Федір їхав у інше місто. Сидів він спиною до водія. Такий вже взяв квиток. Навпроти Федора сиділа якась жінка. Вона сіла, і одразу задивилася у свій телефон… Федір, як тільки автобус поїхав, одразу поринув у спогади. У нелегкі спогади свого недалекого минулого… – Прослухайте! – десь через п’ятнадцять хвилин, раптом вигукнула та сама жінка навпроти. – Скільки можна на мене дивитися?! – Що? – Федір відволікся від спогадів, і з подивом глянув на неї. – Ой, от тільки не треба вдавати! – обурено сказала вона. – Я вам говорю, скільки можна на мене дивитися? – Кому? Мені? – Федір здивувався ще більше. Чоловік не розумів, що це робиться

Так вийшло, що Федір їхав у інше місто спиною вперед. Автобус був такий, де було два крісла, що стояли задом наперед, і на одне з них Федір якраз узяв квиток.

Навпроти нього сиділа жінка, на вигляд звичайнісінька, і особливо нічим непримітна. Зелена куртка тепла, сині джинси, чорні черевики. І біла в’язана спортивна шапка, яку вона одразу ж, як тільки зайшла в автобус, стягнула з голови. Тому що дорога була довга. Сіла навпроти Федора, і одразу задивилася у свій мобільний телефон.

Федір же ж, як тільки автобус почав рух, одразу поринув у свої спогади. У нелегкі спогади свого зовсім недалекого минулого…

– Прослухайте! – приблизно через п’ятнадцять хвилин, нервовим голосом вигукнула та сама жінка навпроти. – Скільки можна на мене так дивитись?!

– Що? – Федір відволікся від спогадів, і з подивом глянув на жінку. – Я не зрозумів, що ви щойно сказали?

– Ой, ось тільки не треба вдавати, що ви мене не зрозуміли! – обурено сказала вона. – Я вам говорю, скільки можна на мене дивитися?

– Кому? Мені? – Федір здивувався ще більше. – Я на вас не дивився.

Чоловік не розумів, що це робиться.

– Та ви не відводите очей?!

– Я не дивлюся, – швидко похитав він головою. – І не дивився…

– Ви що, думаєте, я не бачу? Ви всю дорогу дивитеся на мене, не відволікаючись!

– Та ні! – уже сердито вигукнув Федір. – Я дивився зовсім не на вас, а… Як би вам сказати? Я дивлюсь крізь вас… Я вас не бачив. Хоч ви й сидите переді мною.

– Ви що, сліпий? – ахнула жінка.

– Чому? Просто я так задумався, що взагалі нічого довкола не помічаю.

– Ох, ви замислилися… – вона пом’якшила свій тон. – Ну, тоді, вибачте… Так… Я знаю, так буває… Дивишся на щось, але при цьому нічого не бачиш… А ви, значить, просто задумалися… Про дружину думаєте? Ви до неї їдете, так?

– Ні… – Федір важко зітхнув.

– Значить, від неї?

– Знову не вгадали… – Федір зробив сумне обличчя. – Я тікаю від порожнечі…

– Як це – від порожнечі? – жінка недовірливо хмикнула. – Від якої ще порожнечі?

– Дружина від мене сама поїхала нещодавно… Ось мені й стало в житті пусто. Дуже пусто…

– Ох, дружина… Назовсім поїхала?

– Ага.

– До іншого чоловіка, чи що?

– Ні, до сина.

– До сина? – жінка знизала плечима. – Якщо ваша дружина поїхала до вашого сина, то чому – назовсім?

– Вона не до мого сина поїхала. До свого. Який від іншого чоловіка. Її першого чоловіка не стало пів року тому, і син лишився сам. Бо дружина першого чоловіка – вона їх покинула.

– І син жив лише з батьком?

– Так. В Італії. Ось моя дружина й вирішила перебратися туди.

– А ви?

– А я лишився сам. Тому й вирішив утекти від порожнечі до іншого міста.

– На якийсь час? Розвіятись?

– Ні, – твердо відповів Федір. – Назавжди. Я хочу зовсім змінити місце проживання. У рідному місті мені все нагадує про втрачене щастя.

– Он як у вас всезаплутано… – похитала головою жінка. – Прямо, як у кіно якомусь…

– А ви до кого їдете? – спитав Федір, аби змінити тему неприємної для нього розмови.

– А я теж до сина, – посміхнулася вона. – Тільки не зовсім. Він у мене навчається в іншому місті. Побачимося з ним, передам йому гостинця, і сьогодні ж поїду назад.

– До чоловіка?

– Ні. До мами. Колишній чоловік у мене квартиру під час розлучення забрав. Довів, що вона вже до весілля була. Але ви не подумайте, це я не скаржусь. Я вже звикла. Хоча, гадаю, згодом від мами треба буде переїхати кудись. Втомилася вона від мене.

– Чекайте, – раптом зрадів, Федір. – Значить, вам окрема від мами квартира потрібна? Так?

– Потрібна, потрібна… Але… – Жінка теж важко зітхнула. – Не все так просто…

– А може, ви в мене купите квартиру? – запропонував Федір. – У мене двокімнатна. Дуже хороше планування. Якщо мене там візьмуть на роботу, я все одно продаватиму її.

