Так вийшло, що Федір їхав у інше місто спиною вперед. Автобус був такий, де було два крісла, що стояли задом наперед, і на одне з них Федір якраз узяв квиток.
Навпроти нього сиділа жінка, на вигляд звичайнісінька, і особливо нічим непримітна. Зелена куртка тепла, сині джинси, чорні черевики. І біла в’язана спортивна шапка, яку вона одразу ж, як тільки зайшла в автобус, стягнула з голови. Тому що дорога була довга. Сіла навпроти Федора, і одразу задивилася у свій мобільний телефон.
Федір же ж, як тільки автобус почав рух, одразу поринув у свої спогади. У нелегкі спогади свого зовсім недалекого минулого…
– Прослухайте! – приблизно через п’ятнадцять хвилин, нервовим голосом вигукнула та сама жінка навпроти. – Скільки можна на мене так дивитись?!
– Що? – Федір відволікся від спогадів, і з подивом глянув на жінку. – Я не зрозумів, що ви щойно сказали?
– Ой, ось тільки не треба вдавати, що ви мене не зрозуміли! – обурено сказала вона. – Я вам говорю, скільки можна на мене дивитися?
– Кому? Мені? – Федір здивувався ще більше. – Я на вас не дивився.
Чоловік не розумів, що це робиться.
– Та ви не відводите очей?!
– Я не дивлюся, – швидко похитав він головою. – І не дивився…
– Ви що, думаєте, я не бачу? Ви всю дорогу дивитеся на мене, не відволікаючись!
– Та ні! – уже сердито вигукнув Федір. – Я дивився зовсім не на вас, а… Як би вам сказати? Я дивлюсь крізь вас… Я вас не бачив. Хоч ви й сидите переді мною.
– Ви що, сліпий? – ахнула жінка.
– Чому? Просто я так задумався, що взагалі нічого довкола не помічаю.
– Ох, ви замислилися… – вона пом’якшила свій тон. – Ну, тоді, вибачте… Так… Я знаю, так буває… Дивишся на щось, але при цьому нічого не бачиш… А ви, значить, просто задумалися… Про дружину думаєте? Ви до неї їдете, так?
– Ні… – Федір важко зітхнув.
– Значить, від неї?
– Знову не вгадали… – Федір зробив сумне обличчя. – Я тікаю від порожнечі…
– Як це – від порожнечі? – жінка недовірливо хмикнула. – Від якої ще порожнечі?
– Дружина від мене сама поїхала нещодавно… Ось мені й стало в житті пусто. Дуже пусто…
– Ох, дружина… Назовсім поїхала?
– Ага.
– До іншого чоловіка, чи що?
– Ні, до сина.
– До сина? – жінка знизала плечима. – Якщо ваша дружина поїхала до вашого сина, то чому – назовсім?
– Вона не до мого сина поїхала. До свого. Який від іншого чоловіка. Її першого чоловіка не стало пів року тому, і син лишився сам. Бо дружина першого чоловіка – вона їх покинула.
– І син жив лише з батьком?
– Так. В Італії. Ось моя дружина й вирішила перебратися туди.
– А ви?
– А я лишився сам. Тому й вирішив утекти від порожнечі до іншого міста.
– На якийсь час? Розвіятись?
– Ні, – твердо відповів Федір. – Назавжди. Я хочу зовсім змінити місце проживання. У рідному місті мені все нагадує про втрачене щастя.
– Он як у вас всезаплутано… – похитала головою жінка. – Прямо, як у кіно якомусь…
– А ви до кого їдете? – спитав Федір, аби змінити тему неприємної для нього розмови.
– А я теж до сина, – посміхнулася вона. – Тільки не зовсім. Він у мене навчається в іншому місті. Побачимося з ним, передам йому гостинця, і сьогодні ж поїду назад.
– До чоловіка?
– Ні. До мами. Колишній чоловік у мене квартиру під час розлучення забрав. Довів, що вона вже до весілля була. Але ви не подумайте, це я не скаржусь. Я вже звикла. Хоча, гадаю, згодом від мами треба буде переїхати кудись. Втомилася вона від мене.
– Чекайте, – раптом зрадів, Федір. – Значить, вам окрема від мами квартира потрібна? Так?
– Потрібна, потрібна… Але… – Жінка теж важко зітхнула. – Не все так просто…
– А може, ви в мене купите квартиру? – запропонував Федір. – У мене двокімнатна. Дуже хороше планування. Якщо мене там візьмуть на роботу, я все одно продаватиму її.
– Дивакуватий ви, чоловіче, – посміхнулася вона.
– Чому це?
– Ви що, думаєте, я мільйонерка? І в мене стільки грошей, що я запросто можу купити вашу квартиру? Та мені на неї працювати і працювати. А в кредит я залазити поки що не можу. Потрібно ж сина спочатку на ноги поставити.
