величезну парасольку і вийшов на непривітну вулицю, прямуючи до зупинки.
У той же ж час до неї вже підійшла симпатична жінка, яка якимось дивом була цього ранку без парасольки. І до того всього під дашком автобусної зупинки місць не було.
Галина безнадійно порпалася у своїй сумочці, щоб знайти там хоча б поліетиленовий пакет, щоб прикрити голову, хоча зачіска вже втратила свою форму.
Раптом над нею несподівано зʼявилася величезна чорна парасолька, і чоловічий голос сказав:
– Дозвольте запросити вас під своє укриття!
Галина підвела очі і опинилася віч-на-віч з незнайомим чоловіком приблизно її віку, ну, може, трохи старшим. Приємна усмішка, погляд темних очей, постава підтягнута, акуратна стрижка.
– Вирішив, що треба терміново допомогти вам, поки ви зовсім не змокли.
– Дякую, дуже мило з вашого боку, – відповіла жінка, яка трохи розгубилася.
Але його впевнений тон і спокійний голос викликали довіру. Галя теж усміхнулася і стала збоку від незнайомця. Парасолька прикрила їх, і Галі чомусь захотілося поїхати з ним разом, куди б там не було…
Але тут підійшов її автобус, чоловік провів жінку до самих дверей, зачекав, поки зайдуть ті, хто примудрився підскочити раніше. Він притримав Галю за лікоть і швидко сказав:
– На жаль, я чекаю інший маршрут. Але я був би радий зустрітись. Якщо є таке бажання, зателефонуйте мені, будь ласка…
І він простягнув їй візитку, яку дістав із невеликої барсетки, потім допоміг зайти на сходинку автобуса і помахав услід.
– Ну треба ж, який галантний, – подумала Галина і згадала, що на вулиці і в транспорті вона знайомилася років з тридцять тому!
Так і доїхала до роботи в роздумах про те, чи дзвонити цьому джентльменові чи не варто? Зрештою, від самотності після розлучення вона вже втомилася. А залицяння від її одружених колег не викликало жодного інтересу.
– Добре, подумаю про це завтра, – вирішила вона, а тут і її офіс майнув за вікном.
Галина поспішила до свого відділу, відповівши дорогою на пару люб’язних привітань із багатозначних поглядів. Ніщо людське чоловікам не чуже, а флірт взагалі стоїть окремо. Тут вони всі здатні проявити свою чарівність.
Валентин Дмитрович теж добрався нарешті до свого офісу, швидко привітався з Аліною і чоловіком, який чекав на нього. Секретарка одними очима спитала: – Пустити?
Він ледь помітно кивнув їй.
За п’ять хвилин на столі з’явилася гаряча кава, а потім увійшов відвідувач. А точніше, прохач. Виявилося, що Валентин колись обіцяв його невеликій фірмі, якусь допомогу, юридичну підтримку. Час настав. Чоловік запобігливо просив допомоги, не відмовте, мовляв, у люб’язності.
А всі думки Валентина Дмитровича були про ту незнайомку: подзвонить, не подзвонить? Чи зустрінуться вони, чи йому доведеться чергувати на зупинці вранці, щоб спробувати познайомитися. Треба ж як запала в душу!
– То ви допоможете мені, Валентине Дмитровичу? – почув він і зрозумів, що не вловив суть питання.
– Я постараюся зробити все, що від мене залежить. Надішліть мені офіційний запит електронною поштою з усіма викладками та вашим проханням. Я вивчу і відповім. Якщо це все, то прошу вибачити мене, маю нараду через п’ять хвилин.
Чоловік квапливо вийшов з кабінету, а до нього одразу ж зазирнула Аліна. Зовні чарівна і проста. Її довге красиве волосся, симпатичне личко, блакитні очі та дещо наївний погляд завжди безвідмовно діють на тих, хто бачить її вперше, особливо на чоловіків. І вводять їх в оману.
Так деякі надто самовпевнені відвідувачі не раз закохувалися у цю дівчину.
Чого їй тільки не пропонували за прихильність! Не кажучи вже про квіти та подарунки.
Один серйозний конкурент і забрати до себе на роботу намагався, спокушаючи немислимою зарплатою, і за кордон звозити пропонував, щоб на даху якогось пентхауса пити ігристе і мріяти про щастя вдвох.
Але насправді дівчина була дуже тямуща і розуміла всю безглуздість подібних пропозицій, що зводилися лише до однієї простої фрази: «Будь моєю і будеш багатою».
І найбільше, на що вона могла погодитися – це прийняти квіти, які потім відносила у відділи і ставила у вази на підвіконня, то в одному, то в іншому. Тільки троянди залишала собі. Їх вона дуже любила.
А ще любила свого шефа, Валентина Дмитровича, вважаючи його найрозумнішим і найлояльнішим керівником і взагалі прекрасним чоловіком. Йому вона була віддана і ініколи б не зрадила.
– Розібралися, Валентине Дмитровичу? – запитала Аліна, не заходячи в кабінет. – Я дала йому адресу електронної пошти, він сказав, що ви дозволили.
– Так, все гаразд. П’ятихвилинку скасуй, сьогодні немає термінових питань, – відповів він, не дивлячись на дівчину.
Аліна була дочкою одного його хорошого знайомого, закінчила університет, була старанною й тактовною. І він, у свою чергу, намагався по можливості захищати її від настирливих потенційних шанувальників, що було нелегко.
У самого особисте життя складалося не дуже. Дружини не стало три роки тому, зовсім молода була. Єдиний син навчається на останньому курсі. А Валентин всього себе присвятив роботі, його фірма процвітала.