– Дивакуватий ви, чоловіче, – посміхнулася вона.

– Чому це?

– Ви що, думаєте, я мільйонерка? І в мене стільки грошей, що я запросто можу купити вашу квартиру? Та мені на неї працювати і працювати. А в кредит я залазити поки що не можу. Потрібно ж сина спочатку на ноги поставити.

– Я розумію… – зітхнув Федір. – Це я так, про всяк випадок сказав. А раптом… І, до речі… Може, ви в мене тоді орендуватимете житло? Я недорого візьму.

– Та ні, мені не треба поки що… – невпевнено відповіла вона. – Я ще трохи поживу з мамою. Але матиму вас на увазі. Ви мені свій телефон залиште… — жінка раптом уважно подивилася на Федора. – Так… Цікаво, а ким ви працюєте? Руки у вас великі, як у якогось коваля. Ви часом не муляр?

– Ні, – похитав він головою, посміхаючись. – Зовсім навіть не близько.

– Ну, все одно, напевно, ви з робітників… А в мого колишнього рученята були як у скрипаля. Маленькі, вузенькі, майже жіночі. Напевно, тому й працювати довго ніде не міг. Все намагався вивчитися на майстри з ремонту телевізорів. Казав – ось вивчуся, гроші мішками зароблятиму. А, зрештою, так і залишився мрійником… Гульбанить потихеньку.

– Ні… Справа не в руках людини, а в його голові, – зітхнув Федір. – Мені хоч руки й дісталися від батька такі, а я ж працюю бухгалтером.

– Ким? – не повірила вона. – Бухгалтером?!

– Ага. Головний бухгалтер. Як інститут закінчив фінансовий, так і – досі працюю у цій сфері. Двадцять років стаж. Ось, зателефонував в одну контору в місті, куди ми їдемо. Обіцяли працевлаштувати. І оклад начебто непоганий пропонують.

– Чекайте, а ви вже звільнилися? – раптом насторожилася жінка.

– Так, так, – кивнув він. – Спеціально, щоб більше не сумніватися.

– Так це ж добре! – жінка, чомусь, дивилася на Федора із захопленням і надією. – Це дуже добре!

– Що добре?

– Добре, що ви звільнилися! І послухайте мене! Нашій організації, в якій я працюю, дуже потрібний головний бухгалтер. Бо наша бухгалтерка, вона дістала вже всіх своїми декретами. Четверту дитину поспіль народжує.

Це, звісно, ​​добре, це ми розуміємо. Ми їй навіть віддалено дозволяємо працювати. Але мені мій начальник терміново сказав надійного головного бухгалтера хоч із-під землі дістати. І краще – мужика. Так що, давайте ви до нас влаштовуйтесь! Ми вам великі гроші платитимемо!

– Ні, що ви! – ахнув Федір. – Я залізно собі вирішив змінити місто проживання!

– Та що ви кажете?! – вигукнула жінка. – Що значить – залізно? Будь-яке залізо, воно згодом все одно ламається! Ви подивіться, як у нас все виходить! Ми ж з вами просто створені один для одного!

– Що-о-о?

– Я в сенсі наших збігів. Дивіться – ваша дружина поїхала до сина, і я їду до сина. Ви продаєте квартиру і мені квартира потрібна. Ви бухгалтер, а мені – якраз – дуже потрібен головний бухгалтер. Погоджуйтесь, га! Ми ж, справді, створені один для одного! – повторила вона.

– Чекайте, але тоді я вам квартиру не зможу здавати, – намагався придумати для себе відмовку Федір.

– Та й нехай! Мені головне, головного бухгалтера хорошого роздобути. А то в нас працівники сваряться, що в бухгалтерії плутанина. Десь щось – можуть звільнитися. Ми з начальником уже втомилися таке слухати.

– А ви ким там працюєте?

– Заступником керівника. Тому я вам не брешу! Я всю правду вам виклала! Погоджуйтесь!

– Але ж я хотів з нашого міста спеціально втекти, – вже жалібно вигукнув Федір. – Нудно мені там!

– Нудно? – жінка весело засміялася. – Я вам обіцяю, вам тепер нудно ніколи не буде!

– Чому ви так думаєте?

– А тому, що я особисто над вами шефство візьму! Я вам нудьгувати не дозволю! І взагалі, що ви так розклеїлися? Ну, подумаєш, життя викинуло чергову нісенітницю? А що ви? Одразу – лапки вгору? Ви ж чоловік! У вас – он – які величезні руки! Такими руками можна будь-яку долю так повернути, що їй нічого не залишиться, як стати щасливою!

– Правда? – Федору раптом стало весело.

– Звісно, ​​правда! А якщо що, то я вам завжди допоможу! До речі, мене Люба звуть.

– А мене, Федір…

– Ось ми й домовились! – твердо сказала вона. – За годину приїдемо, швидко сходимо до мого сина в гуртожиток, і вечірнім же ж автобусом назад!

– А давайте! – рішуче кивнув Федір. – Давайте так і зробимо! І справді, що це я?!

І на серці в нього чомусь стало так радісно. Вперше – за ці важкі пів року.

– Просто якийсь подарунок долі ця Люба! – подумав він, і вони посміхнулися один одному.