– Я розумію… – зітхнув Федір. – Це я так, про всяк випадок сказав. А раптом… І, до речі… Може, ви в мене тоді орендуватимете житло? Я недорого візьму.
– Та ні, мені не треба поки що… – невпевнено відповіла вона. – Я ще трохи поживу з мамою. Але матиму вас на увазі. Ви мені свій телефон залиште… — жінка раптом уважно подивилася на Федора. – Так… Цікаво, а ким ви працюєте? Руки у вас великі, як у якогось коваля. Ви часом не муляр?
– Ні, – похитав він головою, посміхаючись. – Зовсім навіть не близько.
– Ну, все одно, напевно, ви з робітників… А в мого колишнього рученята були як у скрипаля. Маленькі, вузенькі, майже жіночі. Напевно, тому й працювати довго ніде не міг. Все намагався вивчитися на майстри з ремонту телевізорів. Казав – ось вивчуся, гроші мішками зароблятиму. А, зрештою, так і залишився мрійником… Гульбанить потихеньку.
– Ні… Справа не в руках людини, а в його голові, – зітхнув Федір. – Мені хоч руки й дісталися від батька такі, а я ж працюю бухгалтером.
– Ким? – не повірила вона. – Бухгалтером?!
– Ага. Головний бухгалтер. Як інститут закінчив фінансовий, так і – досі працюю у цій сфері. Двадцять років стаж. Ось, зателефонував в одну контору в місті, куди ми їдемо. Обіцяли працевлаштувати. І оклад начебто непоганий пропонують.
– Чекайте, а ви вже звільнилися? – раптом насторожилася жінка.
– Так, так, – кивнув він. – Спеціально, щоб більше не сумніватися.
– Так це ж добре! – жінка, чомусь, дивилася на Федора із захопленням і надією. – Це дуже добре!
– Що добре?
– Добре, що ви звільнилися! І послухайте мене! Нашій організації, в якій я працюю, дуже потрібний головний бухгалтер. Бо наша бухгалтерка, вона дістала вже всіх своїми декретами. Четверту дитину поспіль народжує.
Це, звісно, добре, це ми розуміємо. Ми їй навіть віддалено дозволяємо працювати. Але мені мій начальник терміново сказав надійного головного бухгалтера хоч із-під землі дістати. І краще – мужика. Так що, давайте ви до нас влаштовуйтесь! Ми вам великі гроші платитимемо!
– Ні, що ви! – ахнув Федір. – Я залізно собі вирішив змінити місто проживання!
– Та що ви кажете?! – вигукнула жінка. – Що значить – залізно? Будь-яке залізо, воно згодом все одно ламається! Ви подивіться, як у нас все виходить! Ми ж з вами просто створені один для одного!
– Що-о-о?
– Я в сенсі наших збігів. Дивіться – ваша дружина поїхала до сина, і я їду до сина. Ви продаєте квартиру і мені квартира потрібна. Ви бухгалтер, а мені – якраз – дуже потрібен головний бухгалтер. Погоджуйтесь, га! Ми ж, справді, створені один для одного! – повторила вона.
– Чекайте, але тоді я вам квартиру не зможу здавати, – намагався придумати для себе відмовку Федір.
– Та й нехай! Мені головне, головного бухгалтера хорошого роздобути. А то в нас працівники сваряться, що в бухгалтерії плутанина. Десь щось – можуть звільнитися. Ми з начальником уже втомилися таке слухати.
– А ви ким там працюєте?
– Заступником керівника. Тому я вам не брешу! Я всю правду вам виклала! Погоджуйтесь!
– Але ж я хотів з нашого міста спеціально втекти, – вже жалібно вигукнув Федір. – Нудно мені там!
– Нудно? – жінка весело засміялася. – Я вам обіцяю, вам тепер нудно ніколи не буде!
– Чому ви так думаєте?
– А тому, що я особисто над вами шефство візьму! Я вам нудьгувати не дозволю! І взагалі, що ви так розклеїлися? Ну, подумаєш, життя викинуло чергову нісенітницю? А що ви? Одразу – лапки вгору? Ви ж чоловік! У вас – он – які величезні руки! Такими руками можна будь-яку долю так повернути, що їй нічого не залишиться, як стати щасливою!
– Правда? – Федору раптом стало весело.
– Звісно, правда! А якщо що, то я вам завжди допоможу! До речі, мене Люба звуть.
– А мене, Федір…
– Ось ми й домовились! – твердо сказала вона. – За годину приїдемо, швидко сходимо до мого сина в гуртожиток, і вечірнім же ж автобусом назад!
– А давайте! – рішуче кивнув Федір. – Давайте так і зробимо! І справді, що це я?!
І на серці в нього чомусь стало так радісно. Вперше – за ці важкі пів року.
– Просто якийсь подарунок долі ця Люба! – подумав він, і вони посміхнулися один одному.