Клієнти знаходили його самі, партнери і навіть конкуренти часто зверталися за порадою. Він нікому не відмовляв. А найближчі, а точніше, давно знайомі радили:
– Одружуватися тобі треба, Валентине. Яка дівчина під боком, а ти все сам.
Такі розмови його дратували. Аліна дочка його приятеля, мало не в дочки йому годиться. Та й узагалі, про що тут можна говорити?! Службові стосунки і тільки! А де взяти інші, не службові? Докотився, мало не в транспорті почав шукати собі подругу.
Хоча нічого він не вишукував, все якось само собою вийшло. Тільки ось чи подзвонить ця гарна жінка йому? Та й одружена, мабуть. І чого вона в нього з голови не йде? Навіть нараду скасував, що з ним трапляється вкрай рідко.
…Галина ж, захопившись розрахунками, графіками постачань та відвантажень, не те щоб зовсім забула про ранкову зустріч, але їй просто ніколи думати про неї. І тільки в обідню перерву вона дістала з кишені плаща візитку і розглянула уважніше.
«Валентин Дмитрович. Консалтингова компанія. Консультування з юридичних, фінансових, інвестиційних та інших питань».
– Так, солідно, – подумала вона. – І такий весь із себе. Чому автобусом на роботу добирається?
Рішення дзвонити або не дзвонити так і не було прийнято. Поки що. Своїм жіночим проникливим поглядом вона встигла помітити обручку на лівій руці. Значить, розлучений. І що один?
Але тут її відволікли, довелося вникнути у робочі справи, а особисті залишити на потім. З роботи вдалося піти трохи раніше, пославшись на легке нездужання.
Прийшовши додому, Галина заварила чай у прозорому скляному чайничку. Екзотичні квіткові пелюстки впереміш із чаїнками кружляли, спливали й опадали.
Вона налила запашного чаю в улюблену чашку, взяла ложечку тягучого гречаного меду. Їй було так добре, спокійно, вона вже почала покірно звикати до самотності після розлучення, яке сталося одразу після весілля доньки. Подруги всі сімейні, а вона одна як перст. А тут такий випадок!
– Ну і подзвоню! – вирішила вона нарешті. – Не станеться зі мною нічого.
І вона набрала номер…
Але їй відповів строгий жіночий голос:
– Слухаю вас.
Галина розгубилася і не знала, що сказати.
– Алло, кажіть. Валентин Дмитрович зайнятий зараз. Йому щось передати? Алло?
Але Галина вже поклала слухавку. Вона чомусь вся тремтіла! Ну навіщо він просив її зателефонувати, якщо відповісти може якась жінка? З роботи? Ну, це навряд чи! Робочий день давно закінчився у будь-якій фірмі. Навіть, якщо ні, чому вона відповіла на його телефон? Галина засмутилася, звісно. Просто не очікувала такого.
А за пів години він передзвонив…
І знову запитання закралися в думках: відповідати, не відповідати? Але вона проявила стійкість, відповідати не стала. Для чого їй ці проблеми?
Спалося погано, але вранці була прекрасна сонячна погода, небо проясніло. Галина зібралася, гарно причесалася і вирушила на роботу. А на зупинці на неї чекав сюрприз…
Валентин Дмитрович власною персоною!
– Здрастуйте! – сказав він. – А я на вас чекаю. Хоча навіть імені не знаю, вибачте.
– Галина мене звуть. І навіщо ж ви на мене чекаєте?
– Ви на роботу, я так розумію. У мене машина за рогом. Давайте я вас відвезу і ми поговоримо. Ви не проти?
І знову цей хвилюючий голос і впевнений тон, цей погляд, цей легкий дотик до ліктя. І вона не змогла відмовитися від його спокусливої пропозиції підвезти та поговорити.
– Ви дзвонили мені вчора, Галю? – запитав він, сівши за кермо, але не заводячи машину.
А на її ствердну відповідь сказав:
– Вибачте, це Аліна, моя секретарка відповіла вам. Увечері прийшли солідні клієнти, а я чекав ще одного дуже потрібного. Попросив її відповісти, якщо він зателефонує, щоб самому не відволікатися, розумієте? І в цій робочій метушні зовсім не подумав, що ви можете зателефонувати мені. Вибачте заради Бога! А взагалі це робочий телефон. У мене є свій особистий, тільки для рідних і друзів. Зручніше дзвонити по ньому.
Галина не знала, як реагувати, але все звучало досить переконливо, особливо з його вуст. І вона сказала:
– Все зрозуміло. Нічого не страшного. Але я поспішаю, справді.
Вона назвала адресу, і він довіз її до роботи.
– Ви не заперечуєте, якщо я зателефоную вам зі свого телефону, Галю? Не відмовляйтеся будь ласка. Я чоловік зовсім самотній, весь у роботі. Якщо ви теж не пов’язані ніякими стосунками, в чому я, втім, сумніваюся, то ми могли б зустрітися. Ви заміжня?
Останнє питання прозвучало так наївно, так по-юнацькому, що Галя засміялася і сказала:
– Ні, Валентине, я розлучена. Добре, зателефонуйте мені. Чоловікам обов’язково треба давати другий шанс.
І додала:
– Жартую.
Він зупинив машину, взяв її руку в свою і сказав:
– Дякую. Я виправдаю вашу довіру.
Галина вийшла і попрямувала до офісу, а Валентин, посміхаючись, дивився їй услід. Схоже, його самотність добігала кінця…
…А ввечері він знову чекав її біля роботи. Вони каталися містом, пили каву у затишному кафе, розповідали один одному про себе, наче були знайомі давним-давно!
Як же ж добре почалися їхні стосунки. Почалися з довіри, а привели до пропозиції руки й серця.
Вона зуміла роздивитися своє щастя, повірила чоловікові, не стала гарячкувати.
І ніколи про це не пошкодувала….